Виповнюється 90 років від дня народження Івана Ірлявського

Це спра­в­ж­ня ви­со­ка пое­зія. Елі­т­на пое­зія. Шля­­хе­т­на пое­зія. Та, що пне­ть­ся вго­­ру, че­рез край, по­­за ме­жу, на про­с­то­ри, в да­ле­чінь, у ви­со­чи­ну... І хоч якою спо­кусливою не була б нагода потрактувати два­д­ця­ти­трьохрі­ч­но­го Ір­ля­в­сь­ко­го тіль­ки як пое­та на­ціо­на­ль­но­­го гні­ву й бо­ро­ть­би, пое­та-­три­бу­на, про­ро­ка до­би, на­­ціо­на­ль­но­го стра­ж­да­ль­ця й ге­роя, як би не кор­тіло пришпилити його до того чи іншого пар­тій­но­го зна­ме­на, він пе­р­шоче­р­гово - Ми­тець, Бо­­жа іс­к­­ра та­ла­н­ту яко­го так по­ту­ж­но ос­ві­ти­ла за­ка­р­­па­т­сь­кий пое­ти­ч­ний не­бо­схил.

 

“Бли­с­ку­чим ме­тео­ром” на­з­вав Іва­на Ір­ля­в­сь­ко­го академік Оле­к­­са Ми­ша­нич, “ме­те­о­ром, що про­ле­тів ка­р­па­т­сь­ким не­бом і зник за об­рієм, щоб... по­ве­р­та­ти­ся до нас і ди­­ву­ва­ти своїм юна­ць­ким ча­рі­в­ним дзві­н­ким і сві­жим сло­вом...”

 

Критики зауважують, що біографія Івана Рошка є ідеальним дже­релом для вивчення формування національної само­сві­до­мос­ті закарпатців: дитиною залишивши рідну хату, отримавши ос­ві­ту в Торговельній академії, надихнувшись ідеями молодіжного на­родовецького руху, ставши членом організації українських на­ціоналістів та будівничим Карпатської України, запри­я­те­лю­вав­ши з Ольжичем і Телігою, Ірлявський воістину стає Голосом Срібної Землі – її творцем і співцем.

 

Іван Ір­ля­в­сь­кий (Ро­ш­ко) на­ро­ди­в­ся 17 сі­ч­ня 1919 р. у бі­д­ній се­ля­н­сь­кій ро­ди­­ні в не­ве­ли­кому се­лі Ір­ля­ва (звідки й псевдонім –Ірлявський) не­по­да­лік від Уж­го­ро­да. На­в­ча­в­ся спочатку в рі­д­но­­му се­лі, зго­дом в Уж­го­ро­д­сь­кій го­ро­жа­н­сь­кій шко­лі. Се­ре­д­ню ос­ві­ту здо­був у Му­ка­чі­в­сь­кій то­р­го­ве­ль­ній ака­де­мії (1933-1938). По за­кі­н­че­н­ні То­р­го­ве­ль­ної ака­де­мії ко­ро­т­кий час пра­цює дрі­б­­ним слу­ж­бо­в­цем у Пі­д­ка­р­па­т­сь­ко­му ба­н­ку в Уж­го­ро­ді. Під час де­р­жа­во­т­во­р­­­чих про­це­сів у Ка­р­па­т­сь­кій Ук­раї­ні Ір­ля­в­сь­кий пе­ре­бу­ває в Ху­с­ті, за­пи­сує­ть­ся в ря­ди “Ка­р­па­т­сь­кої Сі­чі”, спі­в­п­ра­цює в лі­те­ра­ту­р­но-­ми­с­те­ць­кій гро­ма­ді “Го­ве­р­­ла”, яка, за сло­ва­ми Петра Сте­р­ча, “о­б’­є­д­ну­ва­ла ви­да­т­них пое­тів, пи­сь­ме­н­ни­ків і об­­ра­зо­т­во­р­­чих ми­с­т­ців, як Олег Оль­жич, Улас Са­м­чук, Го­р­ліс-­Го­р­сь­кий, Ва­­силь Ґре­н­джа-­До­н­сь­кий, Іван Ір­ля­в­сь­кий, М. Ми­ха­ле­вич, Анд­рій Па­т­рус та ряд ін­­ших, ви­да­ва­ла мі­ся­ч­ник лі­те­ра­ту­ри й ми­с­те­ц­т­ва “Го­ве­р­ла” під ре­да­к­ці­єю Оле­га Ка­н­ди­би-­Оль­жи­ча”. Пі­с­ля тра­­гі­ч­них по­дій бе­ре­з­ня 1939 р. Іван Ір­ля­в­сь­кий зму­ше­ний був за­­ли­ши­ти рі­д­не За­ка­р­па­т­тя. Че­рез Юго­с­ла­вію, Ні­ме­ч­чи­ну він до­­би­рає­ть­ся до пра­ги, де од­ра­зу вклю­чає­ть­ся в ак­ти­в­не на­ціо­на­ль­но-­ку­ль­ту­р­не жи­т­тя ук­раї­н­ців: пра­цює як ма­ши­ніст і те­х­ні­ч­ний ре­да­к­тор ви­да­в­ни­ц­т­ва “Про­боєм”, стає спі­в­ро­бі­т­ни­ком ча­со­пи­сів “На­с­туп”, “На­ціо­на­ліст” та чле­ном ре­да­к­ції “Про­боєм”. На сто­рі­н­ках цих ви­дань ча­с­то з’я­в­ляю­ть­­ся но­ві по­е­зії, ста­т­ті Іва­на Ір­ля­в­сь­ко­го. У цей час поет ті­с­но спі­в­­пра­цює з Ку­ль­ту­р­ною Ре­­фе­­ре­н­ту­рою ОУН та вхо­дить до уп­ра­ви Се­к­ції ми­т­ців, пи­сь­ме­н­ни­ків та жу­р­на­лі­с­тів.

 

У 1938 р. виходить перша книжка поета “Голос Срібної Землі”, в якій ві­д­­­би­­ті ра­ді­с­ні, хви­люю­чі, а во­д­но­час три­во­ж­ні на­с­т­рої де­р­жа­во­т­во­ре­н­ня. Всту­­­паю­чи у світ пое­зії Івана Ір­ля­в­сь­ко­го, ре­да­к­ція “Про­боєм” за­к­ли­­ка­­ла всіх ук­раї­н­ців, які лю­б­лять пи­сь­ме­н­с­т­во сво­єї Ба­ть­­кі­в­щи­ни, за­мо­ви­ти со­­бі ц­ю збі­р­­ку, бо ті­ль­ки та­ким чи­ном мож­на оці­ни­ти мо­­ра­л­ь­­но і ма­те­ріа­ль­но са­мо­же­р­т­ву та­ко­го мо­ло­до­го пое­та для Ук­­раї­ни, як Іван Ірлявський. Відмітною рисою творчості Івана Ірлявського, було те, що йому вдавалося точно і вдало зрефлексувати на час, або, як підмічає критик, “його найінтимніша лірика вагітна болями часу”. Справді, навіть інтимна лірика Ірлявського аж ніяк не еро­ти­ч­на, це – бурлива сила по­чу­т­тів до ко­ха­ної, все­по­гли­на­юча, екстазна. Він та­кий ні­ж­ний, приє­м­ний, зво­ру­ш­ли­вий..., зрілий.

 

У 1940 р. ви­хо­дить дру­га збі­р­ка пое­та “Моя ве­с­на”. З тре­пе­том у ду­ші, з яс­ни­ми мо­ло­ди­ми мрія­ми, з пре­ве­ли­ки­ми на­дія­ми при­й­ш­ла до пое­та йо­го 22 ве­с­на. Він від неї ба­га­то че­кав. Він і на­да­лі хо­тів за­ли­ши­ти­ся Пое­том (хіба ви­па­д­ко­во пе­р­ша йо­го збірка по­чи­нає­ть­ся: “Пое­зіє бу­р­ли­во­го жи­т­тя!.. Пое­зіє, то­бою я жи­ву!..”), маю­чи надію, що про­­жи­ті хма­р­ні ро­ки не­да­ре­м­но, що ця “пре­га­р­на панна Пое­зія” йо­го не зра­дить (хоч і не ві­до­мо, що бу­де да­лі), що він їй ві­д­дасть (і це так ма­ло!) своє се­р­це і свої пі­с­ні.

 

Для лі­ри­ч­но­го ге­роя Ір­ля­в­сь­ко­го ве­с­на – це не ті­ль­ки

ди­ми в го­рах, пре­ди­в­ний шум лі­сів, ро­бо­та на ни­вах, які “ро­сить вже дощ”, а й про­с­то­рінь ду­ші, що­ра­н­ку п’я­н­ке пе­ре­д­чу­т­тям змін у жи­т­ті се­р­це; бу­рі й сві­жість ві­т­рів, ко­т­рих ді­ди не до­че­ка­ли­ся; це – яс­к­ра­ве со­н­це над го­рою, що схви­­лю­ва­ло на го­рах во­ди і по­ве­р­ну­ло го­рі дном жи­т­тя; зви­ч­ні се­ля­н­сь­кі ве­с­ня­ні кло­по­ти, ро­бо­та на зе­м­лі, по якій ще не­да­в­но хо­ди­ла ма­ти...

 

Ве­с­ня­на пі­с­ня га­р­тує­ть­ся на зи­мо­во­му шля­ху. Хоч по-­зи­мо­во­му гу­дуть ще ві­т­ри, та во­на пле­кає си­ли, го­тує­ть­ся до ста­ра­н­ної бо­ро­ть­би, щоб до­ся­г­ну­ти ме­ти. Приє­м­но ус­ві­до­м­лю­ва­ти, що на цьо­му не­ле­г­ко­му шля­ху по­ряд з лі­ри­ч­ним ге­роєм іде йо­го ко­ха­на. І ко­ли на­с­та­не бла­ки­т­ний че­р­вень, пі­ді­й­ме об­рій і ро­з­го­р­не ба­р­ви­с­ті ши­ро­чи­ни, закохані пі­дуть у по­ле по­ди­ви­ти­ся, як цві­туть жи­та, да­ти знак схви­льо­ва­ним лу­гам, що їх­ня і лю­д­сь­ка до­ля зли­ті воє­ди­но, що за­то­п­та­ти те, що має ко­рінь, немо­ж­ли­во. Ко­рі­н­ня це ся­гає ди­тя­чих літ, сві­т­лим спо­га­дом яких за­ли­шає­ть­ся і до­ни­ні Ве­ли­к­день. Уже не­ма­ло часу про­ми­ну­ло, чи­ма­ло днів пі­ш­ло за во­дою, як син залишив село, та ко­ли зву­чать ве­ли­ко­д­ні дзво­ни, за­бу­та тає­м­ни­чість бе­ре за се­р­це, щемить ту­га за не­з­бу­ти­ми ба­жа­н­ня­ми.

 

Ле­г­ко, му­ж­ньо і го­р­до ві­д­мірює крок в да­ли­ну пре­пи­ш­на кра­су­ня, ми­ла ко­ха­н­ка па­н­на Осінь. З цим об­ра­зом ми зу­с­т­рі­ча­ли­ся у пе­р­шій кни­зі пое­та. Оче­ви­д­но, для Іва­на Ір­ляв­сь­ко­го він був зна­ковим. Із збі­р­ки у збі­р­ку по­ет пе­ре­во­дить йо­го, по­г­ли­б­лює й удо­с­ко­на­лює, ні­би го­тує чи­та­ча до спри­й­ня­т­тя по­тім сво­го “Ве­ре­с­ня”.

 

У 1941 році - вийшла поема “Ве­ре­сень”. “«Ве­ре­сень» мо­ж­на по­в­ним пра­вом вва­жа­ти за од­ну з на­й­по­мі­т­ні­ших збі­рок, то­ді ви­пу­ще­них на ук­раї­нсь­ко­му За­хо­ді, – пи­сав один з кри­ти­ків на по­ча­т­ку 40-их ро­ків. – І спра­в­ді, пое­зія Іва­на Ір­ля­в­сь­ко­го має свою осо­б­ли­вість, свою тро­хи мо­же й од­но­ма­ні­т­ну, але за­те не­­пі­д­ро­б­ле­ну, в ні­ко­го не за­по­зи­че­ну му­зи­ку...”.

 

За пле­чи­ма пое­та – три­на­д­цять ро­ків жи­т­тя в Ір­ля­ві, потім на­в­ча­н­ня в Му­ка­чі­в­сь­кій то­р­го­ве­ль­ній ака­де­мії, хви­люю­чі по­дії Ка­р­па­т­сь­кої Ук­раї­ни, за­ро­бі­т­ки на емі­г­ра­ції, ре­да­к­то­р­сь­ка ро­бо­та у ви­да­в­ни­ц­т­ві... Да­ле­ка й ба­й­ду­жа чу­жи­на все ча­с­ті­ше на­ві­ює спо­га­ди про рі­д­ну ха­ту.

 

 

ля­жуть пе­ча­ль­ні ря­д­ки по­с­вя­ти В. Гна­тю­ко­ві на од­но­му з при­мі­р­ни­ків “Ве­ре­с­­­ня”. Спра­в­ді, чи па­м’­я­­тають йо­го в се­лі, чи зга­дують до­ма­ш­ні? Адже він так да­в­но по­ки­­нув їх: “ба­ть­ка на по­ле­вім шля­ху”, бра­та, що “ди­вивсь услід з три­во­гою”, се­ло з ле­­ва­да­ми, са­да­ми і де­ре­ва­ми – і пі­шов “гла­д­ким і не­за­бу­т­нім шля­хом”, що “від ха­т­и бе­з­ пе­ре­р­ви” веде у “я­с­не бе­з­крає”.

 

Де­сять ро­ків ми­ну­ло з то­го ча­су... Де­сять ве­­ре­с­нів... А па­м’­ять по сьо­го­д­ні ви­с­ві­т­лює бе­рег рі­ч­ки, тре­пе­т­ний шум лип, шо­в­ко­­ві тра­­ви, за­бу­тий у до­ли­ні ві­тер один під зо­ря­ми, до­спі­­­лий осі­н­ній лист, пе­ре­к­лик мли­­нів за го­ра­ми, пта­ши­ний спів у са­д­ках, по­мі­р­ко­ва­ні ро­з­мо­ви се­лян, пе­ре­гу­ки па­с­­ту­хів і сміх ді­в­чат, вра­ні­ш­ню ту­ма­н­ність лі­сів і блиск при­на­д­них нив... Ще­ми­т­ь, ту­жить се­р­це, ро­з­­ри­вають йо­го в пе­ча­лі ір­ля­в­сь­кі дзво­ни: слід, що ліг на бе­ре­­зі яру­ги, уже при­то­п­та­ний. По­­ве­р­ну­ти­ся в се­ло, оче­ви­д­но, мо­ж­на ті­ль­ки в ду­м­ках...

 

Ір­ля­в­сь­кий лю­бив ве­ре­сень... Чи­с­тою, не­спля­м­ле­ною ло­бо­в’ю, яку ві­д­чув ще у се­р­ці ди­ти­н­но­му і за­хо­вав на са­ме йо­го дно. Він лю­бив сі­ль­сь­кі ми­ну­лі ве­ре­с­ні, бу­ч­ні осі­н­ні ве­сі­л­ля, ба­га­ті пло­да­ми сто­ли, мло­с­ну вто­му тру­да­рів від на­п­ру­же­но­го ри­т­му і “па­м’я­тав те­м­ні кру­ж­ки” під їх­ні­ми очи­ма від по­с­ті­й­но­го не­до­си­па­н­ня... Це був щасливий час, за яким не треба шко­­ду­ва­ти чи пла­ка­ти, але йо­го ва­р­то зга­ду­ва­ти.

 

Ка­жуть, пе­ред ві­д­хо­дом у ві­ч­ність лю­ди­на ча­с­то зга­дує про­жи­те. Щось по­ді­б­не зро­бив Ір­ля­в­сь­кий у пое­мі: він ні­би пі­д­вів пі­д­су­мок сво­­­го жи­т­тя, зга­да­в­ши все, що ми­ле се­р­цю, ві­д­дав­ши честь всім, хто спри­­чи­ни­в­ся до йо­го зро­с­ту, не­мо­в­би ві­д­чу­ваю­чи, що той ве­ре­сень – один з о­с­та­н­ніх... (на­пи­са­на пое­ма в 1940 р., ви­й­ш­ла дру­ком в 1941 р.).

 

Де­сять ро­з­ді­лів пое­ми і не­ве­ли­кий про­лог – це спо­га­ди, спо­га­ди, спо­га­ди... Лі­ри­ч­ний ге­рой знов пе­ре­живає свої минулі ра­до­щі й бо­лі, бу­дні й свя­та, ди­ти­н­с­т­во і юність. І від­тво­рено це у формі своєрідної сповіді перед ко­­ха­ною.

 

У “Ве­ре­с­ні” вира­же­но ав­то­р­сь­ке ба­че­н­ня сві­­­ту. Тут поє­д­нує­ть­ся уні­ка­ль­ність пе­ре­жи­ва­н­ня лі­ри­ч­но­го ге­роя і за­га­ль­но­лю­д­сь­кий сенс цих пе­ре­жи­вань. Ко­ж­­не сло­во, на­віть йо­го зву­ча­н­ня, не­се на со­бі пі­д­си­ле­не змі­с­то­в­не й емо­­ці­й­­не за­­ба­р­в­ле­н­ня.

 

Ма­й­же 45 ве­ре­с­нів то­му пі­шов Іван Ір­ля­в­сь­кий від рі­д­но­го по­ро­га у ши­ро­кий світ шу­ка­ти кра­щої до­лі. І во­на су­ди­ла йо­му про­жи­ти ма­ло, упо­кої­ла да­ле­ко від ми­лої се­р­цю Ір­ля­ви. До ­сьо­го­д­ні ір­ля­в­сь­кі дзво­ни ту­жать за своїм си­ном, а він, хоч по­во­лі, та все ж впе­в­не­но по­ве­р­тає­ть­ся на їх­ній зов.

 

“Як ди­ви­ти­ся на бі­лу смерть пе­лю­с­ток?” - пи­сав ко­лись Юрій Ста­ни­нець про се­бе, асо­ці­юючись із зби­тим ві­т­ром і до­щем ве­с­ня­ним цвітом. Як по­ро­зу­мі­ти й при­й­ня­ти се­р­цем ту на­г­лу і во­д­но­час сві­до­му мо­ло­ду смерть Пое­та?! Ва­ж­ко зми­ри­тися з тим, що не ста­­ло­ся іна­к­ше. Бі­лі пе­лю­с­т­ки так ук­ві­т­чу­ва­ли си­ня­ву не­ба - Ір­ля­в­сь­кий ук­ві­т­чав за­ка­р­па­т­сь­ку лі­те­ра­ту­ру своїм “Ве­ре­с­нем”... Бі­лі пе­лю­с­т­ки по­ли­ши­ли за­в’­язь - Ір­ля­в­сь­кий встиг упо­ря­д­ку­ва­ти “Бро­с­ті”...

 

“Бро­с­ті” - ос­та­н­ня й по­с­ме­р­т­на збі­р­ка Іва­на Ір­ля­в­сь­ко­го. У ній так са­мо, як і в по­пе­ре­д­ніх, зна­хо­ди­мо спо­га­ди про рі­д­не се­ло, ма­му, що про­ве­ла си­на в да­ле­ку до­ро­гу і мо­ли­ла Пре­чи­с­ту “у­му­ж­ни­ти йо­го гін, щоб не хи­т­ну­в­ся йо­го змаг, щоб по­гі­р­д­ли­вість і лу­ка­вість він пе­ре­жив і пе­ре­міг”. Бе­з­мі­р­на лю­бов до Ба­ть­кі­в­щи­ни, юна­ць­кий ма­к­си­ма­лізм у ду­ші, ба­жа­н­ня ро­зі­п’­я­ти ва­ж­ку бла­кить по­к­ли­ка­ли тої осе­ні з се­ла ба­га­то ді­тей. Їх юна­ць­ка до­ро­га про­с­те­ли­лась бе­то­ном і пі­с­ком, та на за­к­лик обо­ро­ня­ти мі­с­то во­ни ві­д­да­ли жи­т­тя, ус­ві­до­м­люю­чи, що є ли­ше бро­с­тя­ми, цві­том, з яко­го зро­ди­ть­ся обо­в’­я­з­ко­во зе­лень. Зви­ча­й­но, мо­ва - про “ли­ца­рів аб­су­р­ду” Ка­р­па­т­сь­кої Ук­раї­ни, що за­ги­ну­ли, обо­ро­няю­чи то­ді­ш­ню сто­ли­цю Хуст. До­ві­ч­ною сла­вою по­­к­ри­ває ав­тор тво­р­ців і обо­ро­н­ців Ук­раї­н­сь­кої де­р­жа­ви, щи­рі мо­ли­т­ви скла­дає їх сві­т­лій, не­з­га­с­ній і не­з­га­си­мій па­м’­я­ті.

 

Як член Ку­ль­ту­р­ної Ре­фе­ре­н­ту­ри ОУН у кі­н­ці лі­та 1941 р. Іван Ір­ля­в­сь­кий ві­д’ї­ж­джає до Киє­ва, де бе­ре акти­в­ну участь у ро­з­бу­до­ві ук­раї­н­сь­ко­го на­ціо­на­ль­­но­го жи­т­тя: стає од­ним із за­с­но­в­ни­ків ти­ж­не­ви­ка “Литаври”, ви­ко­нує фу­н­к­цію се­к­ре­та­ря Спі­л­ки пи­сь­ме­н­ни­ків. О. Ла­ще­н­ко, який бли­зь­ко знав пое­та, так зга­ду­вав про киї­в­сь­кий пе­ріод жи­т­тя Іва­на Ір­ля­в­сь­ко­го: “На­й­рі­з­но­ма­ні­т­ні­ші за­в­да­н­ня що­де­н­но ля­га­ли на сла­бі пле­чі цьо­го за­ка­р­па­т­сь­ко­го юна­ка, та він ніс свої обо­в’­я­з­ки че­рез бу­д­ні та­ко­го тра­гі­ч­но­го, але то­ді зно­ву сто­ли­ч­но­го Киє­ва зі са­мо­з­ре­че­н­ням і ро­з­ва­же­ною му­д­рі­с­тю. Бі­ль­ше то­го, зна­й­шов у со­бі вдо­с­таль вну­т­рі­ш­ньої си­ли, щоб зо­се­ре­ди­тись у ві­ль­ні хви­ли­ни - за та­ких то­ді до­в­гих ве­чо­рів (на­ка­зом оку­па­ці­й­ної вла­ди з вча­с­них ве­чі­р­ніх го­дин на­се­ле­н­ня мі­с­та бу­ло ко­н­фі­ко­ва­не по до­мах!), на вла­с­ній тво­р­чо­с­ті. Ні­би пе­ре­д­чу­ваю­чи, на яку до­ро­гу до­ля йо­го не­за­ба­ром по­к­ли­че, спі­шить зло­жи­ти збі­р­ку пое­зій “Бро­с­ті” та за­кі­н­чи­ти ще в Пра­зі ро­з­по­ча­ту пое­му, про яку, на жаль, ок­рім на­з­ви “По­с­лі­д­ній з ро­ду”, не збе­ре­г­ло­ся бли­ж­чих да­них”.

 

Не менш ці­ка­ві спо­га­ди про на­ціо­на­ль­но-­ку­ль­ту­р­не жи­т­тя Киє­ва 1941-1942 р­р­. за­ли­шив Улас Са­м­чук. Ось як зга­дує пи­сь­ме­н­ник свою ос­та­н­ню зу­­ст­річ з Іва­­ном Ір­­ля­в­сь­ким у Киє­ві. “Тут та­кож у їда­ль­ні я зу­с­т­рі­в­ся з Іва­ном Ір­ля­в­сь­ким, він же Ро­ш­­ко. він по­хо­див із За­ка­р­па­т­тя, з се­ла Ір­ля­ва, але ми по­­з­на­йо­ми­лись з ним у Пра­­зі. Ско­р­м­ний, ти­хий, не­ве­ли­ко­го ро­с­ту, влі­т­ку і взи­мі без ша­п­ки, за­в­ж­ди з ве­ли­­ким по­р­т­фе­лем, на­би­тим кни­га­ми й па­пе­ра­ми. Пе­ре­ва­ж­но збі­р­ка­ми і ру­ко­пи­са­ми своїх ві­р­шів. Ця на­ша з ним зу­с­т­річ бу­ла та­кож ос­та­н­ньою. Бо йо­му та­кож су­ди­­лось при­й­ти сю­ди з йо­го Ір­ля­ви ген там за Ка­р­па­та­ми, щоб зна­й­ти і со­бі мі­с­це ві­ч­­но­го спо­кою у гли­би­нах ге­та­комб Ба­би­но­го Яру Киє­ва”.

М. Си­т­ник, йо­го прия­тель, з ве­ли­кою лю­бо­в’ю і те­п­ло­тою зга­ду­вав про зу­с­т­річ з Іва­ном Ір­ля­в­сь­ким у Киє­ві 1942 р. на Свя­т-­ве­чір. “Бу­ла ку­тя. Свя­ти­й ­Ве­чір на­пе­ре­до­д­ні Рі­з­д­ва Хри­с­то­во­го. У на­ше ві­к­но вже за­г­ля­ну­ла ве­чі­р­ня зі­р­­­ка, бла­го­с­ло­в­ляю­чи на Свя­ту Ве­че­рю. Моя ма­ту­ся, по-­свя­т­ко­во­му одя­г­не­на, ста­ви­ла на стіл пі­с­но­го бо­р­щу, ри­бу, ку­тю в ма­кі­т­рі. Ба­ть­ко по­п­ра­в­ляв на по­ку­ті ді­ду­ха, бі­ля яко­го стояв ве­ли­кий го­р­щик з уз­ва­ром. Ра­п­том хтось по­с­ту­кав “по-­па­н­сь­ко­му” у две­рі. Бо­же мій мій, яка ра­дість - це ж мій друг Іван Ір­ля­в­сь­кий! Ко­ли сту­пив в мою ха­ту, ві­й­ну­ло те­п­лим хо­ло­дом киї­в­сь­кої зе­м­лі. Ні­би на своїх пле­чах вніс у мою ха­ту ку­со­чок Киє­ва, са­ме то­го, де ще гри­мі­ли “Лита­в­ри” і всмі­­ха­ли­ся по­лу­м’­я­ні очі но­ві­т­ньої Аг­лаї, де в по­те­м­ках жа­х­ли­вої ді­й­с­но­с­ті пи­са­­лась іс­то­рія для гре­ду­щих по­ко­лінь.

 

Я по­з­на­йо­мив йо­го з ба­ть­ком і по­са­див за стіл. Ата­кую­чи йо­го пи­та­н­ня­ми, при­­п­ро­шу­вав до бо­р­щу.

 

- Це той, спра­в­ж­ній, ук­раї­н­сь­кий? – ві­д­би­ваю­чись від моїх пи­тань, пи­тав Іван...”.

 

У відповідь на те, що ук­раї­н­сь­кі па­т­ріо­ти пра­г­ну­ли на­ла­го­ди­ти гро­ма­д­сь­ко-­ку­ль­ту­р­не жи­т­тя в Киє­ві і ві­д­ро­ди­ти ук­раї­н­сь­ку де­р­жа­в­ність, ні­м­ці уже з гру­д­ня 1941 р. по­ча­ли аре­ш­ти сві­до­мої ук­раї­н­сь­кої ін­те­лі­ге­н­ції, бу­ла за­к­ри­та га­зе­­та “У­к­раї­н­сь­ке сло­во”, а її ре­да­к­то­ра Івана Ро­га­ча та спі­в­ро­бі­т­ни­ків заа­ре­ш­ту­ва­­ло ге­с­та­по. 7 лю­то­го ро­з­по­ча­ла­ся но­ва хви­ля аре­ш­тів. Бу­ло заа­ре­ш­то­ва­но по­над 200 ук­раї­н­сь­ких па­т­ріо­тів. Бе­з­по­се­ре­д­ня за­г­ро­за на­ви­с­ла і над го­ло­ва­ми пра­ці­в­ни­ків “Ли­та­в­рів” та чле­нів Спі­л­ки ук­раї­н­сь­ких пи­сь­ме­н­ни­ків. Як зга­дують оче­ви­д­ці тих тра­гі­ч­них по­дій, Олена Те­лі­га та її­ д­ру­зі зна­ли, що ві­д­бу­ду­ть­ся аре­ш­ти, але про­до­в­жу­ва­ли пра­цю­ва­ти. Зі спо­га­ді­в О. Жда­но­ви­ча яс­но, що про аре­ш­ти знав і Іван Ір­ля­в­сь­кий. “Він ра­н­ком за­й­шов до за­с­ту­п­ни­ка го­ло­ви Спі­л­ки Ві­н­ни­ць­ко­го і ро­з­по­вів йо­му про це. Той до Спі­л­ки не пі­шов. Іван Ір­ля­в­сь­­кий пі­шов сам”.

 

У тра­гі­ч­но­му, хо­ло­д­но­му і за­с­ні­же­но­му лю­тому 1942 ро­ку в сто­ль­но­му Киє­ві склав своє жи­т­тя на пре­с­тіл Ук­раї­ни Іван Ір­ля­в­сь­кий. Хтось ін­ший на йо­го мі­с­ці зміг би уни­к­ну­ти ці­єї гі­р­кої уча­с­ті. Іван не зміг. Іна­к­ше це був би не Ір­ля­в­сь­кий.