У Мукачеві відкривається перша фотовиставка журналіста Олексія Філіппова

– Олексію Ігоровичу, як навчилися фотографувати?
 – Фотографічну техніку взявся вивчати ще у шкільні роки, та здобути спеціальну освіту не вдалося. У профільному ПТУ, ку­ди пішов подавати документи, на фотографа приймали лише з 8-ма класами, я ж на той час закінчив повну середню школу. Та я регулярно фотографував. У ті роки видавався місячник «Советское фото», у якому наприкінці 80-х з’явилося оголошення про прийом на заочне навчання в Московську аудіовізуальну академію. Так я провчився 2 роки на спеціальності «художня фотографія», відсилаючи щомісяця відповіді на теоретичні запитання й фотографії з практичних завдань.
Після розпаду Союзу, коли навіть листи не доходили з Москви до Києва, не зміг завершити освіту. Але зумів збаг­нути основи композиції художньої фотографії, в чому потім регулярно практикувався. Мене навіть запросили на пленер художників, який 1994-го року проводив Петро Фелдеші в санаторії «Карпати».
 – Чи є якась різниця між художником і фотографом?
 – Здебільшого тільки технічна. Фо­тограф має знати оптику, хімію, гео­графію. Йому не обійтися без філософії, де закладено основи композиції будь-якого знімку. Є, приміром, дві головні засади – «золотий перетин» і «правило чотирьох точок». Ними він і повинен керуватися. А ще – пам’ятати, що мить невловна, а вміння цікаво її зупинити – це і є мистецтво фотографа. Між іншим, сьогодні чимало художників користуються фотоапаратом,  фіксуючи щось цікаве.
– Чому саме краєвиди лягли в основу тематики вашої першої виставки?
  – Природа завжди викликає в мене захоплення своєю довершеністю, а закарпатська – і поготів. Але й тут є суттєва різниця. Гірські краєвиди фотографувати легше, хоча кліматичні умови й складніші. На рівнині, де небосхил монотонний і водночас комфортніший, значно важче знайти й зафіксувати при­родну красу. Саме тому на вернісажі переважатимуть сюжети з Мукачівщини. Хочу показати, що і в нас можна знайти надзвичайне.
Краєвиди обрав ще й тому, що першим знімком, який зробив колись французький винахідник Луї Дагер, був погляд із вікна його будинку на сад. Лише третьою за рахунком уважається художня світлина оголеної жінки. У серпні наступного року минатиме 170 років, як винахід однієї людини французький парламент «зробив надбанням усього народу». А сьогодні, завдяки комп’ютерним технологіям, кожна дитина може фотографувати, не замислюючись над складнощами фотохімічного синтезу перетворення невидимого зображення в реальний картинку.
– Чому в нас так мало виставок фотографії?
– Для цього потрібні бажання, час і гроші. Цікавий знімок не можна зробити миттєво на замовлення. Ви не замислювалися, чому художники проводять свої пленери переважно навесні або восени? Бо тоді природа надихає їх своїм різнобарв’ям.
Я фотографую реальність, а не чаклую потім у цифрових програмах, щоб надати сюжету осмисленості. Останнє, до речі, краще називати комп’ютерним дизайном, у якому присутні елементи фотографії. Справжній знімок має нести в собі засади документальності, саме цим переймалися винахідники дагеротипії. На виставці демонструватиму  роботи, виконані впродовж тривалого   часу – з 1996-го року й донині.
 – Як поєднуються захоплення художньою фотографією і робота журналіста?
– Можливістю пересуватися, одночасно виконуючи редакційне завдання й дивлячись на те, що оточує. Взагалі, художня фотографія для потреб газети мало підходить. Надто різні завдання  мають. Хоч інколи їхні шляхи перетинаються. Так було, наприклад, 1998 року, коли мої знімки по­вені були надруковані в столичній газеті й переслані навіть до Америки. Хороший майстер повинен уміти фотографувати все – від портрета на документ до сюжету скандальної хроніки, де значення нестандартного зображення виростає в кілька разів. Тоді він стає вовком-одинаком і полює за здобиччю – цікавим знімком.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати