Цього року виповнюється 222 річниця з дня народження закарпатського будителя Олександра Духновича, греко-католицького священника. З 1990 року його ім’я носить театр у Пряшеві, який до 1990 року називався «Український національний театр». Але коли в Словаччині все українське стало муляти око, театр перейменували і тепер він називається «Divadlo Alexandra Duchnoviča» з паралельною назвою «по-русинськи» -- «Театер Александра Духновіча». Саме така назва фігурує на офіційному сайті.
Отже, пословачення на Пряшівщині зайшло так далеко, що навіть прізвище чільного будителя вже пишуть на словацький лад. (У словацькій мові відсутній український звук «и»). Порівняймо з іншими подібними прізвищами – Павлович, Контратович, Федикович, Брензович, які жоден закарпатець не вимовить через «і».
У назві театру ніде не вказано на особливий статус, хоча окремі пропагандисти й називають його «русинським». Вистави тут грають в основному пряшівським діалектом, але є спектаклі й українською літературною мовою. Однак жодної «русинської» п’єси в актуальному репертуарі я не побачив. Вочевидь, їх просто бракує.
Ставлять переважно зарубіжних авторів і що прикметно – найбільше росіян. Чи це так втілюють на практиці москвофільські погляди Духновича, чи намагаються догодити проросійській владі – невідомо. Дві останні прем'єри вже цього року також російські – Антона Чехова «O škodlivosti tabaku / О шкодливости табаку» і Васілія Сігарьова «Šťastná výhra / Щастна выгра». (Подаю назви так, як на сайті театру). До речі, крім дублювання назв вистав, жодного «русинського» слова я там не побачив.
Якщо поглянути на репертуар за останні десятиліття, то театр доречніше називати не «русинським», а російським. Тут поставили, Гоголя (три вистави), Фьодора Достоєвського (чотири вистави), Антона Чехова (чотири вистави), Льва Толстого, Алєксандра Островського, Івана Гончарова, Салтикова-Щедріна (дві вистави), Алексєя Толстого, Максіма Горького, Лєоніда Андрєєва, ба навіть таких екзотичних російських авторів, яких не часто побачиш на сцені, як Козьму Пруткова, Михаїла Зощенка, Ільфа і Петрова, Васілія Шукшина, Венедікта Єрофеєва. Диву даєшся: наче це театр не в словацькому Пряшеві, а в якійсь глухій російській провінції. Невже селянам в горах, куди частенько їздить на гастролі «театер», бракує саме цього «русского» духу?
Де ж тоді намагання «русинських» діячів будувати свій маленький окремішний світик, який не має нічого спільного зі східними слов’янами, які «нищили їхню ідентичність» за часів тоталітарного СРСР? Логіку тут збагнути важко.
Ясно, що свого грати нема що. Європейські п’єси перекладають не з оригінальних мов, а зі словацьких чи чеських перекладів, бо ж треба володіти іншими мовами.
Проросійський крен «Divadlа Alexandra Duchnoviča», коли вся Європа висловлює протест російській експансії, є ще одним свідченням того, чим є насправді нинішнє неорусинство і на які підвалини воно спирається.