1. ФОРМУЛА КОХАННЯ

АБО

СЕРГІЙ ФЕДАКА – НЕБЕСНИЙ ЗЕМЛЯНИН

 

Нічого випадкового не трапляється!

 

  Учора йшла у банк (ва банк), а зустріла Сергія Федаку, який любовно тримався за витончену ручку. (Хоча не таку вже й молоду). Це була ручка найвірнішого товариша. Так-так, незрадливого друга, без якого не можна уявити нашого сивого професора – його чорний дипломат!

 

Вони обидва запропонували провести мене додому. Але не уточнили до чийого...

Так ми опинилися у них. На кухні. За столом. За чаркою.

 

Кажуть, не можна відчути митця, не побувавши в нього вдома.

Істинно кажу: не можна відчути митця, не випивши з ним чарки-дві-три-чотири!

 

 Знаєте, книжки Сергія Федаки дивують мене обкладинками. Збірка „Небесні суходоли” не стала винятком.  А коли після години коньякування, я попросила пана Сергія показати свою майстерню, то першим, що побачила, була обкладинка останньої книги, яка висіла на стіні! Велика-превелика! Обвита романтично-таємничою павутиною та сантиметровим шаром пилюки. Робота 1918-ого року: хмари, лебеді й безкінечна дорога. Так ось що бачить поет кожного ранку! Ось в які бездоріжжя манять його жінки!

 

-         Сергію, -  питаю у перерві між чарками, – розкажи про свою музу?

-         Народжена із музики дощу

У рік сріблястих сосон і смерічок,

На річці тиші, що впадає в вічність,

Тікаєш ти із побуту в незвичність,

Народжену із музики дощу, – промовляла до мене збірка зі старого дипломату.

- Моя муза – минуле, – таємниче піднімає вказівного перста і водить ним перед моїми очима професор.

- То хто ж вона? – дивуюся.

- Не ти! – посміхається.

«Знаю», - думаю собі, а вголос знову допитуюсь:

-- А вона реальна?

- Ти несподівана, як спогад,

  І чарівлива, наче сон... – гуде дипломат.

- У шість років я закохався у дівчинку-однолітка. Усе найкраще, що було у ній – я проніс крізь минуле. І нестиму в  майбутнє.

-- Туди? У „Небесні суходоли”? – показую на картину.

-- Немов по березовім стовбуру сік

 Твій піт разом з тушшю повільно потік

Від твоїх заледве прикритих повік,

І час зупинив невблаганний свій лік.

Так пахне дитинство – безжурно-щасливе...

 

 

Усе-таки після багатьох прочитань я знайшла у його віршах стриманий оптимізм. (Хоча знаючи автора, у це важко повірити). А  ще там багато дитинства:

Та, що колись мене кохала

І покохає в майбутті.

Начитавшись професорових віршів, я вивела формулу «Небесних суходолів». Вона виглядає так:

 

Минуле = усмішка = ВОНА = дорога =життя             !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

 

Хоча, ясна річ, ви можете вивести свою формулу. Це нікому не забороняється.

 

А загалом, скажу вам, світ професора – туманющо-туманно-туманний.  І хто з них двох заблукав – Він чи Вона, -  ніхто зі сторонніх ніколи не довідається. Бо цього не знають навіть вони.

Вона чекає уві сні чи мріях –

Моїх, а може навіть не моїх.

Я заблукав у довжелезних віях (і як це так може бути :)  :) )

В бору сосновім, де відлунням – сміх.

 

Р. S. Поет заснув у своїй кімнаті, а я, ще раз зиркнувши на картину, навшпиньки вийшла, тихесенько присвоївши довідник „100 великих коханців”. А раптом у житті знадобиться?

У коридорі зі мною гречно розкланявся старий чорний дипломат…            

 

 

2. І ГАВРОША СТРУМІНЬ В ПРИДАЧУ!

АБО

ПОЛІТ НАД ПОЕТОВИМ “ТІЛОМ”

 

Ви знаєте, як Гаврош підписує свої збірки, коли їх дарує?

Дівчата, які тримають під подушкою „Фалічні знаки” або „Тіло лучниці” зараз  посміхаються до вух.

А для непосвячених цитую:

„Наташі, чиє ліжко пахне трояндою. Підпис. Номер мобільного.”

„Ірці, щоб стояв у кожній дірці. Підпис. Дата. Номер мобільного.”

„Марічці: живи – легко, цілуйся – спрагло, кохайся – гаряче.”

Так-так! Недаремно ж його прозвали мачо! Як на мене, найвдалішим жартом про автора є:  “А ваше мача вже спало з мачо?”.

Та нічого дивного немає  в тому, що ми ТАК сприймаємо Гавроша, адже він сам нас на це провокує. Ось рядки трудової біографії поета:

„ Зрештою, після тридцяти вже збиваєшся з рахунку, проте не втрачаєш радість чергової перемоги. Тим паче, коли знову поруч – розкішний екземпляр, який би так прикрасив твою колекцію. Примруживши око, професійно визначаєш цінність знахідки: „О, це буде вищий пілотаж!” або „Наївно, зате щиро”... Забуваєш вже їхні назви, та пам’ятаєш ситуації, лінії, звуки, запахи...”(„Моя р-р-революція”).

А можна й метафоричніше:

„Я – в’юн, що вислизає із сіті.

Я – меч, щосили застромлений в піхви.

Я – фалосу струмінь.” („Фалічні знаки”)

    І от нарешті  -- тіло. Себто, „Тіло лучниці”. Або, як жартують в народі -- „Тіло дачниці”. Остання збірка шокувала багатьох, чим тільки можна шокувати правовірного закарпатця, який ходить до церкви й санує батьків. Хоча Гаврош -- він і в Парижі Gavrosh!  Вічний революціонер, дух, що тіло рве до...

 

     А втім, чоловіки в коментарях інтернет-видань пишуть різні дурнички про останню збірку закарпатського еротомана. Ха! А бачили би ви, що там пишуть дівчата? Отож бо! :)

    Тому й біситься сильна половина людства. Та мова про „Тіло”, яке презентували вже у Львові, Ужгороді та Києві.

-- Сашко, як воно -- відчувати себе відомим?

-- ... (Пауза з дуже хитрою посмішкою)

-- А все ж?

-- Приємно, коли незнайомі киянки запрошують у ресторан, аби за все розплатитися.

-- Невже всі хочуть потрапити до книжки?

-- ... (Пауза -- довша. Посмішка -- хитріша).

-- Хіба у мачо бувають музи?

У відповідь автоцитата:

 

Я прагнув миті...

Ти – вічності.

Іноді миті достатньо для вічності... („Фалічні знаки”)

 

І зазирає в очі... Мовляв, ну як? Себто, як я тобі?

   Цей дивний чоловік завжди зазирає в очі так (ну жінки знають як) всім представницям чарівної половини людства, і вважає смертним гріхом, якщо хтось на нього не ведеться.

-- Сашко, таке враження, ніби кожен вірш „Тіла...” написаний про інше тіло...

-- Гм... Гм... (Тягнеться до свого пива).

-- А де ж образ отої єдиної? Невже твій герой такий непохитний у своїй непостійності?

Він інтригуюче мовчить.

Ось так завжди з чоловіками. Все доводиться робити за них. Навіть відповідати. 

 

Гаразд, мачо, послухай тоді мене. “Фалічні знаки” були набагато зухвалішими. Бо й ліричний герой був епатажний. Якщо в першій збірці Він бере Їх (бо ж не її!!), то в другій Вони (а, може, все-таки вона?), беруть його. Якщо в першій були -- жінки, то в другій, що би там Гаврош не мовчав, з’явилася Жінка. Одна. Ім’я якій -- незвідана туга. 

 

Він уже не той безтурботний цінитель жіночого тіла та сексуальної насолоди. Не шукає лезо язика, пурпурові краї та розквітлі пуп’янки. Тепер він у пошуках Жінки, яка дарує. З’явилися такі несподівані слова, як біль, надія, кохання, щастя, серце, сльози, самотність, любов. Ах-ах-ах, мачо, що з вами сталося? Куди поділися пересохлі губи, первісний крик, тривала їзда, зволожені губки ще й триденна щетина. Все набуває інших відтінків. Глибших.

   

         І нескінченна моя промова, заразливий сміх без причини і щастя у твоїх очах.     

А далі – прогулянка ліжком з найбоязкішою дамою серця. І смак твій, і запах, і дотик, і подих...

 

Це вже вам не дикі скачки з учителькою гри на тромбоні, а КОХАННЯ, дорогенькі мої. Ко-ха-ння! Невже Гаврош на таке здатний? Хай там як, але  неповторне вміння називати речі по-своєму виділяє його з натовпу любовних співців. Бо сміливості й хисту йому не позичати.

 

Проте в своїх почуттях він такий же дивний, як і в житті:

 

Я вже звикаю до запаху твого.

Тому

       Прошу тебе:

-         ІДИ!

Поки ще тебе відпускаю...

 

Отак вони завжди: роблять вигляд, що відпускають. А попробуй піди! Та-а-ке почуєш! Зрештою, що для поета кохання, як не гра, інтрига, емоції, збурення і приступ гострого натхнення. Ну й , ясна річ, фалосу струмінь! Якщо не забуде за своїм писанням  про ту, яке це все йому ПОДАРУВАЛА...

 

P.S. Улюблений вірш:

 

Тільки й світла – що в твоїх очах.

Тільки й тепла – що в твоєму голосі.

Тільки й життя – що в коротких зустрічах.

Тільки й надії – що коли-небудь це все обірветься…

 

 

3. Чоловік жіночого погляду,

або

поетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоет

 

   У нього весела посмішка. Трохи таємнича. У нього красиве чоло, яке виказує його життєвий досвід. У нього сумні очі і глибокий погляд. Про що ж пише чоловік із такими очима? Про що може (ні, про що має) писати чоловік із сумним поглядом?

   Ви знаєте, я заглядала в очі багатьом чоловікам. У декого вони світяться, в декого мовчать (що є найстрашнішим). Я дивилась в очі Мідянці. Його дзеркало душі завжди усміхнене (чи то, можливо,  лише до мене?) і в нього майже немає віршів про кохання! Я спостерігала за Рошком, він, не сумуючи, заграє і пише... містику. А от Василь Кузан, навіть залицяючись, у душі сумує і... шукає пригод.

Для чого? А щоб позбутися тієї туги...

У житті кожного чоловіка настає період, коли він усіма силами хоче вирватись із чогось, зрозумілого лише йому. Він шукає вражень. Зрештою, який з письменника – письменник без пригод?

Тож про що ж пише поет із сумними очима?

Якось потрапила до моїх  рук (із рук Кузана J) його збірка „Золото Карпат”. Вирішила спочатку почитати її за схемою: гортаю, приглядаюсь, думаю; котрий вірш зачіпає – читаю. І що б ви подумали? Всюди ВОНО!  Оте наше, споконвічно-вічне, єдине і не завжди (тобто завжди не єдине), але таке, що примушує нас робити благородні і безглузді вчинки –  КОХАННЯ!

-           Васю, пам’ятаю,  коли ще була мала J, то на одному вечорі, де ти виступав, дивилася на тебе так захоплено (тепер ми помінялись місцями (чи ролями?)), тоді почула від тебе одкровення: азм -- перший закарпатець, що до еротики звернувся…

-           Ну що, Ірисечко, сказати... (Довго-довго думає...)

-           Про що ж ти так довго мовчиш?

-           Та... Думаю про те, що сьогодні ввечері, мабуть, народиться в мене новий вірш.

-           Про кохання?

-           Про еротику... (Чи-то-посміхається-чи-то-зваблює)

(Блін, знову вдягнула декольтовану блузу на  побачення. Себто, на ділову зустріч).

-           А все-таки -- про еротику і про тебе...

-           Я люблю творити еротику.

-           А хто не любить?

 

(Малесенький відступ про великого дядька)

 

 

-           ВАСИЛЬ КУЗАН;

-           Батько двох дітей;

-           Душа компанії;

-           Начальник управління культури Іршавської РДА;

-           На фотках виходить задумано-печальним;

-           Чоловік лікаря+народної співачки (2 в 1;)

-           Дипломант поетичних і пісенних конкурсів;

-           Заслужений староста Закарпаття;

-           І ще багато-багато-багато чого...;

-           І звичайно (мало стояти на першому  місці поетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоет), автор чотирьох поетичних книг(„Загублене мовчання”, „Демони дівочих дегустацій”, „Верлібрідо”, „Золото Карпат” ), двох книжок есеїв...

Додати коментар

Коментарі

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати