Петро Мага: "Я виліз на сцену в п’ять років і не можу з неї дотепер злізти"

Петро Мага

«Копав могили, клав комини, склив вікна на фермах»

...Петро призначає зустріч на одинадцяту ранку в ресторані «AVALON» неподалік Володимирського собору. В офіціанта замовляє «еспресо». Запевняє, що тут найсмачніша кава в цілому Києві. Запитую, чому місцем зустрічі обрав саме цей ресторан.

– Тут мій офіс, – пояснює. – Раніше ресторан звався «Будапешт», його власниками були закарпатські мадяри й українці, вони мали стосунок і до «Телефортуни». Давайте, щось будемо скоро писати, бо я такой туй маю другу зустріч.

– Петре, з чого почалася ваша кар’єра?

– Я мав років п’ять. Був концерт із нагоди чергової річниці об’єднання України з Росією чи Закарпаття з Україною – не пам’ятаю точно. Тоді вперше виліз на сцену і відтоді не можу з неї злізти. Я вийшов, заспівав словацький гімн, пісню «Чорні очка, як терен». Всі з мене сміялися, бо картавив.

Брат грав на гітарі, а я на скрипці, яку люто ненавидів. Коли у сусідів горіла копиця сіна, я ногою пробував підсунути її з футляром, аби й вона зайнялася. Далі був театр «Ровесник», який узяв друге місце на всесоюзному огляді агітбригад у Львові. Там мені вперше сказали, що варто вступити до театрального інституту. Я над цим не думав. Мої батьки – залізничники, а я чомусь хотів бути слідчим.

Закінчивши середню школу, півроку попрацював у сільській будбригаді, копав могили, клав комини, склив вікна на фермах, порав усяку брудну роботу. Далі більше року трудився у локомотивному депо «Чоп» слюсарем­дизелістом, ремонтував циліндрові кришки локомотивів ЧМЕ 3М62. І тепер можу розібрати й зібрати їх, навіть заплющивши очі.

Коли поїхав уступати до Києва,  ру­ки мав чорні­чорні – ніяка солярка їх не відмивала. У театральному інституті Карпенка­Карого я їх довго ховав за спиною. 

– Після вишу зосталися в столиці?

– Спочатку працював у Театрі на лівому березі й у Театрі на Подолі. Вже був одруженим, побралися з однокурсницею Тетяною. Народилася дочка. У Києві з житлом було туго, а в Чернівцях дали квартиру. За час, доки місцева рада вирішувала питання з документами, волоцюги все розікрали, винесли навіть газову плиту, порозбивали вікна. Не хвалюся, але все зробив так, як треба, своїми руками.

– Чому залишили Чернівецький театр?

– Театр – це прекрасно, але перестали платити гроші. Аби якось вижити й прогодувати сім’ю, продавав червону рибу, яку брав на реалізацію, потім став писати пісні й сценарії для кавеенників, тренувати команду КВН. Сценарій, який написав для такого жартівливого гурту з медичного училища райцентру Новоселиця, приніс мені перший гонорар – великого індика. Вдома ми порубали тушку на частинки, склали в пакети, заморозили й тривалий час мали м’ясо на їжу. Не чудуйтеся: артисти часто не мали що їсти. Але багато хто не уявляв себе ще десь, бо театр – це таке: якщо прийшов туди, то вже назавжди. Хоч я тепер і не граю, але без театру не можу. За задумом Бенюка й Хостікоєва, написав п’єсу «Задунаєць за порогом», з якою вони успішно гастролюють усією Україною. Як матиму більше часу, то напишу для них і «Дон Кіхота».

 
«На свою голову, Зібров дав мені номер телефона»
 

–  А як ви познайомилися з Павлом Зібровим?

– Дуже просто. Павло мав концерт у Чернівцях, і його конферансьє Валерій Астахов нас познайомив. Він, на свою голову, дав мені номер домашнього телефона. Я й набирав його по кілька разів щодня. Павло у стількох інтерв’ю розказував, як відбивався від мене руками й ногами, але не відбився! (сміється. – Авт.). Ба більше, ми покумилися: він хрестив мою молодшу дочку Надю, якій нині 2,5 рочки.

Я прийшов до Павла зі спонсором саме тоді, коли він мав фінансові труд­но­щі. Директор заводу шампанських вин підтримав мою ідею пісні, де у кліпі «Новий рік» ллється багато ігристого. Це була опосередкована реклама продукції. Ми зробили кліп на пісню «Новорічна ніч», яким зустріли 2000­ий. Бюджет був величезний на той час – 8 тисяч доларів. Коли приніс додому тисячу, яка мені перепала, ми дивилися на ці гроші й не знали, що з ними робити.

Я ночував в офісі Зіброва сім місяців. Уранці знімав з батарей носки й спідню білизну, подушку й покривало ховав до шафи. За цей період писав пісні, заробив деяку суму, дещо позичив і купив на Лісовому масиві двокімнатну «вбиту» квартиру. Перевіз сім’ю з Чернівців. Помалу зробив із помешкання лялечку. Тепер там живе наша старша дочка. Вона ходить до приватної гімназії, яка зовсім поряд. Аби постійно не доїжджати в школу, залишається там ночувати. Марія дуже самостійна дівчинка, хоч їй лише 16.

– Ваші житлові проблеми позаду, уже не бідуєте…

– Нині моя сім’я живе в достатку. Ще й року нема, як мешкаємо у селі Ходосіївка. Нашими сусідами є Зіброви, дочка Президента Віталіна Ющенко, заступник голови Нацбанку. У мене дерев’яна смерекова хижа. Нормальна, у ній нема нічого зайвого. Будувалися три роки.
 

«Мама на «Теле­фортуну» так і не потрапила»
 

– Упродовж багатьох років ви були незмінним ведучим «Телефортуни». Як туди потрапили?

– Випадково. Зустрів земляка Чабо Бокоша із Дерцена Мукачівського району. Він запитав, чи не можу зробити сценарій для ігрової програми. Я прийшов у ресторан «Будапешт», тут пробували пари молодих ведучих. Я не міг дивитися, як вони вдавали солідність. Довго їм пояснював, як треба робити. До вечора їх всіх порозганяли й сказали, що вести програму буду я. Безконечно вдячний долі, що «Теле­фортуна» з’явилася у моєму житті. Завдяки їй мене помітили.

– Чи вигравали ви або хтось із рідні?

– Моя мама фанатично купувала білети, разів п’ять стирала телевізори. І я особисто перевіряв списки учасників, які потрапляли на гру, аби моя мама, не дай Боже, випадково туди не проскочила. Так і не попала. Люди ж і так говорили, що на програмі опиняються родичі і знайомі. Хоча це насправді не так.

– Як ви опинилися в Савіка Шустера?

– Крім «Телефортуни», я коментував матчі футбольної збірної України. Мене запросили з’їздити на чемпіонат світу з футболу в Німеччину. Ми зробили концертну програму для української делегації. Дивилися «Третій тайм», який робив Шустер. Я дивувався, що на передачу запрошують представників шоу­бізу, бізнесменів, які не розуміються на футболі. Якось не стримався: «Чому туди клоунів запрошують?» А мені представник федерації каже: «Сходи ти». Я так і зробив. Шустер сприйняв мене скептично. Але після першої програми пожвавив­ся. Я став ходити на ці передачі. З Савіком зав’язалися непогані стосунки. Після того мене запросили на «Свободу слова», присвячену культурі. Мій виступ сподобався глядачам. Коли Савік перейшов на «Інтер», сказав, що хотів би працювати зі мною, але на «Інтері» й чути не хотіли про додаткових співробітників. Перейшовши на «Україну», Шустер зробив конкретну пропозицію, від якої я не міг відмовитися.
 

«Беру в руки віник і підмітаю»
 

– Творчі люди – заздрі…

– Заздрість, вважаю, – найстрашніший гріх людини. Про себе можу сказати, що ніколи нікому не робив біди, принаймні свідомо. Про колег що можу сказати? Дехто при зустрічі може крізь зуби процідити: «Прівєт, звєзда». Але я на таке не зважаю.

– Коли мали проблеми, жалість відчували?

– Я її не шукав. Ще моя бабка казала: «Ниґда ни в кого нич не проси. Кидь треба, то прийдуть і вшитко ти самі дадуть». У нас уся біда в тому, що люди живуть радянською  пам’яттю і при цьому люблять скаржитися, як тяжко жити, довкола сміття. 

Сидять баби під будинком: «Но, вибрали ми Ющенка, а у під’їзді як було брудно, так і є. Нічого не змінилося». А я, заслужений артист України, беру в руки віник і підмітаю сходову клітку перед трьома квартирами, та й самі ґарадичі. І не роблю з цього ніякої трагедії.

– Що скажете про сучасний шоу­бізнес?

– На українських телеканалах, ра­діо звучить що завгодно, тільки не українське. Такі «шедеври», як «мусі­пусі», слу­хачі вже не витримують, а їх однаково крутять на шару по сто разів. Якщо віт­чизняний виконавець хоче потрапити на популярний канал, то мусить заплатити енну суму. Приїжджає Укупник із Мос­кви чи ще якась московська звізда, і в залі «України» все завішане рекламою, мільйон спонсорів, а глядачів – 240. Наша ж талановита Ірочка Сказіна не може дозволити собі палац «Україна». Обіцяли, що народні артисти матимуть можливість раз у рік зробити звітний концерт. Ага, спробуйте. Там оренда коштує понад сто тисяч гривень!

Чому Володя Гришко, аби стати знаменитим в Україні, спочатку мав співати за кордоном? Про нього мали говорити у світі, перш ніж визнати у нас. Вважаю, що тільки нові закони можуть захистити українську естраду, культуру загалом.

– Кажете, що написали понад двісті пісень. Чимало з них стали гітами у виконанні відомих співаків. Чи є найулюбленіша?

– Пісні як діти. Те, що я вважаю найкращим, люди не дуже знають. Коли до нас приходять гості, то ставлю «Акварель» – романс, який виконує Ірина Сказіна. За живе бере кліп «Шахтерские жены», який я писав про загиблих шахтарів Донбасу. Його крутили сотні разів. Люди, близькі до такої біди, під нього вставали.

– Коли пишете? 

– Ночами.

– Змушуєте себе працювати чи чекаєте натхнення?

– Обдурюю самого себе. Наприклад, маю замовлення на пісню. Знаю, що її треба написати. Телефоную замовнику й кажу: «Пісня готова. Завтра зустрічаємося». Він каже: «Добре». Я ж навіть не сідав писати. Розумію, що завтра маю показати текст, бо інакше буде ганьба. Сідаю, вивертаю себе – на ранок усе готово.

– Наостанок: як оцінюєте русинський рух на Закарпатті?    

– А ви його видите? Те, що робить отиць Сидор,– ото є боротьба проти русинства. Через його дії слово русин стає синонімом до назв сепаратист, посміховисько. Насправді я гордий з того, що русин єсьм, що мої діти говорять по­русинськи, що вони у Києві кажуть мені «няню». Хоч наші русини переважно того ся ганьблять. Вони давно поставали папами й татами.

Теги: Петро Мага, Савик Шустер

8 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати