Ірися Ликович: "Моє писання було втечею від реального світу"

Рік тому молоду ужгородську письменницю Ірисю Ликович відзначили премією «Дебют» за збірку новел «Перелітна», яка побачила світу у львівському видавництві «Піраміда». Книжка не пройшла непоміченою і в Києві. В останньому числі журналу «Україна» вміщено кілька новел ужгородки, розгорнуту рецензію на її творчість та інтерв’ю з авторкою відомого письменника Олександра Ірванця, яке ми й пропонуємо вашій увазі.  

 

-- Писати вірші почала ще в школі. В університеті половина закоханих однокурсниць також віршували. Я ж свій найперший поетичний «твір» написала, ознайомившись із віршованими спробами Незнайки із казки Миколи Носова. От і народився перший «шедевр»:

 

А поміж тим були листи до друзів, де всі історії, котрі нібито відбувалися зі мною – вигадані; розповіді подружкам про Білу Даму, котра спускається на землю по сонячних променях; розмови вголос із собою на самоті; малювання… Це було своєрідною втечею від реального світу, де нічого цікавого не відбувалося.

 

Усвідомила себе людиною пишучою аж на п’ятому курсі, коли вже пізно говорити про впливи. Але, схоже, університет був покликаний не творити особистості, а їх нівелювати. Деякі оповідання із «Перелітної» я носила закарпатським письменникам (читай -- викладачам), а вони крутили носом, пропонуючи писати так, як вони.

 

Якби випадком не зустрілася з молодим письменником та журналістом Олександром Гаврошем із моєї писанини, певно, нічого би не вийшло. Він зумів переконати в першу чергу мене у цікавості моїх творів.

 

-- Вірші після третього курсу не пишу. Вони поступово переросли в поетизовану метафоричну прозу «Перелітної», яка з роками, на превеликий жаль, стає дедалі реалістичнішою.

 

-- На рахунок тонкого і відкритого еротизму, то я його, на жаль, здається безповоротно втратила. Доки писала виключно для душі, для себе, твори були оригінальними, щойно мені вказали на оту оригінальність, як вона втратилася. (Усміхається – авт). Хоча насправді причина в тому, що ніхто не зуміє повторити себе двадцятилітнього. Бо це не тільки вік, а й стан душі.

 

Щодо реакції на твори, то вона -- різко полярна. І поділ іде не на чоловічі й жіночі відгуки, бо «Перелітна» є своєрідним тестом на життєву зрілість, досвід, уміння відчувати, абстрагуватися. 

 

 

-- Письменник – це, кажуть, голос народу. Поки чоловіки кликали на барикади, багато наболілих для жіноцтва тем залишалися не висловленими. Місією письменниць у літературі є вже сама їхня присутність. А вони дадуть собі у ній раду.

 

Днями мені потрапила до рук одна з перших збірочок Ліни Костенко. І в ній важко впізнати отой «голос народу», відомий тепер, як НАША ЛІНА. Але це цілком нормальне явище. Бо зрілість, мудрість, висота приходить з віком, з досвідом, з працею.

 

Амбіцій у мені вистачає. Але кожен прочитаний мною яскравий твір стає для мене холодним душем і повертає на землю. (Усміхається – авт.).

 

 

-- Усе починається з дитинства. Внутрішній світ дитини часто через надмірну заклопотаність чи «дорослість» батьків залишається або непочутим, або незрозумілим. А після першої публікації в районці, ще й виявила, що є спосіб донести своє найсокровенніше до інших, нікому про нього вголос не розповідаючи.

 

Перший мій «серйозний» твір – «Смерть Евридіки» мав 90 сторінок рукопису . Я його писала шматочками весь навчальний рік, а ціле літо в селі (кожнісінький день!) переписувала. Попри товариськість, веселість та комунікабельність в університетські роки, я залишалася великим самітником. Мала, так би мовити, два життя. Одне -- суто для себе. А орієнтиром у писанні ніхто не був, бо ніколи не думали про свою творчість серйозно. І тільки тепер починаю вчитися бути літератором. Але щойно прочитаю якусь вражаючу книжку, як знаходиться ще краща.

 

-- Читаю усе, до чого дотягуються руки. Правда, книжки авторів, твори яких раніше «не пішли», просто гортаю, аби ще раз переконатися у своїй думці. Добре, що вже маємо з кого вибирати. І по один бік я би поставила Оксану Луцишину та Марину Соколян, а по інший -- Ірену Карпу із Софією Андрухович, бо це -- різні голоси. 

 

Я щоразу радію, коли відкриваю для себе щось цікаве. Радію, бо маю змогу вчитися. І щоразу гніваюся, коли під розрекламованим брендом знаходжу внутрішню порожнечу.

-- У 24 роки – всі максималісти. Планів стільки, що навряд чи колись виконаю половину.

 

Маю два написані романи, над якими продовжую працювати, переписуючи їх в енний раз. Один із них – «Твоя дитинка» порушує важливу і рідкісну для нашої літератури тему насильства в сім’ї. Дуже гарно про цей твір відгукнувся Степан Процюк, якого також ваблять глибокі, психологічні твори, пов’язані з межовими переживаннями.

 

У майбутньому хотіла би також зайнятися перекладами з німецької та угорської. Чимось же треба заробляти на життя! (Сміється – авт.).