Донька першого міського голови Ужгорода Ася Сова очима Адальберта Ерделі

Адальберт Ерделі

11 лютого 1937 року громада Ужгорода очікувала на урочистості, присвячені 100-й річниці з дня смерті поета Олександра Пушкіна.

Ініціатором їх проведення виступило Російське культурно-просвітницьке товариство ім.О. Духновича, яке підготувало низку культурних заходів, що
проходили в місті протягом аж трьох місяців. Завершенням відзначення сумної річниці стала показана 14 березня 1937 року дитяча вистава "Казка про мертву царівну та сімох богатирів", яку підготувало Дамське опікунське товариство.

Того недільного вечора на виставу з’їхалася вся еліта столиці Підкарпатської Русі, серед якої й видатний митець Адальберт Ерделі. Дамське товариство, членом котрого була й мама Світлани Совіної (або, як усі її називали, Асі Сови) Мелітіна Бортовська-Градосельська, підготувало справді чудову виставу з яскравими костюмами і щирою грою маленьких акторів. Роль мертвої царівни дісталася тоді Асі. Вбрана в білу сукню з розкішним кокошником на голові та довгою фатою, дівчинка так вразила вже знаного тоді художника Ерделі, що незаба-ром він попросив у Петра Сови дозволу намалювати портрет його 8-річної доньки в костюмі царівни. Петро Петрович, звісно, погодився — з Ерделі його давно пов'язували теплі дружні стосунки, і десь через місяць Ася Сова вперше прийшла на сеанс до художника додому.

Світлана Петрівна згадує той час так: "Пам'ятаю, посадив він мене у м'яке крісло — я те ж саме крісло бачила потім ще на кількох його портретах і навіть на відомому фото з дружиною Магдою. Знаєте, для восьмирічної дівчинки сидіти нерухомо кілька годин поспіль досить важко і нудно.

Але Ерделі був дуже веселою людиною, постійно намагався зі мною жартувати, про щось розмовляв. Якою мовою ми спілкувалися, я вже навіть і не пригадаю — швидше за все, русинською, але могли й угорською, бо я її знала. Пам'ятаю, мене вразила тоді його манера змішування фарб. Більшість художників робить це на палітрі, а Ерделі змішував їх просто на полотні, в правому верхньому кутку. В кінці роботи він розмазав усі залишки фарби, і цей куток потім помітно відрізнявся від загальнбго фону картини своєю різнобарвністю. Мушу вам зізнатися — портрет мене вразив, але не приємно. Він був досить дивним, якимось зеленуватим — мабуть, так художник сприйняв казковість мого персонажу. Та й я на тому портреті була зовсім не схожою на себе, якось ніби старшою і страшенно блідою.

Мене в цьому ж костюмі фотографував відомий тоді ужгородський фотограф Кантор, тож можете порівняти світлину з портретом — ну майже нічого спільного. Але я той портрет дуже берегла. Важко сказати точно, чи подарував тоді Ерделі нам цю картину, чи батько її придбав. Швидше, таки заплатив митцеві за роботу, оскільки знав, що родина Ерделі живе дуже скромно (працюючи міським головою, батько навіть подарував Магді абонемент на басейн, бо йому було відомо, що Ерделі не може собі дозволити водити дружину в басейн). Магду я також пам'ятаю дуже добре, оскільки ми жили на Цегольнянській і нас об'єднував один продуктовий магазинчик, де ми часто зустрічалися в чергах. Не можу сказати, що ми дружили, але зналися добре, і я завжди дивувалася, що при такій досить складній долі вона завжди була веселою і життєрадісною.

Дружба наших родин тривала довго — я виросла, і Ерделі вчив малювати мого чоловіка Михайла Щотку. Коли цей великий художник помер, ми з чоловіком якраз
працювали в Донецьку — тепер, кажуть, навіть його будинку з розмальованими стінами, які я пам'ятаю ще з далекого дитинства, не залишилося. Як не залишилося в мене і мого портрета: у важкі часи довелося з ним розпрощатися. Наскільки мені відомо, картина маленької царівни давно покинула межі краю".

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати