Закарпатській акторці Майї Геляс аплодували у всіх кінцях колишнього СРСР

В її доробку понад 100 різнопланових театральних та кіноролей. Ряд із них відзначено почесними дипломами міжнародних театральних фестивалів у Польщі, Угорщині, Німеччині та Болгарії. Майя Володимирівна — лауреат обласної премії в галузі театрального мистецтва імені братів Шерегіїв, голова осередку Закарпатського укрмуздрамтеатру та член ради Львівського відділення Національної спілки театральних діячів України. Є й інші, не менш удалі ролі — дружини та матері. Їх видатний режисер та актор, перший Гамлет, Овод і Чацький на українській сцені Ярослав Геляс, із котрим Майя Володимирівна душа в душу прожила 30 років, вважав найкращими її ролями. З часом до них додалася ще й роль турботливої бабусі. А завтра на свій бенефіс ювілярка вийде на сцену рідного Закарпатського обласного укрмуздрамтеатру, де грає вже 35 років, у виставі „Шампанського і карету!”.

— Майє Володимирівно, те, що ви народилися буквально напередодні Дня театру, вважаєте, якимось чином визначило ваше майбутнє?

— Навіть не знаю, було це знаменним чи ні. Та про сцену мріяла з самого дитинства — за мамою в нас театральна родина: тітка, заслужена артистка Росії, грала в Кемеровському театрі, згодом її дочка, котра виросла до народної, багато років очолювала Ашхабадський театр. Мама також хотіла стати артисткою, вона замолоду співала в народному хорі, та зірвала голос, от і довелося їй покинути сцену. Напевно, для мене визначальною стала зустріч з Любов’ю Орловою. Було це під час її гастролей у Самборі.

— Ви звідти родом?

— Ні. Я народилась у Воронежі, де проживало чимало українських переселенців. Та й сама за татом із „хохлів”, щоправда, українську почула лише коли ми приїхали з Казахстану, де були з мамою та братом в евакуації, до Львова, — сюди після війни направили служити батька. Пригадую, до будинку, де він жив, нас привезли на возі, й тамтешні дітлахи так прокоментували наш приїзд: “От хлопець і дівчина до нас приїхали на фірі”. Це було в кінці 1945 року. А 46-го я вже ходила з ними колядувати за міхоношу. Правда, колядок ще не знала, а мову вже вивчила, тож на весь голос вигукувала: “Давайте коляду, бо я далі йду!”. Потім родина переїхала до Дрогобича, куди батька перевели на роботу, звідти — в Самбір. Тут він був директором Будинку офіцерів. 1947 року сюди на гастролі приїхала Любов Орлова. Тоді я вперше вживу побачила акторів. Після концерту вмовила тата піти в гримерну до Любові Петрівни і, ставши біля столика, зачаровано спостерігала, як артистка знімала грим. Вона помітила мене й спитала в батька: „Хто ця гарна дівчинка?”. Він відповів, що це його дочка. “А ким ти хочеш бути?” — звернулася до мене. “Артисткою”. Орлова погладила мене по голові й сказала: “Неодмінно будеш… У тебе таке гарне волосся, як у казкової Золотоволоски”. Натхнена її словами, я подалася в драмгурток, активно виступала в художній самодіяльності. Грала жабок, їжачків, зайчиків, аж поки не дійшла до Попелюшки. Тато ще з війни з Чехословаччини привіз мені лакові туфельки й сукенку — таких тоді ні в кого не було. То в них я і виступала.

За кілька років ми остаточно переїхали до Львова. До моїх занять у драмгуртку додалися акробатика, плавання, спортивна гімнастика — з неї мені пощастило тренуватися в абсолютного чемпіона світу Віктора Чукаріна, тож мала й перемоги. Втім батьки не схвалювали моє захоплення спортом, бо треба було їздити на змагання, а вони не хотіли мене відпускати. То я ще кращий подарунок їм зробила — вступила в театральний. Щоправда, не одразу. Після школи склала іспити в торгово-економічний інститут, та недобрала бали. А тут саме пішла з дівчатами до майстерні, де виготовляли капелюшки. І так зацікавилася самим процесом, що майстриня запропонувала стати її ученицею. (Забігаючи наперед, скажу: мій старший син нині одружений з її онучкою. Як усе в житті переплетено…). Так почала працювати “капелюшницею”. Наступного ж літа (було це 1959-го) після тривалої перерви навчально-театральна студія при Національному театрі імені Марії Заньковецької оголосила набір. Про це мені повідомили подруги і наполягли, що я мушу спробувати. Оскільки часу на підготовку було замало, то готувалася до випробувань просто на роботі, й уся майстерня змушена була слухати мої монологи та декламування.

Бажаючих потрапити до студії виявилося чимало — надійшло 140 заяв, а брали лише 24-х. Мені пощастило. Разом зі мною вчилися нині народні артисти, Шевченківські лауреати Богдан Ступка та Наталія Лотоцька, заслужений діяч мистецтв, народна артистка, режисер театру Заньковецької Алла Бабенко, заслужена артистка Алла Корнієнко. Нашим худруком був талановитий режисер Борис Тягно, а викладала ціла плеяда майстрів, у котрих можна було всього навчитися.

Коли до батька прийшов директор театру і сказав: „Я вас вітаю. Ваша Мернова вступила в театральну студію”, він невдоволено відповів: „Ну от, пішла по материнських стопах”.

— Чому він був незадоволений?

— Вважав, що треба мати конкретну професію. До всього актори весь час у роз’їздах, ні дому, ні сім’ї в них… Лише потім, коли побачив мене на сцені, змирився. Це була наша дипломна вистава. Ми ставили „Платона Кречета” за Корнійчуком. У ній я виконувала дві ролі — Бочкарьової, завідувачки міськздороввідділу, та медсестри Олі. На Бочкарьову, зрозуміло, мене загримували під 50-річну жінку. Причому так майстерно, що батьки, котрі були в залі, не впізнали мене. У сцені, коли Бочкарьову зняли з роботи, завдяки оригінальному режисерському вирішенню, мені вдалося так переконливо передати розгубленість героїні, що тричі зривала аплодисменти глядачів. Після вистави, коли я спитала в батька про враження, він відповів: „От зіграла б ти Бочкарьову. Дивися, як їй аплодував зал”. — „Так це була я”. — „Неправда. Ти в білому халаті з двома косичками бігала в кінці вистави. Мені перед колегами, котрих я запросив, соромно. Красиві коси — оце все, що вони про тебе сказали”… Повірив лише коли подивився виставу ще раз. Шкода, що він рано помер і не зміг сповна порадіти за мене.

— Як оцінили вашу дипломну роботу?

— На „відмінно”. Найголовніше, всі казали, що я була безпосередня, щира. нічого не награвала. Це вже потім, коли приходить досвід, починаєш щось перегравати, мудрувати.

— А де починали працювати?

— Ще коли вчилася, якось на репетиції вистави „Ім’я” за Кочергою, в якій нас, студійців, залучали в масовках, ми зустрілися поглядами з уже відомим актором Ярославом Гелясом, і… Після репетиції сіли в один трамвай, я проїхала свою зупинку, він — свою, обоє вийшли біля Личаківського кладовища й пішли гуляти… А через багато років мені довелося поховати його там. Він просив: „Де ми зустрілися вперше, там ти мене й поховаєш”… Нас, молоде подружжя, запросили на роботу до Одеського театру Жовтневої революції, нині імені Василя Василька. Та спершу Ярослав Томович мав відбути заплановані гастролі в Сочі. Я ж, аби не гаяти часу, поїхала на кілька місяців у Дрогобич, а вже звідти удвох вирушили в Одесу. Там у нас народився первісток, тож мені активно виступати не доводилося, грала здебільшого невеличкі ролі. Тамтешній режисер Василь Василько був дуже цікавий, і як учитель він нам багато дав. А через 2 роки Ярослава Томовича запросили головним режисером у Тернопіль.

— Як реагували на зміну театрів?

— Я молода була ще, тож мені було легко. Найголовніше — відчувала руку Ярослава Томовича. Він мене направляв, і під його керівництвом я ставала професійною актрисою. На головні ролі в нашому театрі призначали тих, кому було років по 40—45, — вважалося, що потрібен великий досвід. Тому коли я, 23-річна, зіграла Одарку в „Дай серцю волю…”, то одна з наших провідних актрис сказала: „Боже, Майя непростимо молода”. Щодо мене, то я ніколи не прагнула якомога довше грати молодих, переходила на героїнь середнього віку. У цьому плані повчальним для мене був такий випадок. На гастролях у Челябінську ми показували виставу „Циганка Аза”, в якій я виконувала роль Галі, а наша 45-річна „прима” — Ази. Я за сценарієм закінчувала виставу швидше, тож коли вийшла у фойє разом із директором, почула: „Ця дружина головного режисера, що грає Азу, така стара…” На що директор, показавши на мене, каже: „Так оце дружина головного режисера”. Я запам’ятала це на все життя і вважала, що краще раніше йти з молодих ролей, ніж потім аби про тебе таке казали.

— Вам як дружині головного режисера були послаблення чи кращі ролі?

— Ні. Ярослав Томович давав мені ролі, на які я, на його думку, заслуговувала. Часто було таке, що він призначав мене на другорядні, а директор перепризначав на головні: „Ярославе Томовичу, не знущайся зі своєї дружини. Вона так добре грає”. Я мала репетирувати на повну силу, працювати з повною віддачею. До того ж у театрі була на своєму прізвищі — це вже сама не бажала, аби мене оцінювали як дружину головного режисера. І в Тернополі, і згодом, коли працювали в Ужгороді, чоловік не висував мене на жодні звання, весь час повторював мені, перефразовуючи нашу колегиню: „Майє, ти непростимо молода, аби отримувати звання”. І вже коли пішов із театру, я отримала всі нагороди.

— Тернопільський період був тривалим?

— 12 років. Це час мого становлення. Мені довелося побувати на гастролях у Москві, де в Кремлівському театрі ми показали 3 вистави — „Незабутнє” Довженка, „Дай серцю волю…” Кропивницького та „Спасибі тобі, моє кохання” Коломійця. На наші виступи схвально відгукнулася „Вечерняя Москва”. Тоді вперше до мене прийшли за куліси по автограф. Я так розгубилася, що не знала, що написати, й покликала на допомогу Ярослава Томовича.

— І що написали?

— „З любов’ю, пошаною і повагою. Майя Геляс”. Це стало моїм кредо… Не знаю, скільки б ми ще пропрацювали в Тернополі, та 1974 року на запрошення Тараса Гарагонича, котрий тоді працював в обласному управлінні культури, відвідали Ужгород.

— Вам уже доводилося бувати на Закарпатті?

— 1961-го ми приїздили сюди на гастролі із заньківчанами. Ярослав Томович грав у п’єсі угорського драматурга „Любов і мундир”, то тутешні мадяри носили його на руках. Були гарні згадки. Коли прибули цього разу, в Ужгороді все квітло і так було красиво, що не хотілося їхати назад. А тут директор театру Василь Руснак запропонував нам роботу в театрі, потім навідався до нас у Тернопіль і таки вмовив на переїзд. До зміни місця було не звикати, а для дітей, котрі завжди повсюди їздили з нами, це стало черговими гастролями.

— …які затяглися на скільки років?

— Надовго, майже на 35. Нам дуже сподобався старий театр — затишний, мініатюрний, тож на сцені можна було розмовляти „живою мовою”, не треба було напружуватися й кричати, аби тебе почув зал. І колектив сподобався.

— Після Тернополя чи не затісно вам видалося тут?

— Хіба трохи. Але не через те, що актори були нижчого рівня — їхня майстерність захоплювала. До того ж тут працювали сильні режисери Ігнатович, Садовський, Авраменко, Усенко. Правда, дивувало, що в репертуарі було всього 3 вистави. З приходом Ярослава Томовича, а згодом Юрія Горулі та Олександра Саркісьянца почали виходити хороші, масштабні спектаклі, тож невдовзі їх стало вже 23. Ми активно їздили на гастролі, мали по 30 виступів на місяць. Вихідних не було, бо в суботу-неділю в театрі йшло по 2 вистави — в обід і ввечері.

Уже в перший рік роботи Ярослав Томович поставив 6 спектаклів, з якими у 76-му ми поїхали на гастролі. Доти театр багато років не був у Києві й раптом приїхав із таким репертуаром. Наші вистави збирали повні зали в консерваторії. Було багато схвальних відгуків. Режисери та актори, котрі бачили Ярослава Томовича в „Украденому щасті”, де він грав Миколу, казали, що своєю грою він перевершив навіть Бучму. Після тієї ж вистави, в якій я виконувала Анну, до мене на сцену з квітами вийшли інші дві “Анни” — народні артистки Наталя Ужвій та Ольга Кусенко, а з ними Дмитро Гнатюк та Євген Пономаренко. На згадку про цю незабутню мить ми сфотографувалися.

— Яка ваша найулюбленіша роль і найвдаліша?

— Ще школяркою в театрі Марії Заньковецької я потрапила на виставу „Безталанна”, де Софію грала Надія Доценко. В акторки були виразні голубі очі, й вона так природно проливала сльози, що я закохалася в цю роль і цю актрису. Думала: як вона грає, от мені б так! Я марила цією роллю. А зіграти її довелося в тернопільському театрі. Виставу дивився мій старший син. Напевно, все було так переконливо, що в момент, коли за Софією гнався Гнат із палицею, він закричав: „Не вбивайте мою маму”. Побіг за куліси, і в моїй гримерці з ним сталася істерика. Тож доки мене Гнат „добивав”, а потім ми виходили на поклон, йому викликали „швидку”. І хоч такі паралелі, Софія залишається моєю найулюбленішою роллю.

— Вважаєте її й найвдалішою, чи були кращі?

— Були і кращі. Зокрема Олесі в “Незабутньому”, Анни в “Украденому щасті”, Марічки в “Чаклунці синіх гір”.

— Невдалі були?

— Швидше посередні.

— А ті, які ви не любили, проте доводилося грати?

— Такого в акторів, як правило, не буває. В будь-яку роль вкладаєш душу. Якщо ти майстер сцени, мусиш опанувати її та грати так, аби глядач був переконаний, що робиш це із задоволенням.

— Вам доводилося на сцені плакати не за роллю?

— Плакати на сцені доводиться не один раз. Ти взуваєш взуття, а воно тобі маленьке на 2 розміри. Ллєш одеколон, плачеш крокодилячими слізьми й ідеш на сцену. Приїздиш на гастролі, а під час вистави до тебе 5 разів приїздить „швидка”. Думаєш, що зараз помреш, тобі роблять укол, і ти знову виходиш на сцену. Потім після вистави тебе забирають у лікарню і виявляють виразку шлунка…

— Тобто красиве акторське життя — це ширма? А що за лаштунками?

— Велика праця. Треба опанувати текст, зрозуміти завдання режисера, придумати біографію героїні. Пропустити через себе і буквально виносити роль. А бува вона не виходить, і думаєш: краще б не йти на сцену. Сумніви беруть до останньої хвилини. Поки не „розродишся”, не заспокоїшся.

— Ви піввіку в театрі, і це фактично для вас ваше життя. А коли сини виявили бажання стати акторами, якою була ваша реакція?

— Підтримали їх. Старший Володя нині грає у львівському театрі „Воскресіння”, багато гастролює. Молодший Ярослав закінчив режисуру в Михайла Рєзніковича, нині головного режисера театру імені Лесі Українки. Він пов’язав своє життя із телебаченням. Останнім часом режисує „Поза очі”, „Доброго ранку, Україно” на „Інтері”, для проекту „Великі українці” створив фільми про Миколу Амосова та Степана Бендеру. Вже онук Любомир навчається на режисерському відділенні в Ужгородському коледжі культури та мистецтв і грає у виставах нашого театру. Мріє стати акторкою й онучка Софія. Молодші Оля та Оленка поки не виявили театральних уподобань. Та хтозна…

— Знайшли щастя в житті?

— Найбільше щастя відчувала, коли поряд був чоловік. Нині моє щастя в дітях і онуках. Щаслива, що поруч Ярослав Антонович, — ми стільки років дружимо… Його обожнюють мої онуки, діти добре ставляться. Він на те заслуговує. Задоволена, що реалізувалася як актриса. Якось ми були на гастролях в Дніпропетровську з виставою „Шампанського і карету!”, в якій гратиму й на бенефісі. Після спектаклю до мене підійшов завліт тамтешнього театру, подякував за гру і спитав: „Це ви з легкої руки Орлової стали артисткою?”, а потім додав: „Недарма вона гладила вас по голівці”. Чи ж треба більшу похвалу?

Цими днями Майя Володимирівна приймає вітання з красним ювілеєм. Долучаємося до них і ми з найщирішими побажаннями подальшого творчого натхнення, молодості душі, любові, пошани та поваги.

Теги: Ужгород, Тернопіль, театр, актори, ролі, Майя Геляс

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати