Щокварталу на порталі http://www.litakcent.com оприлюднювалися списки помічених книжок у номінаціях «Художня література» і «Гуманітаристика»; а відтак відібрано фіналістів, з яких експерти й мусили визначити «книжку року». До фіналу вийшли: в номінації «Художня література» – том прози Теодозії Зарівної «Вербовая дощечка» (К.: contrabanda); збірка оповідань Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки» (К.: Факт) і поетична збірка Петра Мідянки «Ярмінок» (К.: Факт); у номінації «Гуманітаристика» – збірник статей львівського історика Ярослава Грицака «Життя, смерть та інші неприємності» (К.: Грані-Т), студія Марка Павлишина «Ольга Кобилянська: прочитання» (Харків: Акта) та документальний роман Михайла Слабошпицького «Веньямін літературної сім’ї» (К.: Ярославів Вал). Що ж до найгіршої книжки, яку українські видавці запропонували торік українському читачеві, – то їй мали присудити «Золоту бульку», списки претендентів на яку не розголошувалися.
І ось 6 лютого в київській книгарні «Є» відбулося вручення премій «ЛітАкцент-2008» та оголошення імені володаря злощасної «Золотої бульки». У номінації «Художня література» перемогла чудова поетична книжка – «Ярмінок» (себто, ярмарок, торжище) закарпатця Петра Мідянки. Цього поета відзначає глибинне герметичне письмо з унікальним шармом карпатської лексики, стилістики, світовідчуття. У номінації «Гуманітаристика» перемогу здобула монографія авторитетного діаспорного дослідника Марка Павлишина про творчість Ольги Кобилянської. А ось «Золота булька» дісталася авторці «сексуально стурбованих» книжечок для переважно підліткової авдиторії Ірені Карпі – за твориво під назвою «Dобло і зло». З літературою писання Карпи не мають нічого спільного – за жанром це радше якісь «порнооповідки», – проте рекламою ця авторка, на відміну від справді добротних письменників, абсолютно не обділена, а відтак має добре вишколену армію «фанатів», які з цього приводу вже влаштували в Інтернеті справжнє цькування порталу «ЛітАкцент» – ну, але що справедливо, від того нікуди не дінешся…
Тим часом наш кореспондент перед початком церемонії нагородження переможців устиг перекинутися кількома словами з володарем головного «літакцентівського» призу поетом Петром Мідянкою. (Оскільки це була розмова давніх приятелів, тому, шановний читачу, не дивуйтеся, що вона ведеться отак по-дружньому – на ти»).
– Давно хотів запитати про одну річ. У твоїх текстам живуть десятки, сотні, тисячі персонажів, і декотрі з них – відомі люди, інші – менш відомі, проте вочевидь реальні, але все ж переважна більшість – це люди, імена яких мені не промовляють ні про що… Це справжні люди?
– Справжні. Деколи буває і хтось вигаданий, але таких дуже мало.
– І всі ті місця, які ти так густо й щедро згадуєш у своїх текстах, теж реальні?
– Так, усі реальні. Вигаданого не є. То правдива закарпатська топоніміка.
– Це все через те, що тобі згори далеко видно?
– Ну, не через те, – але мені так цікаво. Передусім цікаво самому собі…
– Той світ, у якому ти живеш, і той світ, який живе в твоїх текстах, – вони тотожні, близькі, чи це геть різні світи?
– У чомусь тотожні, а в чомусь і нетотожні – але близькі. У поезії важко говорити про якусь тотожність. Це на рівні образу, на рівні міфу…
– Тобто, ти свідомий того, що твориш міф?
– Так.
– Навіщо?
– Ну, воно все на межі реальності й міфу… На пограниччі.
– І ти це пограниччя зробив…
– Я його зробив українським.
– А яке воно насправді?
– Насправді воно поліетнічне. Але я крізь призму української мови це зробив, української лексики. Усмоктуючи водночас суміжні лексеми. Принаймні я ту поліетнічність привів у світ української поезії. До українського читача. А потім уже до іноземного…
– А чи не було в тебе бажання вийти за отой свій овид? Маю на увазі безпосередньо вийти – не просто апелювати подумки до, скажімо, Андрія Ворголи, як у відомому твоєму вірші, а зробити текст на зовсім іншому матеріалі?
– Робив, але це виходило менш вдало. Вони не мали того шарму, який мали ці тексти. Якось намагався робити про Київ чи про інший реґіон України, але це не було настільки органічно…
– Ну, але в мою Гуцульщину ти доволі вдало переходив…
– Так, але Гуцульщина майже рідна, я Гуцульщину знаю непогано, був там багато разів… До речі, я недавно був просто вражений однією книжкою – «Янголи – не дичина» гуцула Тараса Григорчука. З останніх поетичних книжок я нічого не читав з більшим захопленням. Не всі тексти – але більшість мене просто приголомшила! Тож ці речі мені близькі…
– «Не всі тексти» – це за винятком тих у Тараса, де надто відверто проступає постмодерний пастиш*?
– Так.
– Але ж і в тебе це теж іноді проступає – часом шастає по горах різна «тать»…
– Ну, це не є визначальним, просто поодинокі вкраплення. Воно робилося трохи раніше, коли ще не було такої вседозволеності, була певна стриманість. І горяни мають ту стриманість; багато чинників є, які до неї схиляють – такий менталітет.
– Ти вважаєш себе герметиком?
– До певної міри так.
– І тобі це подобається?
– Так. Я щось маю від тих італійських герметиків – Унґаретті, Квазімодо, Монтале…
– Тебе останнім часом активно перекладають у Європі – у Словаччині, Чехії, Сербії… Як ти гадаєш, чому це їм цікаво?
– Я питався про це в перекладачів, і вони відповідали, що шукають в українській поезії того, чого в них немає.
– А що ж у нас, порівняно з європейською поезією, є такого, чого в них немає?
- Ну, там доволі багато закостенілого – такого, що тримається радше на загальній емпіриці, на стереотипному відчутті… А Україна має автентику. Принаймні добрі українські поети… Не вся українська поезія на автентиці заанґажована, та принаймні її «карпатський ареал». Гадаю, що саме в автентиці й полягає наша не лише цікавість для світу, а й перспектива.
* Такий собі замінник пародії (ред.)