Йосип Гайніш: “Матіца словенска” — символічна матір закарпатських словаків, котра захищає їхні національні інтереси”

У 1992 році саме Йосип Гайніш зініціював створення першого на Закарпатті словацького товариства — Ужгородської культурно-освітньої організації “Матіца словенска” — і з того часу є незмінним головою цієї, тепер уже обласної, організації. До того ж днями у місті Мартін на святковому зібранні з приводу 145-ї річниці існування “Матіци словенскої” у Словаччині Йосипа Йосиповича було обрано головою Всесвітньої ради словаків, котрі проживають за кордоном.
— Йосипе Йосиповичу, ви походите зі словацької родини?
— Так, мої батьки переїхали до Закарпаття (а точніше, до Нижнього Солотвина) ще в той час, як воно входило до складу Чехословаччини. Причиною переїзду стала робота батька, котрий керував господарством єпископату Спішського — єпископство володіло виноградниками та винними підвалами в околицях Нижнього Солотвина, Глибокого та Середнього, де виробляли вино для богослужінь.
— Ваш батько знався на винах?
— Дуже добре, він узагалі був знаним виноробом. Після приєднання нашого краю до Радянського Союзу аж до пенсії працював на Середнянському винзаводі і навіть створив свого часу відоме десертне вино “Троянда Закарпаття” — хоч мушу сказати, що нинішня “Троянда…” відрізняється від тієї, ковточок якої батько давав мені скуштувати з першої бочки. Річ у тім, що це вино виготовляється із трамінера — дуже примхливого сорту винограду, для визрівання якого потрібно багато сонячних днів. У нас же клімат в останні десятиліття не дуже підходить для вирощування трамінеру, тому зібрати справді підходящий для виготовлення “Троянди Закарпаття” врожай можна десь лише раз на чотири роки. Відповідно, я не думаю, що нинішня “Троянда” зроблена з такою ж якістю, як робив її мій батько.
— А ви перейняли від батька любов до виноградарства?
— У принципі, так. Вдома маю невеличкий виноградник і з кожного врожаю винограду роблю сухе домашнє вино (дуже стараюся, аби не ганьбити пам’ять батька). Родина в нас велика, тому на свята, коли ми збираємося разом, я завжди пригощаю гостей вином власного виробництва.
— Чому ваші батьки не повернулися на батьківщину після того, як Закарпаття стало частиною Радянського Союзу?
— Вони дійсно мали таку можливість, оскільки ви, мабуть, знаєте, що у 1947 році, згідно з угодою між Чехословацькою Республікою та Радянським Союзом, проходив процес так званої оптації, тобто добровільного повернення словаків на батьківщину. Дуже багато словацьких родин скористалися цією можливістю і поїхали, а батьки вирішили залишитися, аби мати змогу зберегти єпископське господарство. Власне, їхні плани стосовно збереження виноградників для потреб католицької церкви не справдилися, кордони закрилися, і батьки змушені були залишитися тут.
— Важко давалася їм адаптація до життя при новій владі?
— Досить важко. Перші повоєнні роки батько узагалі не міг знайти ніякої роботи, а вона була вкрай потрібна, бо у родині виховувалося шестеро дітей (я народився у 1946 році). Вже потім, коли нова влада зрозуміла, що і їй потрібні такі спеціалісти, як мій батько, антипатія до його попереднього заняття минула, і згодом він став шанованим виноробом, чия робота не раз відзначалася преміями та нагородами. Але все це здобувалося поступово і важко, тож, мабуть, саме непросте життя повоєнних років і стало причиною того, що батьки досить рано пішли із життя: мамі було 58, а батькові всього 62 роки, коли їх не стало.
— У родині спілкувалися словацькою мовою?
— Переважно, так. Саме батькам я завдячую тим, що тепер прекрасно розмовляю словацькою — навіть на різноманітних зустрічах і семінарах словацькі партнери і друзі постійно хвалять мене за класично правильну мову.
— Як сталося, що ви стали фізиком?
— До фізики мав потяг ще з дитинства. Звичайно, як і більшість хлопців у той час, я відвідував гурток радіолюбителів (навчався спочатку в початковій школі Нижнього Солотвина, а потім ходив до Середняньської середньої школи), але перший досвід вивчення роботи приладів отримав ще тоді, як у нашому селі не було електрики і люди користувалися радіоприймачами на батарейках. Одного разу мені дуже захотілося самотужки під’єднати нові батарейки до нашого радіоприймача, але оскільки досвіду в цій справі я не мав, то вийшло так, що приймач спалив. Мабуть, саме цей гіркий випадок наштовхнув на думку, що знатися на таких речах не просто цікаво, а ще й дуже потрібно. Тож сталося так, що я вирішив вступати на фізичний факультет тоді ще УжДУ.
— Яким згадуєте своє студентське життя?
— Дуже цікавим і різноманітним. Знаєте, я не був дуже відданим науці (хоч учився, безперечно, добре), бо мене постійно тягло займатися одразу кількома найрізноманітнішими справами. Я не розповідав раніше, що у школі, окрім гуртка радіолюбителя, відвідував ще вісім інших гуртків, серед яких і літературний, і музичний (грав на домрі та балалайці), і фотогурток, і репетиції в хорі й ще багато іншого. Тож в університеті також жив насиченим життям: організовував студентські вечори, брав участь у різноманітних акціях — словом, був активістом. Часто бувало, що спав на добу лише три-чотири години, бо жив із батьками у Глибокому, отже, йшов із дому на світанку, а повертався пізно увечері.
— Чим ви займалися після університету?
— Оскільки в нас не було військової кафедри, довелося після університету проходити службу в армії. Служив усього один рік, спочатку в Чернігові, а згодом у Гомелі, і мушу сказати, що від армії в мене залишилися лише приємні спогади, бо займався майже своєю спеціальністю — був зв’язківцем. Перші півроку служби мене, як випускника фізичного факультету, навіть попросили викладати курсантам курс радіотехніки (мені це імпонувало, бо наданий для підготовки до занять час я міг використовувати для власних потреб — листи друзям та рідним написати тощо). Власне, захоплення технікою стало мені в нагоді й під час служби в Гомелі, бо там роти були розкидані по окремих частинах на будівництві, відповідно в кожній із них знаходилася окрема “ленінська” кімната, чільне місце в якій займав телевізор. Ті старі телевізори, звичайно, частенько ламалися, і мене просили поїхати в те чи інше місце їх лагодити. Ви ж розумієте, що для змореного роботою на будівництві солдата означав телевізор? Отже, можете собі уявити, з якою вдячністю мене годували і проводжали після вдалого ремонту! А ще я так реконструював у частині стареньку АТС, що опісля кілька місяців зовсім не мав роботи, бо все працювало безвідмовно. Тож хіба як дуже хотілося прогулятись, то спеціально виймав запобіжник і йшов нібито лінію ремонтувати…
— До Інституту електронної фізики пішли працювати одразу після армії?
— Фактично так. Якось після повернення додому зустрів знайомих, котрі й розповіли, що новостворене відділення Інституту тоді ще ядерних досліджень шукає спеціалістів-техніків. Ідея майбутньої роботи мене дуже зацікавила: нам, молодим науковцям, довірили збудувати прискорювач електронів, або так званий мікротрон. На виділеній для цього ділянці землі на Шахті ми все робили своїми руками — окрім того, що саму машину збирали, доводилося іноді й відбійними молотками орудувати. Коли мікротрон нарешті був запущений (фізичний запуск відбувся у 1972 році), я саме лежав у лікарні, але весь наш колектив молодих хлопців, незважаючи на заборону медперсоналу, увірвався до мене із шампанським — така це для нас була неймовірна радість! З того часу ми переживали різні періоди: спочатку працювали над унікальними, фундаментальними дослідженнями, які згодом використовувалися для космічних технологій (перевіряли стійкість матеріалів до космічного опромінення), потім, після розвалу Союзу, як і всі сфери науки, переживали застій (бувало, місяцями не отримували зарплатню, але не розходилися, бо потрібно було утримувати прискорювач у належному стані), а кілька років тому наш мікротрон отримав статус національного надбання, одержав додаткове фінансування, що дозволило нам реконструювати як самий прискорювач, так і приміщення, в якому ми працюємо. Завдяки тому, що цей напрям у науці знову почав активно розвиватися, ми стали фактично третім ядерним центром в Україні, в якому, окрім фундаментальних наукових досліджень, проводяться і прикладні роботи: тепер знову маємо право видавати сертифікати на стійкість матеріалів до космічного опромінення та проводити інші різноманітні дослідження в галузі екології та медицини (зокрема, онкології).
— Як виникла ідея створити організацію “Матіца словенска”?
— Я вже розповідав на початку нашої розмови про процес оптації — повернення словаків із Закарпаття до Чехословаччини. Тоді, у 1947 році, Радянському Союзу цей хід був потрібен для того, аби Чехословацька Республіка не мала претензій, мовляв, повертайте нам Закарпаття, оскільки там живе велика кількість словаків. Тож коли більша частина словаків покинула наш край, радянська влада почала вважати “словацьке” питання закритим, тобто якщо всі словаки покинули межі області, то не варто турбуватися про те, аби відкривати школи, засоби масової інформації тощо для цієї національної меншини. Насправді ж із різних причин словаків на Закарпатті залишилося значно більше, ніж вважала радянська влада, але вони ніяк не могли задовольнити свої національні потреби, оскільки за увесь повоєнний період не була відкрита жодна словацька школа, гімназія, газета, організація, абощо — словацька мова тут збереглася лише на побутовому рівні. Тільки в період перебудови словаки Закарпаття почали активно відновлювати свої національні та духовні традиції, відштовхнувшись від вимог повернення католицьких церков (наприклад, у Глибокому, де я проживаю, церкву перетворили на музей атеїзму, який, власне, ніхто й ніколи не відвідував) та богослужінь словацькою мовою. Поступово церкви відновлювалися, хоч і були певні проблеми, бо старі словацькі священики давно померли, а нових ніхто, зрозуміло, не готував (90% закарпатських словаків сповідують римо-католицьку віру). Так із церковних питань почали відновлюватися зв’язки закарпатських словаків зі своєю історичною батьківщиною: сусіди прислали до нас своїх священиків і регольних сестер (монашок), почали постачати літературу і пресу. А на початку дев’яностих з однодумцями виникла ідея створити організацію, яка об’єднувала б усіх словаків краю. Так у 1992 році була заснована “Матіца словенска” в Ужгороді.
— А що означає назва вашої організації?
— Її слід розуміти як “матір словаків”. Взагалі-то таких “Матіц…” у світі є дуже багато, а походить історія цієї назви від “Матіци сербської”, яку створили в Угорщині. Ми також захотіли назвати організацію матір’ю, котра захищатиме нас і наші інтереси, у першу чергу національні: традиції, культуру, мову, обряди.
— Скільки словаків проживає нині на Закарпатті?
— Під час останнього перепису населення словаками записали себе лише близько шести тисяч закарпатців, але ми, працюючи у населених пунктах, де проживають словаки, нарахували їх удвічі більше. Потім виявилося, що люди, котрі проводили перепис, часто навіть не запитували в україномовних людей, ким вони є за національністю, а автоматично записували “українець”. А старші люди, зрозуміло, не знали, що треба наполягати на своїй національності — от і вийшло лише шість тисяч. Найбільше словаків проживає в Ужгороді (за нашими оцінками, близько семи тисяч), трохи менше у прилеглих селах, ну і чим далі від кордону, тим кількість словаків зменшується. Власне, це абсолютно природно, адже близ кордону історично проживає автохтонне населення, тобто не переселенці, а ті словаки, що жили тут спокон віків. Інша частина словаків переселилася сюди на різних хвилях міграції, під час розбудови міста — ви, мабуть, знаєте, що історична частина міста та уся її інфраструктура була розбудована саме за Чехословаччини.
— З чого почалася діяльність “Матіци словенскої”?
— Я вже розповів трохи про відродження духовного світу словаків Закарпаття. Розвиток освіти, започаткування факультативного вивчення словацької мови в різних школах області. Наступним кроком було відкриття у 1996 році редакції словацьких передач на Закарпатській державній телерадіокомпанії. Сюжети і сценарії програм я і мої найближчі соратники почали збирати ще задовго до відкриття редакції, та оскільки в нас не було постійної програми чи рубрики, доводилося просити мого хорошого (але, на жаль, уже покійного) друга Дмитра Леспуха пускати ці сюжети у складі його програми “СІМ — Слово.Історія.Мистецтво.”. Згодом Дмитро почав нам допомагати робити ці сюжети (ми ж не мали в цій справі абсолютно ніякого досвіду), і дійшло до того, що над нами вже жартували, ніби назву програми “СІМ” слід розуміти, як “Словаки І Матіца”. Так ми поступово вчилися і розросталися, і тепер у редакції вже працюють чотири молодих редактори, мене, як ведучого, замінила Габріела Молнар, котра також працює відповідальним секретарем нашої організації, значно збільшився ефірний час — словом, робиться все, аби словацькомовне населення краю могло отримати інформацію рідною мовою. Думаю, редакція словацьких передач відіграла величезну роль у відродженні національної самосвідомості словаків, і, знаєте, мені завжди згадується, як після того, як ми показали по телебаченню фільм про словаків із Глибокого (уривок богослужіння словавацькою мовою, розповіді старожилів, пісні, танці тощо), мені подзвонила якась бабуся, котра тремтячим голосом щиро дякувала за нашу роботу: “Нехай вам допомагає і оберігає Господь!”.
— Відкриття в Ужгороді школи зі словацькою мовою навчання також зініціювала “Матіца словенска”?
— Так. У 1997 році, коли міським головою був також Сергій Ратушняк, я добився дозволу на відкриття на базі авторської школи № 2 першого класу зі словацькою мовою навчання. Виявилося, що підпис був не найважчою проблемою у цій справі, — важче було вмовити батьків зі словацьких родин віддати дитину до такого експериментального класу (і це було цілком зрозуміло, адже батьки, як правило, не бажають проводити на своїх дітях експерименти). Довелося буквально ходити по домівках, проводити з батьками роз’яснювальні бесіди, переконувати, що навчання у нашій школі матиме перспективи, що ми підходимо до цього питання дуже серйозно і відповідально (я багато вивчав досвід роботи подібних закладів у Сербії та Румунії, де дуже розвинена система словацькомовних шкіл) — і, зрештою, нам удалося зібрати клас із 22 діток. Власне, не можна сказати, що ми прагнули створити закриту словацьку школу, — із самого початку її концепція була у двомовності (досвід угорських шкіл, з яких діти виходили, практично не знаючи державної мови, нас не влаштовував). З першого по п’ятий клас дітей навчають словацькою мовою (для цього були запрошені педагоги зі Словаччини), потім же деякі курси читаються українською, а деякі — словацькою. Крім того, з першого класу наші дітки додатково вивчають англійську мову, а з п’ятого — німецьку.
— А нині школа користується популярністю?
— Безперечно. З кожним роком середня школа № 21 зі словацькою та українською мовами навчання з поглибленим вивченням іноземних мов усе більше здобувала статусу престижної, і батьки уже без вмовлянь вели до нас своїх дітей. А цьогоріч ми випустили перших своїх випускників — на лінійці я просто не зміг утримати сліз, бо ті дітки, яких я особисто вмовляв вчитися у нас, уже отримували атестати! Поки що ця школа єдина в Україні, але і це, вважаю, є дуже вагомим нашим досягненням. Власне, школа і редакція телепрограм не є основними напрямами роботи “Матіци словенскої”. Ми також видаємо газету “Підкарпатський словак”, проводимо низку культурних заходів, таких як щорічний фестиваль “Словенска веселіца”, обласний огляд-конкурс “Словацький бетлегем”, конкурс словацької пісні “Золотий соловейко”, відомий і масштабний “Фашіанговий бал”, де збираються закарпатські словаки та гості з-за кордону. Разом зі словацькою Академією наук ми провели велике дослідження історії, культури та побуту закарпатських словаків і видали двомовні монографії “Народна культура словаків України” та “Історія і культура словаків Закарпаття”, крім того, дуже пишаємося дитячою книжкою наших закарпатських авторів словацького походження “Казки підкарпатських словаків”. І це ще далеко не все, над чим працює “Матіца словенска”.
— А у вашій сім’ї підтримуються словацькі традиції?
— Обов’язково. Обидві мої доньки, Зденка та Едітка, чудово володіють словацькою мовою, тому завжди допомагають мені в організації та проведенні наших свят (навіть традиційно були ведучими майже всіх “Словенских веселіц”). А коли улюблена дворічна онучка Емілія дуже ласкаво називає мене “дєдульєнко”, я й узагалі вважаю себе найщасливішою людиною!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати