Кленова сповідь закарпатського художника Михайла Баника

Закарпатський художник Михайло Баник саме з таких. На своєму віку він мав зовсім небагато виставок – в десятки разів менше, ніж мітингів, на яких гуркотів його голос, то приглушений мегафоном, то ще дзвінкіший без жодних технічних засобів. Здавалося, що трибун давно придушив у ньому митця. Аж ні!

Ювілейна виставка в Закарпатському художньому музеї свідчить, що всередині громовержця живе тонкий лірик. Як уживаються ці дві іпостасі в одній особі – абсолютно незрозуміло. Мабуть, в одній реалізовується те, що не вдається в іншій, і навпаки. Досить роздивитися тисячі тонких штрихів тушшю на його рисунках, примхливі сліди вуглинки чи сепії на картоні, мандрівки пензлика по китайському шовку, щоб фізично відчути години, які майстер проводить за кожною роботою. А ще у доробку – акварельні пейзажі, виконані у якійсь пастельній гамі, і класичний олійний живопис – панорами Ужгорода, замки і ліси-ліси-ліси.

Від картин пахне глицею, польовими квітами, розпеченим повітрям. Художник часто вагається між реалізмом і декоративністю, намагається з однаковою прискіпливістю виписати і перший, і другий, і задній план – мовляв, нате, дивіться, заздріть. Схоже, що М. Баник постійно намагається щось довести своїми картинами – чи то собі, чи то нам усім. Що Закарпаття – то шматочок раю, який Єва з Адамом прихопили з собою на грішну землю. Що живописати його можна дуже по-різному.

Услід за Павлом Бедзіром Михайло Баник доводить, що кожне дерево має свою житейську філософію. Що цілого життя забракне, аби обійти усі наші стежки і напитися з усіх криниць. Кожна робота – як теорема на задану тему. Вважається: що би не писав майстер, він пише про себе. Навіть якщо це портрет у вигляді крислатого сивого клена із незмінним галстуком-метеликом на стовбурі.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати