Вареники по-літомишльськи

Ще при в’їзді до міста Літомишль, що на сході Чехії, гостей вітає біґ-борд: стильний український ресторан „У Колі” запрошує. За хвильку, судячи з реклам та вказівників на вулицях, стає ясно, що цей заклад тут – один з найвідоміших.
Сяюча, у модерному стилі новобудова ресторану та офісу фірми її власника знаходиться у доволі вдалому місці: неподалік автобусного вокзалу і на виїзді з міста, біля шосе до містечка Будіслав. Тож відвідувачів, яким треба смачно, швидко і недорого поїсти, має знайтися достатньо. А якщо їм запропонувати ще щось більше – якусь несподіванку, екзотику, знання чи музику, то кількість клієнтів тільки зростатиме.

Наразі екзотика...

Український ресторан – це у Чехії несподіванка, таких тут – одиниці... При вході – весела мапа Закарпаття, вітрина з різними українськими сувенірами – горшками, тарілками, рушниками, горілкою, гривнями з купонами тощо, архівні чорно-білі фотографії власника та його рідні, світлини з України. Із зали долинає звук українського радіо. У меню – борщ, вареники і чимало специфічно закарпатських страв, таких як боґрач чи лоці. Приємно дивують ціни – у межах сотні чеських крон (30 грн) за все. Молоді, привабливі і ввічливі офіціантки, утім, спілкуються чеською. Пиво та їжу приносять швидко. Словом, солідний для цієї країни стандарт.
Тим не менше, власник „У Колі” Микола Тиводар одразу зізнається: ресторан – справа збиткова. „Тут ми практично знесли старий будинок і збудували новий, - каже він. – У це все вклали біля 11 мільйонів чеських крон. Мусили дотримати усіх гігієнічних вимог, лише на кухню витратили понад півтора мільйона. Взяли кредит і зробили. Спочатку планували, що тут буде офіс фірми, а нагорі – апартаменти для відвідувачів. Але потім передумали. Ми цьому місту вирішили показати, що здатні не лише будувати і прибирати, а й смачно готувати, що маємо свою культуру. Адже всі тут знають про американський МакДональдс чи китайські ресторани, то чому не можуть знати про український? Восени 2005 року відкрили, потім певний час люди звикали, а нині вже нормально...”

Основний дохід – будівництво та послуги...

На очевидно здивовані погляди співрозмовників пан Тиводар одразу реагує: „Ресторан – не основна наша діяльність. У нашій фірмі працює біля 150 людей, більшість – українці, є молдавани, словаки, болгари. Будуємо, прибираємо... Всі іноземці у нас – легально, всі мають робочі візи, медичні, соціальні страховки, житло. Зарплата – від 55 до 100 крон на годину чистого. Псевдоспіввласників на так звану „65-ту візу” – не набираємо. І паспортів ні у кого не забираємо. Не обманюємо ні себе, ні людей, ні державу”.
Підприємець Микола Тиводар (34) погодився з нами зустрітись і розповісти про себе й свою сімейну фірму одразу і без жодних зайвих умовлянь. Як і маса інших громадян України, свого часу приїхав до Чехії на заробітки. Для його рідної закарпатської Тячівщини – це буденне явище. Не приховуючи, згадує 90-ті роки, як його сприймали і чому обрав саме Чеську Республіку. „Чехи не ображаються через дурниці, - переконаний він. – Але якщо є якась проблема, то скажуть це прямо. Так і казали: не ми до тебе приїхали, а ти до нас”.

Починав з нуля

Будівельному ремеслу вчився змалечку від дідуся, який був теслярем і будував будинки. „Від нього я навчився любити камінь, бруківку, дерево, плитку, будівництва, реконструкції...”, - завдячує йому нині. Тому й його справу продовжив. Початки у Чехії легкими не були. У 1994 році з батьком, майже одразу після армії, приїхав до Праги. Отримував на будівельних роботах по 25 крон на годину. На той час для наших співвітчизників це була дуже велика зарплата. Працював у престижному столичному районі Дейвіце, потім на паперовій фабриці у місті Чеський Крумлов. Згодом повернувся на Різдво додому. В березні 1995 року влаштувався у Їглаві, потім певний час – у Ліберці, знову у Їглаві. З хронологічною точністю згадує про ті часи: „Якось шеф сказав, що не має більше для нас роботи. У Гавлічковому Броді я поплутав автобуси, і випадково опинився у Свiтавах. Там одразу ж був і „Уряд Праці” (Центр Зайнятості), а на ньому висіло оголошення: шукаємо працівників на цегляний завод. Я подзвонив, сказав, що нас четверо. Нас одразу взяли, але лише на два місяці. Там попрацював, оформив „живностяк” – підприємницьку ліцензію. Тільки-но поплатив усі переклади-податки-збори, як опинився зовсім без грошей, залишився сам в чужій країні. Йшла весна, я вже від безвиході хотів їхати додому. Але на квиток – як нині пам’ятаю, він коштував 712 крон – мені не вистачало, бо я мав лише 500. Пішов до інформаційного центру, і спитав, де у них можна зупинитись, маючи такі гроші? Сказали, що лише у літній хаті у Будіславі за 600 крон на місяць. Туди й я поїхав, заплатив 300 крон, топив собі сам. Потім перебивався, як міг. Фірма найняла нас чотирьох, виплатила 5 тисяч завдатку на всіх. Згодом я цим людям оформив дозвіл на роботу і отак почав „поднікати” – займатися підприємництвом.

Зазнав і „ведмедика”: за два дні „нелегальщини”

А у 1997 році навіть отримав заборону в’їзду до ЧР на три роки. „Мої працівники нібито приступили до роботи у понеділок, а їхні дозволи вступали в дію тільки у середу. Аж два дні (!) вони були „нелегалами”. Вліпили штраф – 150 тисяч крон, і всіх „вигостили” – наказали виїхати протягом кількох днів. Ми згодом опротестували це через суд, але термін „ведмедика” скоротили лише на половину. Я зміг повернутися лише у травні 99-го, і все треба було починати спочатку. Добре, що тут батьки з братом залишились”.
Не лише справи фірми мотивували повертатися до Чехії пана Тиводара. Вже кілька років він знався з місцевою дівчиною Яною. Вони познайомились десь у 1996 році на дискотеці: „Невдовзі після того, як мені вліпили „ведмедя”, вона, зовсім молода дівчинка, тільки-но отримала водійські права. І на свій страх і ризик наважилась поїхати на Новий Рік до мене в Бедевлю... За півроку ми мали весілля, у 2002 році народилася у нас доця. Нині вона вже на конях їздить”, - сміється підприємець.
Водночас і його фірма почала розростатися. Для проживання робітників купили три будинки, підтримують різні спортивні турніри з футболу, хокею, боксу, карате, волейболу, рибальське та мисливське товариство, спонсорують дитбудинок. Придбали і старий сусідній дім, де збудують ще щось... „Справа не в грошах, законодавство дозволяє багато спонсорських подарунків звільнити від податків... Мені просто подобається підтримувати добрі справи. Нас часто контролювали фінансові служби, а зараз їхні працівники до нас на обіди ходять. Це приємно”, - гордо відзначає український підприємець, який два роки тому – єдиний у родині – прийняв чеське громадянство.

І культурний заклад, котрий пропагує Україну...

В Літомишлі не так багато – біля трьох-чотирьох – місць, де весь день мають так звані готові страви, тому ресторан „У Колі” виграє ще й цим. Він став поступово таким собі і культурним закладом. „Крім вареників, шашликів чи горілки пускаємо чехам нашу етнічну музику. Скажімо, популярних у нас „Гудаків” з Нижнього Селища. Роздамо, кому цікаво, матеріали про наш край. Працюємо до останнього відвідувача. Буває, приїдуть і краяни – справити у закритому товаристві день народження”, - каже пан Тиводар. Додає, що часом навідуються і популярні особи, скажімо модельєр Беата Райска, різні співаки, артисти, і, звичайно, гурмани та люди, котрі цікавляться стравами різних країн і тестують їх. Українську горілку „Неміров” та її рекламні матеріали, запевняє він, завозять офіційно через дилера, як і інші необхідні з України продукти. Фірма сама крокує разом з модою: випускає чимало власних рекламних матеріалів – майки, парасолі, мішечки для мобілок... Розробили доволі насичену інформацією Інтернет-сторінку... Як кажуть, дрібниці, але гостям приємно: самі зайдуть ще і ще когось може приведуть. „Це ще не все. Моя мрія – це заснувати десь на Закарпатті справжню чеську корчму – „плзеньську господу”. Зараз над цим думаємо, - ділиться на завершення планами Микола Тиводар.
Українські підприємці з Літомишля (як і раніше власники ресторану „Тризуб” у місті Брно) подали дуже добрий приклад презентації рідної культури та кухні за кордоном. Шкода, що наразі земляки в інших містах Чехії, які змогли наколотити чималі капітали за останні півтора десятка років, такою ідеєю не захопились. А це вкрай необхідно: бо доти Україна буде „террою інкоґнітою”, доки самі українці сидітимуть „нижче трави, тихше трави”, ховаючись за кордоном по чужих гуртожитках, кухнях, будовах... Хоча, хтозна, може невдовзі борщ, вареники чи голубці стануть-таки у Чехії настільки ж звичайною стравою, як і піцца?..

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати