Саме час поговорити про феноменологію правителя як такого.
Причини
Але спочатку – про причини перманентних криз, які стали обов'язковим атрибутом політичної системи України після Помаранчевої революції.
Перша причина – поділ "спадщини Кучми"- досить очевидна. Протистояння Ющенка і Тимошенко (Янукович якось випав з цього розкладу) уже кілька років поспіль задає рамки поведінки політичних сил і зміст політичної дискусії. І навіть породило цілий клас українських політиків – "які завжди і постійно визначаються".
Це "в'язні совісті", яким час від часу приходиться робити дуже складний вибір між двома лідерами, з метою отримання більш пристойної політичної долі. А час вибору стрімко наближається.
"Владна лихоманка" Тимошенко досягла свого апогею. Період же "політичного флірту" між "політичними друзями" - далеко в минулому. І тепер, без будь-якого кокетства, Юлія Володимирівна вимагає жертви Віктора Андрійовича. Звичайно, в ім'я подальшого проведення в Україні найдемократичніших у світі перетворень.
Причина друга – управлінська криза - не так очевидна. Прийнято вважати, що головним джерелом хаосу і нестабільності в постмайданній країні є політреформа Кучми-Медведчука, нав'язана Ющенку в обмін на президентство.
Менше уваги привертає той факт, що разом з відходом на "політичний спокій" Кучми, було зламано і політичний режим, що встановився в часи його правління.
Натомість - не з'явилося нічого. Яким би не був цей режим (зі своїми плюсами і мінусами), але він установлював певну управлінську модель і механізм ухвалення рішень – те, що додавало роботі державної машини єдиної і зрозумілої логіку, нехай і недемократичної.
Способи
Сьогодні як механізм подолання цих самих криз усіма без винятку політичними силами пропонуються зміни до Конституції. Хоча сама по собі Конституція, так само як і форма правління, рідко в яких країнах є джерелом порядку.
І зовсім не тому, що політики можуть брати участь одночасно в радикально протилежних проектах змін (скажімо, БЮТ пропонує законопроект, що віддає владу винятково прем'єрові, і відразу йде на компроміс, голосуючи за проект, розроблений секретаріатом президента).
Іншими словами, змінюють законодавство "під себе", припускаючи, що політреформа – це не вміння працювати в трикутнику "президент-прем'єр-уряд", а лише технічна передача влади з одних рук в інші.
Для реального (а не на папері) існування поділу влади, описаного в Конституції, необхідна наявність ряду системотворчих факторів, основні з яких:
1. Легітимація держави - у політичному, економічному, культурологічному сенсах. Йдеться про віру і повагу до держави і влади, що згодом і визначає поняття "законність" і перетворює територію в державу.
2. Політичні традиції, а не традиції політика, який знаходиться при владі. Традиції як така собі сила, що упорядковує, єднає різні покоління, зберігає духовну наступність і виявляється в різних інститутах влади і суспільства.
3. Ціннісна система, що встановлює в масштабах країни орієнтири в рамках "друг-ворог", "свій – чужий", "цінний-нецінний" - те, що лежить в основі соціально-політичних відносин і формує структуру суспільства.
4. Політична культура як своєрідний кодекс заповідей "політичних відносин". Єдине діюче правило політичної корпорації сьогодні - як, кого, на чому можна кинути, і якщо можна використовувати один одного, українські політики неодмінно цим скористаються. Результат очевидний - дискредитація окремого політика може призвести до дискредитації усієї владної машини.
5. Зрілість політичної еліти, що проявляється, у першу чергу, у якійсь спільності інтересів, головний з яких – спільна країна. Політики (і влада, і опозиція) сьогодні більш розрізнені, ніж суспільство.
Вони існують окремо і виступають разом тільки через піар, самозахист, або ж заради своїх інстинктів, переважно з дорозподілу або з перерозподілу власності.
6. Відокремлення влади від бізнесу, у першу чергу, через механізм легалізації структури власності. Інакше кожну зміну влади буде супроводжувати перерозподіл активів, і ніяка Конституція цьому не завадить.
7. Взаємозв'язок Конституції з різними законами і підзаконними актами, як мінімум – щоб вони не суперечили один одному, як максимум – щоб передбачали процедуру втілення законотворчих напрацювань.
Недотримання перерахованих вище умов виводить на перше місце як механізм врегулювання конфліктів і запобігання криз не законодавство, а консенсус еліт і механізм прийняття рішень, які знаходяться в основі будь-якої управлінської моделі і будь-якого політичного режиму.
Історія і Режими
До речі, реальна система управління в незалежній Україні, як і в інших пострадянських країнах, завжди відрізнялася від тієї, яку визначено на законодавчому рівні. Якщо коротко розглянути політичну історію України через призму управлінських систем, то вийде наступне.
Радянський період. Системна керованість. Точкою відліку позначимо радянський час, тому що саме в складі СРСР Україна сформувалася в нині існуючих кордонах.
Радянська система управління, пік якої випав на брежнєвські часи, мала чіткі закони функціонування. Так, Компартія України була механізмом легітимації ухвалених рішень державного масштабу, які оформлювалися і приймалися на пленумах ЦК КПРС. Вибудовувався ряд "держава-партія-лідер".
Одне з фундаментальних питань будь-якої влади – врегулювання питання власності – було вирішено таким чином: власність належала державі, при цьому правлячий клас міг розпоряджатися нею у своїх корпоративних інтересах.
Регіональна політика підкорялася єдиній управлінській логіці. Секретарі обкомів, які призначалися і знімалися центром, залежали не тільки від ЦК. Існували й інші механізми, за допомогою яких здійснювався контроль над регіональними керівниками, - наприклад, спецслужби.
У цілому, радянська система, як будь-яка інша партократія, утримувалася і відтворювалася завдяки повній ізоляції впливу ззовні – тільки партія могла оцінювати і ухвалювати будь-які рішення щодо долі партійного складу.
Починаючи з Хрущова, за різних керівників партії управлінський механізм був таким самим. Лідери змінювалися, управлінський механізм залишався колишнім, - системна керованість, в основі якої була ідеологічна складова.
Зламав цю систему Горбачов, напередодні розвалу СРСР наприкінці 1980-х. Відчувши, що разом з ослабленням ідеологічного фактору він втрачає владу в рядах ЦК КПРС, Михайло Сергійович ввів інститут президентства, сподіваючись, що на цій площадці він буде поза конкуренцією. Радянський Союз розвалився, і надалі саме президенти стали задавати формат внутрішньої і зовнішньої політики пострадянських держав.
Епоха Кучми. Президент – це і є держава. 90-ті в Україні мало чим відрізнялися від інших пострадянських країн. Владу було сконцентровано навколо однієї сильної особистості, поява якої обумовлена об'єктивним історичним процесом.
З розпадом СРСР і крахом комуністичної ідеології пострадянські країни зіштовхнулися з проблемою пошуку і побудови нових основ політичної системи і державності. За відсутності ідеологічної і інституційної форм, контролювати, утримувати ситуацію і взяти відповідальність за те, що відбувається в цей момент могла тільки конкретна людина, певна річ, яка володіє яскраво вираженими владними амбіціями.
Так, державою за Кучми де-факто були великі політекономічні групи й апарат чиновників, на чолі яких знаходився найголовніший політик в країні – президент.
Іншу частину населення, власне народ, назвати частиною держави можна тільки умовно. Оскільки його було відсторонено від базових процесів, що відбуваються в Україні, - приватизації, впливу на формування внутрішньої і зовнішньої політики і т.д.
Державою не можна було назвати й існуючі на той момент інститути влади і суспільства. Їхня роль була винятково формальною. По суті, чотири галузі влади (законодавча, виконавча, судова, ЗМІ) були відгалуженнями від єдиної галузі влади – президентської.
Вони майже не впливали або дуже мало впливали на ухвалення будь-яких рішень. Де-факто їхня функція зводилася до пропаганди, законодавчого забезпечення, виконання необхідних президентові рішень і ролі карального органа.
Відповідно, головні для країни, довгострокові рішення вироблялися не у Верховній Раді або Кабміні, а під час зустрічей з Леонідом Кучмою. Ухвалені закони або кадрові ротації, хоч і оформлені голосами парламенту або підписами в уряді або інших відомствах, завжди були результатом волі президента.
Та ж система відтворювалася і на низовому рівні (наприклад, партійні з'їзди, де голосування мали чисто формальний, закріплюючий характер).
Така логіка виправдувалася існуючими в середині 90-х завданнями перед Україною – формування первинних інститутів держави; наведення елементарного порядку (у країні тоді не працювало жодне правило); придушення реальної загрози розколу країни (проблема Криму); перетворення "червоного директорату" на власників; інші завдання, пов'язані з формуванням національної політичної та економічної систем.
Зламало цю систему суспільство, у якого з'явився запит на участь у процесах, що відбуваються в країні. Відхід Кучми від влади пов'язаний, насамперед, з виникненням нових викликів з боку суспільства, з якими в принципі не могли справитися люди з "минулої епохи".
Після ідеологічного й особистісного механізмів контролю ситуації в країні виникла потреба в третьому – інституційному. Це запит на побудову політичної системи, основою якої стало б формування ключових інститутів влади і суспільства.
Як з цим запитом повелася постмайданна влада?
Після Майдану. Аморфна свобода. Танцюють всі. Починаючи з 2005 року, у влади в тій або іншій конфігурації (разом або окремо) знаходилися представники двох таборів - "помаранчевого" і "біло-блакитного".
У сприйнятті суспільства перший асоціювався зі словом-образом "майбутнє", а, значить, зі швидкими і радикальними реформами.
Другий – зі словом-образом "минуле", а, значить, повільним процесом реформування. "Співжиття" у владі президента Ющенка з урядом Януковича відображало консервативний підхід, помірні реформи без зайвого акцентування болючих тем, які роз'єднують суспільство.
В дійсності діяльність кожної з коаліцій дуже побічно торкалася питання темпів і змісту перетворень. І зовсім не перетиналася з темою прогресивних форм управління.
Перша група успішно закріпила за собою нішу "шантажистів", у тому сенсі, що публічний шантаж, у порівнянні з іншими, більш цивілізованими формами підтримки балансу ситуації (діалогом, переконаннями, корпоративними інтересами) вийшов на перше місце, ставши своєрідною формою публічної політики.
Другій групі дуже близьке за своєю суттю визначення "загарбники". Володіючи яскраво вираженим "хватальним рефлексом", ця група припускала, що для роботи державного механізму досить одного уміння поділяти бюджет, розшифровувати абревіатуру ПЕК і контролювати фінансові потоки.
Обидві коаліції перетворили кадрову політику в спосіб врегулювання конфліктів між різними групами, а бездіяльність державної машини навіть у вирішенні поточних, економічних питань (найпоширеніші – за власність) стали замінювати Майданами по всій країні.
Вважається, що зупинити цей "управлінський хаос" здатна тільки наявність повноти повноважень у якогось одного центру влади. Центри влади – усім нам добре відомі, як і особистості, які їх представляють.
Уявімо, що Віктору Андрійовичу не заважає Тимошенко, а Юлії Володимирівні – не тільки Ющенко, але й взагалі ніхто інший не заважає.
Теорія. Феноменологія правителя
Якщо зняти шар політичної штукатурки, відокремити справжній зміст політиків від наносного публічного образу, вийде наступне.
Віктор Ющенко – це платонівський тип правителя. Ставлення Віктора Андрійовича до влади цілком вписується в поняття Платона "аскеза влади" – на владу заслуговує лише той, хто зруйнував у собі самому жадобу влади. Виходячи з чого: влада потрібна не сильному над слабкими, а слабкі повинні умовити сильного ними опікуватися.
Історія приходу Ющенка до влади про це й свідчить – його увесь час умовляли. Це тип лідера, чия влада побудована на "вищій безособовості". Весь Ющенко, говорячи словами Юліуса Еволи, - це "діяння в недіянні".
Влада для Ющенко – не персональна характеристика, а філософська конструкція, де на перше місце виходять обговорення про різного роду категорії моралі. Фундамент влади такого політика - це ідея, принцип у чистому вигляді, іншими словами – за ними не ховається будь-яка з форм авторитаризму.
Юлія Тимошенко – тип правителя, у дусі Ніцше і Макіавеллі. Це поєднання в одній особі ніцшеанської волі до влади і макіавеллівської політичної спритності.
Влада Тимошенко, як і будь-якого іншого харизматичного лідера, спирається на індивідуальні якості, які разом з тонким чуттям сподівань народу дозволяють вибудовувати ефективні політичні прийоми.
Вказаний правитель будь-якою ціною прагне до влади і загального визнання. Тільки їхня наявність означає сходження і ріст як особистості. А це неминуче перетворює такого політика на раба "комплексу популярності" і спонукає лише до тих дій, які здатні забезпечити обожнювання і поклоніння народу.
Постійна турбота про справлений ефект, у свою чергу, породжує схильність до "жесту", що слабко пов'язується з професіоналізмом. Тому сходження до влади лідера такого типу будується, у першу чергу, на "соціальних перспективах" винятково в їхньому матеріалістичному аспекті.
Якщо для Ющенка як художника в центрі завжди стоїть витвір, то для Тимошенко-художниці – насамперед, сам автор.
Практика. Образ майбутнього
Звичайно, кожен із них вважає, що рівних йому і кращих за нього немає. І, дійсно, однозначно сказати, який лідер сам по собі кращий – той, що поклоняється владі як єдиному божеству чи той, що не розуміє її справжнього смаку – складно. Оскільки сила і слабкість обох типів правителів у різному.
Режим Ющенка – це режим інституційної легітимності, за якого діючі інститути держави і суспільства одночасно є і метою, і засобом. Такий підхід відображає екстенсивний шлях розвитку, в основі якого знаходиться органічний, еволюційний розвиток, а не через страх перед черговим узурпатором.
Це не нав'язана воля держави в особі харизматичного лідера, а добровільна інтеграція різних груп суспільства, різних центрів сили і думки, які, зберігаючи свої розходження, діють у загальному напрямку - розвитку держави.
У реальності це означає продовження хаосу на невизначений час. Оскільки формування інститутів як будь-який природний процес, послідовний і поетапний – справа нешвидка. Зате така реальність має кілька явних переваг.
По-перше, у країні буде дотримуватися відносна децентралізація влади і відносне різноманіття.
По-друге, буде збережено головне досягнення Майдану – свобода в широкому значенні слова.
По-третє, не буде очевидних переможців і очевидних переможених. За останні три роки є маса прикладів, коли двоє опонентів (скажімо, президент і прем'єр) доводять конфлікт до найвищого ступеню, з метою одержання вигоди від його розв'язання, але в підсумку - перемагає третя сторона (парламент, губернатори, мери, іноземний інвестор, наприклад). Київська мерська кампанія – тому підтвердження.
Режим Тимошенко – це класичний авторитарний режим харизматичного лідера. На перший погляд, це інтенсивний розвиток, у тому сенсі, що сильний лідер може швидше мобілізувати еліту на радикальні зміни.
У той же час, в основі такого режиму ключові інструменти досягнення мети і механізм наведення порядку – це придушення і примус, супроводжувані повною монополізацією влади в руках однієї людини. А це не що інше, як інволюція. Тому що надзвичайні повноваження завжди є вимушеним заходом.
Вони пов'язані з примусовим втисканням простору (політичного, економічного, культурологічного) в рамки порядку, нав'язаного і жорстко контрольованого авторитарним лідером. І означають нездатність установлення порядку і внутрішнього зв'язку органічним шляхом - до монополізації влади вдаються лише тоді, коли країна знерухомлена.
У цьому сенсі, Тимошенко – не революціонер, а контрреволюціонер. Оскільки її стиль управління - це обновлена і видозмінена версія тих практик, що вичерпали свою життєздатність і були скинуті Майданом.
Кучма як "точка біфуркації"
Розібратися в цій ситуації без Леоніда Даниловича ніяк не можна.
Насильно-добровільна нереалізація варіанту наступності влади наприкінці 2004-початку 2005, а разом з нею повалення режиму Кучми, стали своєрідною точкою біфуркації, перехрестям можливостей, які відкривають два варіанти розвитку.
Два бачення у виконанні Ющенка і Тимошенко заданого історією напрямку. Особистість не може кардинально змінити історичний хід подій, але їй під силу – прискорити, сповільнити або зіпсувати його.
У цьому сенсі інтерпретація Ющенком постмайданного розвитку країни - це створення системи влади, де особистість правителя другорядна в порівнянні з інститутами, а регулюючі механізми – це, насамперед, закон, цивільне суспільство і незалежні ЗМІ.
Інтерпретація Тимошенко – прийти до влади за допомогою демократичної системи, а потім трансформувати її під себе таким чином, щоб єдиним інструментом (і контролюючим, і караючим) стала вона сама. Причому, навіки вічні.
Таким чином, вибір постає сьогодні між двома варіантами політики – аморфною свободою Ющенка і посткучмізмом Тимошенко.
Що адекватніше для постмайданної України?
Еліта і народ повинні усвідомити – від відповіді на це запитання залежить вектор розвитку країни в цілому.
 |
Автор Олеся Яхно
Ділитись
На головну
Версія для друку
Переслати
