"Євроремонт" суспільства: досвід найближчих сусідів

Привнесена у наше суспільство суперечка стосовно того, чи варто Україні вступати до таких євроструктур, як ЄС та НАТО, має очевидну проросійську спрямованість і зводиться противниками інтеграції здебільшого до спекуляцій навколо військово-політичних питань. Тим часом наші сусіди по колишньому соцтабору, які свого часу теж не без певного упередження вступали у ці союзи, сьогодні живуть розміреним, достойним людини життям, з року в рік розширюючи коло досягнень свого суспільства. І поки ми шарпаємося у протилежні геополітичні боки та з піною на губах репетуємо на різнобарвних майданах зазубрені ідеологічні штампи на кшталт «нерозривної пуповини» чи «американської загрози», наші сусіди давно усвідомили, що у нормальному суспільстві держава існує для людей, а не навпаки.

Закарпатці, які їздять у своїх справах до сусідніх Угорщини та Словаччини, не могли не помітити зримих позитивних змін у щоденному житті цих країн після проведеного ними «євроремонту» суспільства. Причому докорінні зміни, про які піде мова, сталися не у столицях, а у звичайних, за українськими мірками, провінційних містах.

«ЯК ІШОВ З ДЕБРЕЦИНА ДОДОМУ, ЗАЙШЛА МЕНІ ЧОРНА КУРА ДОРОГУ»
(З популярної закарпатської пісні)

Одне з найкрасивіших угорських міст — Дебрецен, з 215 тис. населення нині має вигляд доглянутого, затишного, чистого і впорядкованого центральноєвропейського міста, з якого до наших занедбаних реалій, сплюндрованого природного середовища і безкінечних політичних чвар, у яких народу відведена роль масовки, не хочеться повертатися...

У керівника Головного управління організаційно-правового забезпечення мерії Дебрецена, доктора Шандора ВІЗЕЛІ найперше цікавимося тим, що дав вступ Угорщини в НАТО і Євросоюз простому мадяру в його повсякденному житті? Навчені «раньше думать о Родине, а потом о себе», гадали, що мова передувсім піде про усвідомлення угорцями відчуття власної захищеності від зовнішньої інтервенції, модерне озброєння, яке подарував мадярам Північноатлантичний альянс на знак вдячності, чи ще щось схоже. Його відповідь була абсолютно несподіваною для нас. Виявляється, найбільше простий угорець тішиться тим, що зі вступом його країни до НАТО була відмінена загальна військова повинність і створена професійна армія. Мадярських юнаків перестали усіх поголовно забирати на військову службу, і тепер кожен молодий чоловік, вступаючи у доросле життя, вільно вирішує, іти йому вчитися чи працювати. Чиє покликання військовий фах — з його погонами, еполетами, муштрою на плацу, маршами під бадьорі ритми духових оркестрів, риттям окопів на полігонах і перспективою стати генералом — той іде до армії. До того ж тепер нікому не потрібно «косити» від мобілізації, шукати блату в призовних комісіях, давати лікарям хабарі за «липову» хворобу. І чи не найважніше те, що людина змолоду не призвичаюється до подвійної моралі.

Інший дуже важливий фактор полягає у соціально-економічній площині. Нинішня професійна армія у кілька разів менша від попередньої, тож бюджетні витрати на її утримання теж зменшилося у декілька разів. Доктор Ш. Візелі каже, що до вступу в НАТО в Дебрецені стояли чотири військові частини, у яких налічувалося понад 4 тис. чоловік. У ті часи по місту було важко проїхати: дороги запруджені армійською технікою, всюди вояки. Нині у місті — одна військова частина, проте забезпечена найсучаснішим озброєнням. А городяни бачать військовиків лише на свята, коли ті беруть участь у показових виступах.

Водночас пересічний угорець не відчуває і присутності НАТО, оскільки жодних військових об’єктів на території країни немає. Ніхто не бачить, щоб дорогами гасали танки, винищувачі обстрілювали цивільні літаки чи на житлові будинки падали ракети...

Гроші, які сьогодні Угорщина інвестує у соціальні програми, «з’їдало» б озброєння, оскільки потрібно було б купувати дорогі літаки, танки, ракети. Наприклад, сьогодні в країні є лише 10 військових літаків. Кілька з них перебувають на патрулюванні повітряного простору східних рубежів НАТО, а основна частина слугує для навчання пілотів.

Загальновідомо, що країни європейської спільноти з особливою ревністю ставляться до екологічної проблеми і дуже жорстко вимагають від нових членів співтовариства дотримуватися природоохоронних заходів. Євросоюз надав Дебрецену гранти на розвиток екологічно чистого міського транспорту. На ці гроші уже закуплено тролейбуси «Соляріс», які, окрім звичної електричної енергії, працюють і на біогазі. Мерія Дебрецена виграла гранд ЄС у 22 млрд. форинтів на капітальну реконструкцію міських каналізаційно-очисних мереж. Ця сума є рівнозначною річній субвенції місту з держбюджету країни! Самостійно місто таких коштів не змогло б «нашкребти» і за кілька років. На створення єдиної системи збору та утилізації побутових відходів для потреб міста та 42 прилягаючих населених пунктів від ЄС отримано грант у сумі 2 млрд. форинтів, що дало можливість облаштувати три сучасні звалища замість кількох сотень, які існували донедавна.

Щоб реально оцінити масштаби фінансових вливань в усі сфери міського життя, треба сказати, що Дебрецен протягом року збирає 19 млрд. форинтів податків, отримує 9 млрд. комунальних надходжень і ще 25 млрд. субвенцій з держбюджету. Протягом року на утримання міста витрачається 40 млрд., 8 — 10 — на його розвиток. До цього щороку виграють по 8 — 10 млрд. грантів. «Це показник і того, — каже пан Візелі, — наскільки ми були відсталими від європейських стандартів і як гостро потребували коштів на розвиток міста». Він висловив думку, що вступ України до євроструктур був би дуже доречним, адже виборсатися самотужки з полону проблем надто складно, та й часу потрібно значно більше.

Як вертався з Дебрецина додому, перше, що побачив на українських теренах, — велетенський біл-борд, на якому конотопська Ната нас лякає НАТОм...

«ЯКБИ МИ ЖИЛИ, ЯК ШВЕЙЦАРЦІ, ТО, МОЖЕ, Й НЕ ПОТРЕБУВАЛИ Б УНІЇ»

Після здобуття Словаччиною державної незалежності євроінтеграційні настрої її громадян не були настільки яскраво вираженими, як у сусідніх з нею Чехії, Польщі та Угорщині. Скоріше навпаки — здебільшого панували прагнення нейтралітету. Однак дуже скоро словаки зрозуміли, що нейтральний статус — дуже дороге і не надто ефективне задоволення. Зваживши усім суспільством плюси й мінуси такого об’єднання у 2004 році, Словаччина стала членом ЄС та НАТО. Чи не шкодують нині наші найближчі сусіди, що зробили такий крок? Як євроінтеграція позначилася на якості їхнього щоденного життя? Ці питання ми з’ясовували під час зустрічей як з представниками влади — міських управ Пряшева та Бардієва, так і в розмовах з рядовими громадянами.

Керівник міського уряду Бардієва Юрій Поп’як каже, що підготовчий процес, а згодом і сам вступ його країни до Євроунії, змусив словаків більш критично оцінити ситуацію, в якій вони перебували, порівняти її зі стандартами ЄС. Адже за більшістю параметрів (розвиток економіки, стан довкілля, комунікацій та систем життєзабезпечення, діяльність владних структур та в інших сферах) вони серйозно відставали від західноєвропейців. Прийшло й усвідомлення того, що більшість кардинальних проблем самотужки, без докорінних суспільних змін, вдосконалення законодавства та переорієнтації психології громадян, не вирішити. «Звісно, якби ми жили, як швейцарці, то, може, й не потребували б унії», — каже пан Юрій.

Бардіїв хоча й невелике місто (33 тис. жителів), проте має поважну історію (перша писемна згадка датована 1241 роком) та чудовий середньовічний архітектурний комплекс, який у 2000 році занесено до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО. Вступ до євроспільноти відкрив місту можливість залучати вкрай необхідні кошти як на реконструкцію архітектурних пам’яток, так і на розвиток інфраструктури міста. Протягом цих років за гранти ЄС було реалізовано цілу низку проектів — від завершення капітальної реконструкції історичної частини — Ратушної площі (ремонт будівель, систем водогону, каналізації, електро- і газопостачання, зв’язку, мощення бруківки), до будівництва громадського туалету. На ці роботи місто отримало гранти на загальну суму 45,7 млн. корун (майже $2 млн.). Усі проекти, рішення по яких приймав Брюссель, фінансуються за схемою: 75% — кошти ЄС, 20% — з державної скарбниці, 5% — з міської. Результатом цієї співпраці вже сьогодні є відреставрований, наче писанка, центр міста, частково відновлені мури й вежі стародавньої фортеці, збудовано міський амфітеатр і міський туалет. Місто було також співучасником проектів, реалізованих крайовим управлінням культури, Словацькою агенцією дорожнього руху та Агенцією і середнього бізнесу. Спільно з ними в місті добудовано і оснащено сучасними засобами комунікації міську книгозбірню, створено туристично-інформаційний центр з бізнес-центром першого контакту та Польсько-Словацький дім. Два останні слугують джерелом інформації для туристів, студентів та підприємців, які прагнуть дізнатися про цікаві об’єкти, а також потребують надання правової допомоги при заснуванні власного бізнесу в Словаччині та Польщі.

Це — матеріальна частина переваг членства у євроспільноті. Але є й такі речі, як можливість молодій людині здобувати освіту в університеті того європейського міста, яке вона собі обере. Чимало юних бардіївців нині студіюють у вишах Праги, Мюнхена, Відня, Берліна, Рима. Люди поважного віку, як, наприклад, колишні педагоги Петро і Гелена Кузьмишини, будучи на пенсії, мають час не лише поратися у своїй «літній резиденції» в приміському селі Шарішська Чєрна, а й щоліта дозволяють собі поїхати на відпочинок до Польщі, Італії, Хорватії. Пані Гелена нещодавно подорожувала і Закарпаттям. Приїхала до нас, попри відмови знайомих, — мовляв, до України їхати не варто, бо там суцільні злидні. Наш край їй сподобався, і приїхала б ще, якби не «порядки» на митниці...

ЯКІСНО НОВУ СИСТЕМУ ЦІННОСТЕЙ ТРЕБА НАДІЙНО ЗАХИСТИТИ

Адміністративний центр краю — Пряшів (93 тис. жителів) минулого року відсвяткував 760-ту річницю першої писемної згадки про нього. Незважаючи на поважний вік, місто виглядає дбайливо доглянутим. Центр Пряшева — архітектурний ансамбль різних стилів (готика, ренесанс, бароко), без хаосу сучасної забудови (порівняймо з Ужгородом). Заступник міського голови Катерина Дюрчанська каже, що вступ Словаччини до Євроунії загалом має позитивні наслідки. Найперше — під час підготовки до вступу була нагода за кошти передвступних фондів «підтягнути» основні сфери життя міста до рівня вимог ЄС.

Чотирма наріжними каменями, на яких тримається євроспільнота, є вільний рух громадян, капіталу, праці й товару. Отож зі вступом у ЄС містом більш активно зацікавився іноземний інвестор. Лише цьогоріч у Пряшеві започаткували свою роботу п’ять крупних компаній — дві англійські, французька, німецька та американська. А це — нові робочі місця для городян (місто потребує близько 1500), надходження до бюджету, вирішення комунальних та гуманітарних питань. З іншого боку, словаки отримали можливість легально їхати працювати і вчитися до Австрії, Польщі, Німеччини та інших європейських країн, зміцнювати культурні, родинні, особисті стосунки з їхніми жителями. Практична реалізація принципових засад ЄС стабілізувала суспільні настрої. Люди відчули переваги життя у нових умовах, впевнилися, що їхні побоювання були безпідставними.

Членство у НАТО, на думку пані Дюрчанської, сприяє якраз економічному розвитку, оскільки інвестор потребує надійного захисту власного бізнесу. Приклад Словаччини підтверджує, що іноземний капітал активніше приходить до тієї країни, яка входить до колективної системи безпеки. «І якщо в нашій країні вже створено якісно нову систему цінностей і суспільних відносин, громадянських свобод, то її треба надійно захистити від спроб як зовнішніх загроз, так і терористичних актів. Найефективніше це можна зробити лише спільними силами країн-членів НАТО, не кажучи вже про фінансові вигоди, адже утримання власної армії старого взірця є у кілька разів витратнішим, ніж підтримання обороноздатності у рамках Північноатлантичного альянсу», — переконана пані Катерина.

КОМУ ЦЕ ПОТРІБНО?

Основною причиною, яка сповільнює об’єктивний розвиток євроатлантичних настроїв українського суспільства, є деструктивна поведінка сьогоднішньої української політичної еліти, її нездатність приймати кардинальні рішення та брати на себе відповідальність за долю країни, оскільки багато кому нинішня ситуація є персонально вигідною. Схожа ситуація була кілька літ тому і у наших сусідів — словаків, угорців, поляків. Обтяжені догмами комуністичної ідеології, вони теж побоювалися входження до Північноатлантичного альянсу. Але тамтешня еліта пересилила власну боязнь можливої втрати тих позицій, які гарантували їй безбідне та відносно спокійне життя, і взяла на себе відповідальність за завтрашній день країн, чесно розповіла своїм співвітчизникам про переваги та проблеми, з якими доведеться згодом зіткнутися. І суспільство зробило свій свідомий вибір — тепер ці країни є повноправними членами європейського співтовариства. Чому ж наші очільники, особисті фінансові активи яких уже здебільшого перебувають під захистом європейських структур, воліють, у кращому випадку, не говорити людям правди? Відповідь — на поверхні. Європейські стандарти вимагають від органів державної влади країн-учасниць гарантованого забезпечення кожному громадянину безумовної реалізацій його суспільних прав і свобод. А це означає, що чиновники будуть змушені передовсім займатися вирішенням щоденних проблем простих громадян, прозоро приймати рішення, нести персональну відповідальність за їхне виконання. Порівняйте з тим, скільки принижень і митарств треба стерпіти сьогодні, аби без «доплати» вирішити своє питання в ДАІ, ВВІРі, жеку, сільраді, мерії. Про суди і прокуратуру взагалі мови нема: одні витирають ноги об президентські укази, інші ось уже майже всю каденцію В. Ющенка не спроможуться сказати суспільству правди про організаторів його отруєння. На що може сподіватися у такій країні її пересічний громадянин? Він, на відміну від Президента, у разі незгоди не може розігнати ту чи іншу судову інстанцію.

Утвердженню в Україні євростандартів сьогодні найбільше противляться ті, хто в поті чола «трудиться», перекачуючи бюджетні кошти до власної кишені, дерибанить землю та державне й комунальне майно. Чи не тому саме з владних коридорів, з вуст високопосадовців ми найчастіше й чуємо: «Ми ще не готові йти у Європу». Вони справді не готові, бо їм цього і не потрібно. Але це потрібно десяткам мільйонів українців. Яка політична сила може їм це сьогодні забезпечити?

P.S. За час перебування в Дебрецені та Пряшеві мені пощастило зустріти з добрий десяток колишніх ужгородців, які нині живуть і працюють за кордоном. Усі вони — люди самодостатні, у розквіті життєвих сил. У сусідній країні вони є підприємцями, працюють лікарями, спортивними тренерами, педагогами. На моє запитання, чому вони залишили Батьківщину і чи не ностальгують за рідним містом, один з них— Сергій — відповів: «Я просто зрозумів, що мого життя не вистачить, поки українське суспільство, спантеличене продажними політиками, зуміє усвідомити, що для нас європейська інтеграція — життєво необхідна річ. Тому я вирішив інтегруватися одноосібно. А щодо ностальгії... Звісно, вона є. Але коли пройду принизливі процедури на митницях, на власні очі побачу, як спотворюється сучасними реконструкціями історичний центр Ужгорода, як місто-парк перетворюється на смітник, знову відчую на собі побори чиновників — переконуюся у правильності свого вибору. Життя ж бо дається тільки раз». Чим йому заперечити?

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати