— Маріє Михайлівно, то що ж було першим: медицина чи школа?
— Медицина. З нею в моєму житті пов’язано 37 років. А в школі я 20 літ. До речі, в тій, де колись навчалася сама з 5 класу. Початкову ж закінчила в Оноківцях.
— Ви звідти родом?
— Ні, з Перечинщини, з присілка Завбуч, що неподалік Тур’ї-Пасіки. Батьки побудувалися в Оноківцях, і ще до того, як мені йти в 1-й клас, ми туди переїхали. Та оскільки в той час там була лише початкова школа, в восьмирічну доводилося ходити в сусідні Доманинці. З ними згодом пов’язала й своє життя. А до того були навчання в Берегівському медучилищі, робота медсестрою в інфекційному відділенні обласної лікарні та навчання на вечірньому факультеті на відділенні біології.
— Отакої! Звідки ж узявся біологічний?
— Схотіла бути хитрішою за всіх, а виявилося, що обдурила саму себе. Після медучилища, яке закінчила з червоним дипломом, вирішила не чекати 3 роки, аби “заробити” право на пільговий вступ на медфак. Тому пішла на вечірній біофак з тим, що за рік переведуся на медичний (була така практика). Та не вдалося. Тож із відчаю навіть покинула медицину й почала працювати на станції захисту рослин. Однак зрозуміла, що це не моє, і за рік повернулася в Доманинський ФАП акушеркою та на чверть ставки патронажною медсестрою. Вела вагітних і діток до 3 років. А коли Доманинці приєднали до Ужгорода, стала дільничною медсестрою при терапевті, з часом і доманинською невісткою. Зарікалася не бути доманинською невісткою і не мати за чоловіка одинака. Все це отримала.
— І як вам зрештою?
— Доманинці прийняли польку (вихідців із Перечинщини та Березнянщини тут називали поляками) за свою. Пригадую, йдемо з чоловіком вулицею, селяни калапи знімають: “Добрий день, пані дохторко. Я вам дякую. Молюся за вас”. А чоловік мені: “Слухай, я корінний чи ти? Всі перед тобою шляпи знімають”. (Його батьки були вчителями: мама в початкових класах майже всі Доманинці перевчила, а тато працював завучем 13-ї школи).
— Звідки така вдячність?
— До мене й досі, хоч давно не працюю на тутешній дільниці, односельці повсякчас звертаються по допомогу. Я нікому не відмовляю. Не вмію цього робити і не маю права. Бо знаю: не з гараздів просять, значить пече. А натомість добре слово чи молитва є для мене найвищою нагородою. Добро добром повертається. Про це завжди кажу й своїм учням. Знаєте, бували в житті ситуації, в яких, здавалося, немає ради. Та поміч приходила, і труднощі відступали.
Дякувати Богу, і сімейне життя склалося. Разом із чоловіком виростили 2 синів, дали їм освіту (старший викладає на кафедрі туризму УжНУ, молодший — студент-стаціонарник географічного та заочник історичного факультетів УжНУ).
— А хто чоловік?
— Володимир Миколайович — доцент кафедри приладобудування інженерно-технічного факультету УжНУ. Він приглядався до мене три з половиною роки, доки наважився освідчитися. А побралися ми, коли я закінчила ІІ курс медфаку.
— Таки потрапили туди?
— Потрапила. Через 2 роки по закінченні біофаку, де я здобула диплом учителя біології й хімії. Мене прийняли без екзаменів із доскладанням різниці на ІІ курс. Щоправда, не одразу, а завдяки декану „вечірників” Григорію Семеновичу Чекрію, котрий, почувши, що мені відмовили, вступився за мене: “Як, ви не хочете прийняти мою відмінницю?!”. Так у 27 років я нарешті стала студенткою медфаку.
— І як вам було серед 18—19-літніх однокурсників?
— Нормально. Я не зважала на різницю у віці. З навчанням же попервах не все було просто. Довелося самотужки в дуже короткі терміни опановувати анатомію за І курс. Викладачка казала мені, що це майже неможливо, бо мої однокурсники вчили її рік і все одно відповідають на „двійку”. Днями просиджувала в анатомці, формалін виїдав очі, а я себе “стимулювала”: “Я так важко дісталася медицини і тепер її втрачу?!”. І коли згодом на відкритій парі з анатомії впевнено сипала латинськими термінами, Фаїна Аристархівна Попович сказала: “Бабидорич, я вас маю привітати. Мої колеги не хотіли повірити, що ви в нас із ІІ курсу й усе вивчили без моєї допомоги”… Паралельно з навчанням продовжувала працювати: спочатку в баклабораторії, а потім у загальній терапії медсестрою. Тож на момент випуску в мене було 14 років безперервного медичного стажу.
— А де починали вже як лікар? До речі, хто ви за спеціальністю?
— Терапевт, стажувалася по неврології. Одразу по закінченні університету, маючи вільний диплом, бо чоловік за направленням після московської аспірантури уже працював викладачем на загальнотехнічному факультеті, прийшла на “швидку”.
— Не відчули розчарування, що лише там змогли знайти собі роботу?
— Ви знаєте, у мене в житті все виходило не так, як я собі планувала. Щоправда, зрештою складалося добре. Так було і зі “швидкою”. Можливо, це мені її доля підкинула, бо маю чудову витримку і в екстремальних ситуаціях не втрачаю орієнтирів. А це й потрібно лікарю “швидкої”, коли ти наодинці з хворим і немає поряд ні лабораторії, ні колеги, з котрим можеш порадитися чи проконсультуватися. Тут або пан, або пропав. Ти і реаніматор, і акушерка, і…
— Пригадуєте свій перший виклик?
— Пам’ятаю, хвилювалася дуже. На чергування взяла з собою довідник — раптом згодиться. Отримала виклик — у пацієнта напухла голова, на що сказала диспетчеру: “Це набряк Квінке”. Так і сталося. У жінки розвинулася алергічна реакція на один із “заморських” продуктів, які лише почали тоді з’являтися в нас. Я ввела їй необхідні препарати й, оскільки хвора відмовилася від госпіталізації, дочекалася явного покращення, а поїхала лише коли переконалася, що все буде добре… Отже, книжечка не знадобилася.
— Ніколи не хотіли на інше місце?
— Ні, я некабінетна.
— Як знаєте? Ви пробували?
— Була на стажуванні в лікарні, трохи в полі- клініці, потім рік інтернатури в стаціонарі. Та коли попрацювала на „швидкій”, зрозуміла: це саме те, що мені треба. До всього мене влаштовував подобовий графік роботи. При малих дітях, великому господарстві й відсутності сторонньої допомоги та мінімальних побутових вигод це було дуже зручно. А тепер уже звикла й на іншому місці себе не уявляю. Хоч робота ця зовсім не легка. І ситуації, в яких нам доводиться бувати, теж непрості — від наших дій залежить життя пацієнта. Часом виклики йдуть один за одним, тож устигаєш перехопити бутерброд „на ходу”. До того ж у нашій формі не покрасуєшся — треба і вдяг- тися, і взутися, аби було зручно працювати. А це бува не подобається. Тому цяцяні пані тут не працюють.
— Ви починали на „швидкій” ще за радянських часів. Коли краще працювалося?
— Важко сказати. Тоді чи мали ми необхідні ліки, а чи ні, про це не можна було казати хворому, тим паче виписувати рецепт, аби рідні купили їх, — що є, тим і лікуй. Нині з цим простіше. Як правило, для надання першої допомоги препарати в нас є. Звичайно, дорогих нема, але родичі пацієнта за можливості можуть їх придбати. Тому спочатку допомагаємо хворому чим маємо, а коли “прибувають” ліки, доколюємо. Правда, нині інша проблема: нерідко в людей нема за що лікуватися.
— Часто ужгородці нарікають на те, що “швидку” доводиться довго — 40 хвилин-годину — чекати, а йдеться ж про життя. Що скажете з цього приводу?
— Повірте, за першої ж можливості виїжджаємо до хворого. Та не все від нас залежить. Буває, одразу кілька машин на викликах, тож мусимо дочекатися вільної. Крім того, автомобілі старі, та й швидкість у місті не розвинеш через погані дороги і страшенні затори на них. Це найбільш дошкуляє, хіба летіли б поверх машин. Не допомагає й сирена, бо часто просто немає куди проїхати, а якщо і є, то окремі водії на крутих іномарках примудряються скористатися коридором і проскочити перед нами. Хай би даішники проїхалися з нами і подивилися на все це… Гадаєте, ліпше чути нарікання людей? Або розхльобувати ситуацію?
— А як у вашому житті з’явилася школа?
— Я перебувала в декретній відпустці, молодшому сину саме виповнилося 4 місяці. Якось моя колишня вчителька, котра на той час уже працювала завучем, попросила мене про допомогу, бо вже місяць у школі нікому було викладати медико-санітарну підготовку. Хоч дитинку не мала на кого залишити, вирішила допомогти рідній школі, доки не знайдуть учителя. Тим паче 2 уроки на тиждень підлаштували під мене. А залишилася назовсім, хоча, зізнаюся, попервах тричі думала звільнятися — важко було з дитиною. Спочатку з сином сиділа сусідка, а як стало тепліше, брала його з собою, і він у візочку спав біля школи. Потім, доки не пішов у садок, малював на задній парті. Одним словом, „викрутилася”. З часом узяла й уроки ОБЖ, пройшла курси підвищення кваліфікації.
— Тож згодився і диплом біолога…
— До всього він дав мені право на отримання категорії. Маючи вищу лікарську категорію, про свою атестацію як учителя я й не думала. До неї мене підштовхнула наша директор школи Тетяна Василівна Палько. Окрім курсів, довелося давати відкритий урок для вчителів міста. Я, зваживши, як мої колеги якось обмовилися, що їм важко розмовляти з учнями про статевий розви-ток, обрала цю тему для заняття. Тож із моїми 8-класниками ми обговорювали питання статевого розвитку, передчасної вагітності, небезпеки зґвалтування та захисту від ґвалтівника. Опісля колеги — а було їх близько 30-ти — спитали: “Ви дітей готували, що вони навіть не хіхікнули?”. “Ні, вони мене так сприймають”, — відповіла. Колись я сказала учням: “Важко вам мене сприймати як учителя, розмовляйте зі мною як із лікарем на всі теми”. Так і спілкуємося…
Перевага нашої „сільської” школи в тому, що ми маємо тісний контакт із родинами учнів, бо обов’язково вчили когось із батьків, знаємо діда-бабку, тітку, тож у будь-який момент, у разі виникнення проблем в їхніх дітей, можемо вчасно реагувати. Виходить такий собі подвійний-потрійний контроль. У місті цієї можливості немає. І загалом у нас у колективі хороша, приязна атмосфера, тому я працюю тут уже 20 років.
— А на „швидкій”?
— 22. Цікаво, що до 6 класу хотіла бути вчителькою, коли ж потрапила в лікарню, захопилася медициною. А життя показало, що можна поєднувати і те, й інше.
— А якби тепер постали перед вибором?
— Не можу надати перевагу чомусь одному. Там бачу трагічний бік життя, а тут — радість буття, таким чином, одне врівноважує друге… А загалом було б здоров’я, тоді буде й наснага. Чого бажаю всім-всім. А ще любити та поважати як себе, так і інших, уміти радіти кожній дрібничці: камінчику, повітрю, квіточці, сьогоднішньому дню. І за жодних обставин не здаватися.