Кредит та ігрові автомати

Дорога на Берегове – це вже передмістя, бідне передмістя. За обклеєною плакатами дощатою перегородкою можна розпізнати обриси та вікна маленької синагоги. Це розповідь про Мукачеве, що в Україні, та його майже забуту єврейську громаду.

Характер містечка швидко змінюється. Фасади будинків убожішають, штукатурка сиплеться, розбиті дороги чекають термінового ремонту. Звідси лише кількасот метрів до привітно розряджених центральних вулиць Мукачева (Мункача) з їхніми мобільними крамницями та міні-бутиками, над якими чатує свіжопофарбована у м’ятно-зелений колір ратуша.

Дорога на Берегове – це вже передмістя, бідне передмістя. За обклеєною плакатами дощатою перегородкою можна розпізнати обриси та вікна маленької синагоги у стилі раннього ХХ століття. Щоб знайти вхід, спершу треба пробратися на незаасфальтоване подвір’я. Воно могло би бути частиною селянського двору чи ремісничої майстерні. І все ж у низьких дверях стоїть достойний бородатий пан у довгому чорному сюртуку. "Заходьте, – ласкаво запросив Хаїм-Шломо Гофман, головний рабин Закарпаття, незнайомих відвідувачів. – І як будемо говорити? На їдиші, по-мадярському, російською чи на івриті?"

Минає кілька хвилин, доки очі призвичаюються до темряви. Праворуч, відгороджене важкою шторою, розташоване приміщення для молитви; зараз воно порожнє, але на свята тут збираються до 200 молільників з усіх околиць. Ліворуч щось подібне на простий сільський шинок: необтесані дерев‘яні лави, чисті столи застелені пістрявими синтетичними скатертинами. "Ми готуємо тут для наших нужденних", – пояснює рабин Гофман. Їжа тут подається тричі на день, дехто – ті, що мешкають далеко, – беруть трохи й додому. Тепер стають зрозумілими ті туго набиті мішки з цибулею та картоплею, що стоять біля входу в молельню: постійне забезпечення вимагає запасів.

Після того, як порозумілися на жвавій мовній суміші з угорської, їдишу та івриту, можна нарешті розпитати, чому рабина Гофмана занесло саме сюди. "Я тут понад 13 років", – розповідає чоловік, якому перевалило за сімдесят. Цю місію – поїхати після розвалу Радянського Союзу в маленьке українське місто – Гофман в Ізраїлі поклав на себе сам. "З дружиною Естер у нас одинадцятеро дітей. Я вирішив зробити щось для загального єврейського добра, якщо любов Господа допоможе мені одружити всіх дітей. Коли нам це вдалося, я дотримав своєї обіцянки й вирушив до Києва".

Там він збудував єврейську школу для близько 500 дітей. Через півтора року прибули голови громад Ужгорода, Берегова, Хуста й Мукачева й попросили головного київського рабина Бляйха про власного рабина для їхнього регіону. "Рабин Бляйх довірив мені це важливе й відповідальне завдання", – тішиться Гофман. Тоді тут жили ще майже 3000 євреїв, і Гофман заходився будувати в Мукачеві регіональну єврейську школу. "З часом у нас виникли дві великі проблеми: по-перше наш головний спонсор із Канади втратив значну частину майна і більше не міг дотримуватися своїх фінансових зобов’язань, – розповідає рабин. – А по-друге – це, можливо, й не так погано – багато хто поїхав шукати щастя деінде".

Занепад колись квітучого єврейського життя в Мукачеві прочитується у всій мінливій історії цього міста з населенням приблизно 80 тисяч. Прислів’я "Я побував у п’ятьох різних державах, не покидаючи Мукачева" – це іронічна єврейська приказка про політичні пертурбації на Закарпатті за останні 100 років. До 1918-го Мукачеве належало до Королівства Угорщини, від 1919-го по 1938-й – до Чехословаччини, і потім, до 1944 року його анексувала Угорщина. Тоді знову один рік чеської приналежності, у 1945-1991 роках місто було частиною Радянського Союзу, а з 1991-го належить до України.

У місті можна віднайти й актуальний стосунок до Австрії: символом Мукачева – замком – до угорського повстання проти Габсбургів (1711, Сатмарський мир) володіла родина Ракочі. У 1726 році Габсбурги передали замок разом з містом та околицями австрійській родині Шьонборнів – предків нинішнього кардинала, – які населили тут також багато німців.

"Під час останнього газового конфлікту Росії та України ми не мерзли, – заспокоює Малка, помічниця рабина, – але страшенно боялися, що до цього може дійти". Запевнянням українських політиків про те, що є достатньо запасів газу, вірилося мало. "Недовіра до власного політичного керівництва дуже висока. Це сприяє помітній втомі людей і призводить до еміграції", – підтверджує Роберт Єґліч, інженер фірми NXP, австрійського продуцента напівпровідників і динаміків, що має виробництво в Мукачеві. "Наші постачальники, втім, не зазнали дефіциту енергії", – знає Єґліч, який уже три роки працює тут із постачальниками і для того проводить один тиждень на місяць в Україні.

Нові автомобілі, катма контактів

Більшість часу він присвячує робочим клопотам, бо приватні контакти майже не налагоджуються: "Українці зайняті самі собою і живуть досить замкнуто". І все ж за минулі три роки австрієць відзначив істотні зміни: "Кількість ресторанів і хороших забігайлівок збільшилась утричі, автомобілі стали кращі на цілі класи, хоча й купуються нові моделі переважно в кредит".

Зросла кількість фірм, з’явилося багато нових торговельних підприємств. "Це тим визначніше, що росіяни, які тут раніше жили, все позабирали. І обладнання, і приватну власність порозтягували; це було найбільше мародерство в місцевій промисловості", – каже інженер. "Треба звернути увагу й на численні ігрові заклади з автоматами, електронні казино", – додає Єґліч.

Документи Берегівського державного архіву підтверджують, що вже в другій половині ХVІІ століття євреї проживали в Мукачеві й довколишніх селах. Та лише через 100 років, а саме в 1741-му з 80 сімей була організована перша громада. Спочатку єврейська громада зростала повільно, у 1842 році в ній налічувався тільки 301 член. Але вже у 1848-му – під час угорського повстання проти Австрії Габсбургів – у боротьбі взяли участь 247 єврейських чоловіків.

Якщо розділити цю частину Східної Європи за єврейським баченням на північну та південну півсфери, то утворяться два дуже різні центри. На півночі литовський Вільнюс буде символом єврейського ідеалізму та націоналізму, а на півдні – Мукачеве репрезентуватиме благочестя і підприємливість. Тут процвітала вченість, з Мукачева вийшли поважані у всьому світі рабинські династії. До Голокосту було близько 30 синагог. Уже з 1851 року тут діяв хлопчачий навчальний заклад, і виходили в світ кілька єврейських публікацій, серед них і щоденні газети. 1871 року тут розпочала роботу перша друкарня на івриті, яка стала однією з найважливіших видавництв у Центрально-Східній Європі.

У 1891-му громада налічувала вже 5049 членів, що становили майже 48% усього населення. Навесні 1944-го в місті мешкало близько 15 тисяч євреїв. Але єврейській історії Мукачева настав звірський кінець, коли 30 травня 1944 року нацисти оголосили його "чистим від євреїв" містом. Після недовгого періоду гетто майже всіх жителів було депортовано в Освєнцім й убито. І все ж у 50-60-х роках у Мукачеві знову проживало майже 2000 євреїв. Вони назбиралися з тих репатріантів, що вижили, а також із колишніх членів довколишніх громад, які після 1945-го не знайшли в рідних містечках єврейських структур.

Найстарша єврейка, 94-річна Мішкольці Нені належить сьогодні до "клієнтів" рабина Гофмана так само, як і троє дворічних членів громади. Із 200 євреїв міста 40-50 людей приходять щодня на кухню для бідних, що на задньому дворі маленької синагоги. На великі свята відвідувачів більшає, бо і зацікавлені з інших громад здійснюють паломництво до Мукачева. "На єврейську Паску приходять також пари, в яких тільки один партнер є юдеєм. Але ми всіх приймаємо радо", – запевняє рабин. Щоб виконати щоденний ритуал – і, отже, зібрати десятьох єврейських чоловіків, – він мусить, звісно, добре вивертати калитку. "Я дещо плачу людям. Дехто, і молодь теж, із того живе. Бо часто їхній місячний заробіток не перевищує 40 доларів. Це так мало – тож і вирішують часом професійно зайнятися службою".

Рабин Гофман та його дружина Естер також навчають окремо чоловіків і жінок юдейських дисциплін у своєрідній вечірній школі. Вони б охоче робили більше, але на те бракує грошей.

Гофман сам походить недалеко від цього місця: він народився в угорському місті Дебречині. "Свого тата я майже не знав. З мамою ми потрапили у табір смерті Берґен-Бельзен, і мені якраз виповнилося 7 років, коли нас звільнили. Батько був вивезений в Бухенвальд. Шукаючи його після війни в Дебречині, ми дізналися, що він у концтаборі не вижив". Для маленького хлопчика почалася одіссея по німецьких таборах переміщених осіб, аж доки в 1948-му вони з мамою знайшли нову батьківщину в Ізраїлі.

"Це був просто чудовий вчитель, дуже коректний і чіткий у своєму викладанні", – згадує про рабина Йозеф Пардес із Відня. У 10 років йому пощастило мати такого прекрасного педагога, як рабин Гофман. 7 років тому у Відні колишній учень та його вчитель уперше побачилися знову: Гофман відвідував деякі єврейські громади в Європі, щоб залучити грошей для своєї доброчинної кухні.

Чи довго ще зможе вести активну діяльність у Мукачеві цей 72-річний, що так гордо розповідає про свою "сотню онуків"? Свідомий своєї старості, рабин Гофман намагається потурбуватися про майбутнє свого дітища разом із кухнею. "Коли я грітиму свої втомлені кості в сонячному Ізраїлі, для бідних людей готуватиме Малка. Вона мені дзвонитиме, коли потрібна буде порада. А її син Хаїм-Мейр подбає про те, щоб сюди й надалі приходили молитися.

Оригiнал матерiалу:
http://diepresse.com/home/spectrum/zeichenderzeit/465189/index.do?from=suche.intern.portal

Теги: Закарпаття, євреї, Мукачево, синагога

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати