Іван Ілько про художницьке життя-буття: без недомовок і прикрас

Пане Іване, як відбувся Ваш прихід у світ мистецтва?

1952 р. я був наївним чотирнадцятирічним хлопчиком з Дубового, що на Тячівщині. Тоді ледве умів малювати. Як мене прийняли – сам не тямлю. Зрештою, Ерделі для того і заснував училище, щоб мали змогу вивчитися такі сільські хлопці. Я тоді сприймав художників як якихось богів.

Колеги вижили Ерделі з училища, бо заздрили його таланту?

Та ні, його цькували більше на політичному грунті. Це була дуже незалежна людина, яка поїздила по світу, знала собі ціну. Він не вписувався у радянську систему. Ту, що прийшли в училище на його місце – не можу про них сказати щось лихе. Але це були люди приїжджі, зі своїми уже сформованими смаками, зі своїми уявленнями про живопис. Закарпатська традиція, одним з представників якої був Ерделі, для них була чужою. Ерделі був приречений. Розумієте, то ж була загальна політика, що ішла у кінцевому підсумку з Кремля. Як тільки Закарпаття включили до складу СРСР, існував план виселити всіх місцевих до Сибіру, а край заселити демобілізованими солдатами, розташувати тут армійські частини, склади, полігони – щось подібне як із Кримом вчинили. Але у Кремлі завжди була гризня різних кланів і наші з того скористалися. Тодішній керівник Закарпатської України Іван Туряниця звернувся по допомогу до чехословацького лідера Климента Готвальда. Той, звичайно, не хотів, щоб під боком у нього було повно війська, і звернувся до всесильного тоді Лева Меліса, котрий забезпечував возз’єднання краю з Україною. Меліс пішов до Сталіна і якось його переконав, казав, що немає стільки вагонів, щоб за одну ніч вивезти всіх закарпатців до Сибіру. Ще одним аргументом було те, що мукачівські столяри виготовляли меблі для Міністерства закордонних справ у Москві. Якби усіх вивезли, то дипломати, мовляв би, лишилися би без стільців. Сталін погодився, що принаймні взимку вивозити невчасно, бо всі перемруть. То цей план не реалізували, репресували тільки частину краян німецької і угорської національностей, хоча під питанням стояли усі без винятку. Вивезти не вивезли, але недовіра до місцевих, протиставлення їм приїжджих кадрів далі стало ледве не офіційною політикою – принаймні дуже відчутною. Навіть в училищі то вже відчувалося.

І це вкоротило Ерделі життя?

Ну в нього були десь подібні проблеми зі здоров’ям, як у мене. Фарби отруйні, і постійно дихати ними нездорово. Якщо Бокшай писав більше на повітрі, то Ерделі – удома, у погано провітрюваній майстерні. Тому він набагато раніше пішов із життя.

І хто із тих класиків справив найбільший вплив на Вас особисто?

Манайло! Надзвичайно талановита людина, він відіграв величезну роль у моєму житті. Це був дуже жорсткий педагог, такий авторитарний. Себе особливо не стримував, називав нас так, як думав. Практично нічого не пояснював. Дивився, як кожний з нас малює, потім брав ту роботу і переписував по-своєму. Мовляв, отак і робіть. А якось цілий день сидів і не мав що робити. Не мав картону, бо тоді видавали дуже скупо. То я взяв ту свою роботу, котру Манайло переписав, і зверху по його зображенню переробив все-таки по-своєму, так як я хотів. Як зробив то Манайло, мені ся не полюбило. Він тоді підійшов, подивився – нічого не сказав. Більше мені нічого не переписував. Але “п’ятірку” за ту роботу поставив.

А як тоді жили студенти художнього училища?

Дуже тяжко. До третього курсу я жив у гуртожитку по Українській, 41. Тоді за цією адресою був клуб залізничників, зараз цього будинку вже немає. Ми займали напівпідвальні приміщення по двадцять – тридцять чоловік у кімнаті. Вічно були голодними бо стипендія тільки 140 рублів, того не вистачало до кінця місяця, п’ять-шість днів доводилося буквально голодувати. Переважно купляли тюльку і хліб, бо то було найдешевше. Колись пригостили отаким студентським їдлом Ерделі. А він був такий європейський, голівки-хвостики у риб повідривав та й поклав на папір. Потім хтось із наших і то з’їв, аби не пропало. Саме училище знаходилося у провулку між Кафедральним собором і Замковими сходами, у колишній садибі єпископа О.Стойки. Училося у мої часи чоловік з вісімдесят.

Як склалися їхні долі?

Більшість хлопців пропало. Часи були страшно тяжкі. Хто поїхав з Закарпаття, порвав зі своїм корінням, той практично закінчився як художник. З мого курсу мало хто і піднявся. Дуже сильний курс був переді мною. З нього вийшли Ю.Герц, І.Шутєв. Перед ними були ще П.Балла, В.Микита, були Романишин, Дубіш (ці двоє стали київськими художниками). А ще раніше закінчили П.Бедзір, Є.Кремницька, В.Габда. Вони були з найпершого чи одного з перших випусків. Вчилися тоді по два-три роки, програма ще не була дуже устійнена, але були іспити, захист дипломних робіт видавали документ. Добре мені запам’яталися Ечі Семан і Атіла Думчак. Останній зараз у Кошицях, дуже відомий художник, вчився у Ленінграді, отримав медаль ВДНХ.

А як почалася Ваша трудова діяльність?

Уже в училищі мусив підробляти, оформляв-розписував, щоб мати, за що одягтися та поїсти. Я і спортом почав займатися, бо спортсменам давали талони на обід. А оскільки я мав а ж метр і дев’яносто три сантиметри зросту, то отримував два талони. Училище я закінчив цілком успішно і мав залишитися в Ужгороді. Але тут не мав де жити, то попросився до Рахова, там було місце оформлювача. 1957-1959 р. працював на Міжгірщини Там відкрив для себе прекрасні місця, особливо навколо села Річка. Ми з моїм товаришем художником Антоном Шепою обійшли всю Карпатську верховину, доходили до Ясині, до Криворівні, де колись бували Франко, Коцюбинський, Грушевський.

Ночували по селах?

Та де там! Ночували де доведеться. Якось, пам’ятаю, ідемо з Антоном, вже темно, набрели на якесь сіно, розгребли його і попадали спати. Вранці прокинулися, а навколо – хрести на могилах. То ми всю ніч на якомусь цвинтарі проспали. Антон як побачив, то довго хрестився.

І з собою тягали фарби, підрамники?

Так, кілограмів сорок на плечах. Отоді я і загартувався, і сформувався остаточно як художник. Мій зимовий пейзаж 1959 р. “Село Річка” (хатки пнуться кудись угору по схилу гори) потрапив спершу на все на всеукраїнську молодіжну виставку, а потім був відібраний на всесоюзну. Після цього я поступив до Ленінграда, до Академії мистецтв.

Там, де вчився Тарас Шевченко?

Так, я здавав рисунок якраз у тій кімнаті, де він колись працював, там висіла меморіальна дошка. Але там пробув тільки рік, знову ж дуже голодував, знепритомнів, потрапив до лікарні. Довелося забрати документи з академії, вернутися на Тячівщину, де отримав роботу за фахом. Манайло не схвалював, що я пішов у Ленінград, казав: “Іване, те, що ми у тебе вклали – у нас зовсім інша художня система, ніж там. Вони будуть все це із тебе видавлювати і замінювати на своє. А художник сильний зв’язком із рідною землею. Жити і творити треба у рядному краї!” То я вернувся і працював на Тересвянському ДОКу інженером по культурі виробництва. Займався уже і живописом, і монументальним мистецтвом. 1965 р. став кандидатом у члени Спідки художником, а 1968 р. – дійсним членом. Комісію тоді проходили у Києві, а затверджувала аж Москва. Рекомендації мені дали Г.Глюк, А.Кашшай, В.Микита. 1972 р. переїхав до Ужгорода на посаду головного художника художфонду. То була найфатальніша помилка за все моє життя.

Бо почалися інтриги?

Вони. Це ж означало розподіл замовлень, поділ грошей. Було багато заздрощів, розмов. Нажив собі ворогів – море. Що про мене тільки не казали!

А ви про них?

Я – ні. І зараз нічого не хочу казати. Бог їм суддя, тим любим друзям. Врешті-решт, вигнали мене з тріском, за статтею Кодексу про працю. Але я лишився членом республіканської художньої ради. І ті, хто мене вимагав звільнити в Ужгороді, приїхали в Київ здавати роботи, закривати наряди по них тощо. Я саме головував у тій комісії. Сказав членам комісії, щоб закарпатців прийняли якнайкраще. А ті чекали, що я їм буду голови сікти. Землячки були у повному шоці, сказали, що я або дурний, або страшенно хитрий.

І як довго витримали оте художфондівське пекло?

Сім років. Роботи було багато. І оформлення вулиць – повсякденне і святкове, і офорлення інтер’єрів, створення картин, інших художніх виробів. Більшість реалізовувалося через нашу систему, художфонд мав магазин “Умілець” на Корзові (тоді – вул.Суворова). Але був і дуже жорсткий диктат керівних органів.

Диктували тематику?

Диктували все! І дуже строго за все питали. Більш людяними із партійно-радянського начальства були В.Керечанин і Г.Шманько. Без Керечанина З.Шолтес ніколи не отримав би звання заслуженого художника, бо ж він із попівської сім’ї, сам був капітаном угорської армії.

Де працювали після художфонду?

На обласному телебаченні – головним художником. Тоді нас була ціла група. Коли на область прийшов В.Медведчук, над телебаченням було встановлено дуже брутальний диктат. Я написав заяву про звільнення. Потім хворів. Перейшов на творчі хліби.

Тепер вже вам не заздрять?

І прекрасно! Пам’ятаю випадок, коли на Шостому з’їзді художників вшановували Манайла, це після його знаменитої ретроспективної виставки у Києві. Т.Яблонська оголосила про присвоєння Манайлові звання народного художника. Весь зал встав аплодувати – крім двох закарпатців.

То були його особисті вороги?

Навпаки – друзі. Тому і не могли йому пробачити його тріумф!

І все ж саме отакі “друзі” започаткували нашу живописну школу. Чим вони запам’яталися Вам як люди? Скажемо, Й.Бокшай?

Бокшай був об’єднуючою фігурою в усьому своєму поколінні. Його творча манера, його бачення світу – це було щось посередині між прозахідним Ерделі і дуже етнографічним Манайлом. Від Бокшая пішов Шолтес, Кашшай, багато інших. Він був надзвичайно освічений, ерудований, бо походив з учительської родини, інтелектуальний багаж був неперевершений. Він був надзвичайно релігійний чоловік. Починав як скаральний художник. За гонорар від розпису Кафедрального храму купив собі дім. Не любив телефон, машини. Коли їхав до Рахова, то до Солотвина доїжджав поїздом, а звідти – на підводі. Я колись зустрів його у Тячеві, замовив таксі, так ми з шофером ледве втягли його до авто – так не хотів їхати на цьому транспорті. А ще не любив зелений колір. Ередлі же бачив світ переважно зеленим. А Бокшай віддавав перевагу жовтому і чорному.

Тому його пейзажі переважно осінні?

Не тільки через це. У нього і характер був такий – осінній, лагідний, золотистий.
І характер мав досить рівний.

На відміну від Ерделі?

Ерделі дуже кусливий був чоловік. То був справжній пан, надзвичайно елегантний, уважний до жінок. Мій батько колись працював у Франції, на шахтах. То як приїхав до мене в училище, вони цілу годину розмовляли з Ерделі по-французьки. Тому до мене Ерделі ставився дуже ласкаво, хоча до інших досить зверхньо. Запам’ятався мені, дітвакові, справжнім франтом, такою собі світською особистістю.

А Манайло?

Це ще інший тип людини і митця. Дивовижно поєднував народні корені і високу освіченість. Закінчив Мукачівську гімназію, що була тоді центром москвофільства. Потім вчився у Празі, де потрапив теж у середовище білої еміграції. Пережив там чеський мистецький ренесанс. І приніс ці свіжі віяння сюди.

Отже, з десяток засновників закарпатської живописної школи були надзвичайно різними за вдачею, творчою манерою, житейським досвідом. Як вони ладили між собою?

Та як павуки у банці. Ненавиділи одне одного – страх. Але то були справді виховані, інтелігенті люди. Вони могли гризтися тут. Але коли їхали на колективні виставки до Києва чи Москви – там було зовсім інше.

Цілувалися?

А як же! У столицях вважали, що у нас тут суцільна благодать, усі одне одного люблять і помруть одне за одного. Та так було при тому інтелігентному поколінні. У наступних того вже не стало. Але засновники таки заклали зерно, котре проростає досі – опору на рідний край, на наші етнічні корені, на пейзаж, на жанрову сільську тематику, натюрморт. Дивно, бо більшість вони були все ж городянами, але все ж таки плоть від плоті свого народу. Уже за ними прийшли нові покоління художників, в тому числі вихідці з села, котрі показали традиційну сільську тематику вже ізсередини.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати