Лариса Липкань: "Живу під знаком плюс"

- Ларисо, коли і як ти прийшла на телебачення?

- Цей момент якось навіть не зафіксувався у пам’яті. Ніколи не мріяла бути журналістом, і якщо б хтось таке сказав, не повірила б. У мене все наперекір. Легко нічого не давалося. Я мріяла про вчительку, медика, співачку, диспетчера на залізничному вокзалі... Ну гралися в дитинстві з камишами, вони ж схожі на репортерські мікрофони. А далі я пішла на філфак, непогано вчилася. Взагалі, я гуманітарій, і математика – це не моє.

А моя поява на закарпатському обласному телебаченні пов’язана з Михайлом Рошком. Він запросив мене з однокурсницею вести сторіночку в його програмі. Він там вів авторську програму. А ми мали готувати історії зі студентського життя. Пригадую, що коли вперше побачила там Наталію Якушко та інших ведучих, у мене перехопило подих...

Потім була молодіжна редакція. Я була як сліпе кошеня, яке кинули у воду, а йому треба вибиратися. Мені сказали: «Спробуй, ти створена для телебачення!» Я вдячна долі, що звела нас в одній компанії з Наталією Якушко, – вона дала мені змогу зробити перші телевізійні кроки... Далі працювала у приватній телекомпанії Володимира Панова, а вже згодом перейшла до Алли Петрової на телеканал «Даніо».
 
- Якою була твоя перша телевізійна робота на 21 каналі?

- Я не хотіла обирати якісь рамки на телебаченні. Я робила спочатку програму «Моя справа». А вже на 21 каналі паралельно з новинами почала готувати авторську програму «Формула успіху». Знято на сьогодні десь близько 80 програм.
 
- А з ким із твоїх героїв важко було працювати?

- Мої гості у «Формулі успіху», це люди, які щось досягли в житті. А з ким важко було працювати? Буває таке, що цікава людина, але у неї є страх перед камерою. Різними методами я пробую заспокоїти і показати її в різних ракурсах. Перші хвилини важче з багатьма, а далі дуже легко все йде.
 
- Ти готуєш питання заздалегідь?

- Питання я готую, але буває таке, що я підготую їх і не використовую. Говоримо на зовсім іншу тему. Навіть, якщо є якісь і «незручні» питання, я стараюся довести, що відповідати на них треба, бо глядачів це буде цікавити.
 
- А невдоволені після виходу програми були?

- У моїх гостей буває лише незадоволення собою. Починаються розмови, що, ось я багато наговорив, і таке інше... Але ж це не прямий ефір. І вже коли програма змонтована і вийшла в ефір, то в принципі майже всі задоволені.
 
- Ну а критика колег?

- Наша знімальна група - мій найбільший критик. Поради і зауваження я сприймаю від них із задоволенням. Зараз зі мною працює гарна команда. Вони знають і розуміють мене без слів. Тому на них завжди можу покластися, дякую їм усім. А щодо зауважень, я люблю конструктивну критику. А є часто безапеляційна критика, не підкріплена ніякими якісними порадами. Ось коли мене хтось хвалить, я краще починаю працювати, а неконструктивну критику я важко переношу. Позитивна критика не забирає, а навпаки, додає мені життєвих сил.
 
- Телебачення – це твоя професія чи покликання?

- Це і покликання, і професія. Покликання тому, що ти відчуваєш спрагу за ним, професія - бо треба володіти словом і жестом професійно. Ще все залежить від людини. Раніше було все серйозніше поставлено. Зараз багато молодих людей на екрані, вони з’являються перед великим колом глядачів покрасуватися. А людям потрібно якісно і професійно подавати чи то новини, чи авторські роботи. Молодим телевізійникам варто зрозуміти, що їх самолюбування собою має пройти якнайшвидше. І коли так станеться, то вони вийдуть на новий рівень у своїй роботі. Я ніколи не вагалася, і взагалі не було якогось телевізійного «мандражу», просто я зрозуміла, що телебачення – це моє. Робота повинна приносити задоволення. Як на мене, це обов’язково. Я отримую стовідсоткове задоволення від того, чим займаюся, і не могла би, мабуть, займатися тим, що радості не приносить. Ба навіть більше – робота не забирає, а навпаки, додає мені життєвих сил. Коли в ефірі чергова програма, відчуваєш справжнє задоволення від проведеної роботи. Я оптиміст.
 
- Тебе упізнають на вулиці?

- Так, впізнають. І мені це приємно. Головне – щоб до фанатизму не доходило. Коли я зустрічаю своїх колег на вулиці чи тих, про кого робила програму, і вони вітаються, то моя дочка мені каже: «Ця людина теж на телебаченні працює?» Або питає: «А коли ти про мене програму зробиш?»
 
- А як ти поєднуєш роботу на телебаченні і в прес-службі державного університету?

- Коли мені тісно стає в своїх рамках, то починаю робити ще щось. Мені подобається працювати в прес-службі університету. Я спілкуюся і працюю зі студентами із задоволенням, вони талановиті, креативні. Останнім часом студенти міняються, вони розуміють, що їм потрібні знання. Їм потрібно знати іноземні мови, вони обізнані в інформаційних технологіях. Взагалі, з ними працюється легко.
 
- Багато наших з тобою колег подалися працювати до столиці. Із чим це пов’язано? Тобі таких запрошень не надходило?

- Із природнім пошуком самореалізації творчих особистостей. Пропозиції були. Я відверто і щиро про це говорю. Але для чого? Аби потішити власні амбіції? Можна реалізувати себе і тут. Я, чесно кажучи, не люблю великі міста. Шалений темп життя. 
 
- Якими тобі бачаться особисті перспективи на закарпатському телебаченні, і чи є якісь нові ідеї?

- Я звикла працювати на гідному рівні сьогодні і зараз. Плани є, і всі вони пов’язані з Закарпаттям. Але я не люблю про це говорити, важливо, ще раз повторю, сьогодні і зараз виконувати свою роботу. Скажу, що задумки є. Я ще не з усіма поспілкувалася...

Якщо говорити загалом про наше телебачення, то було б добре, якби з’явилося ще декілька телеканалів в області, тоді була б здорова конкуренція. Є надія на появу невеликих продакшн-студій, які зможуть виготовляти для телеканалів цікаві і професійно зроблені програми. Я часто буваю у інших містах України, і хочу сказати, що місцеві телеканали там набагато цікавіші. І матеріально-технічна база у них краща.
 
- А чи не виникало бажання зайнятися документальними програмами або кіно?

- Була ідея робити це з моїми колегами з Києва. Були думки і про поїздку до Грузії. Але змінилися всі плани через військовий конфлікт. 
 
- Давай про особисте. Вважається, що серед телевізійників - найвищий відсоток розлучених і неодружених серед людей творчих професій. Що це - наслідок надмірної концентрації на кар’єрі чи завищеної самооцінки?

- І те, й інше. Спочатку ти з головою поринаєш у кар’єру, тут не до любові. А потім, коли ти вже досягаєш значних успіхів, виявляється, що й запити у тебе уже набагато вищі.

Мені пощастило, мій чоловік працював недовго на телебаченні. У букетно-цукерковий період були квіти, було все. Нині вже будні. І мені приємно, що коли я десь у відрядженні, то на чоловіка повністю лягають всі домашні справи. В цьому питанні дуже важливо мати гармонію навколо себе. 
 
- Ти людина настрою? І чи впливають на тебе якісь зміни, погода чи то, до прикладу, нинішня чудова тепла осінь?

- У мене, до прикладу, дуже швидко змінюється настрій. Хоча я не депресивна людина і живу в житті під знаком плюс. Але настрій часто змінюється. Через декілька хвилин після образи я вже не ображаюсь. Найменша дрібничка, подарована квітка, все це грає велику роль. Я емоційна людина, дуже люблю зміни в житті. Зараз я відвідую курси водіїв, хочу їздити за кермом. Не так давно побувала у Відні, дуже сподобалось місто. Воно якесь затишне, все світле. Позитивне. Навіть мої програми позитивні. А ось осінь не моя пора року...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати