Степан Гіга: "Як на сповідь іду, перед вами сьогодні стою"

Степан Гіга

Пісня – це воістину могутня сила, котра, як казали стародавні філософи, «може змусити людину кохати і прощати». Коли зі сцени, як з подіуму, розлилося: «Як на сповідь іду, перед вами сьогодні стою», зал завмер. Це була вірна, щира сповідь артиста перед земляками. Бо лише справжня, взаємна любов може зібрати аншлаг глядачів й з-за сотні кілометрів. Не один десяток рідних іршавчан ще до початку концерту я зустріла і помітила у фойє театру.
Чи то така дивовижна земля і повітря в нашому краї, чи то особливе місце під небом, де народжуються такі таланти? Український народ споконвіку був співочим. Обдарував його Господь чутливою музичною душею, щоби пісня допомагала в нелегкій долі. Часто, випадково зачувши пісню простої сільської людини, милуюся й не намилуюся тим сильним, гарним, розкішним голосом – вражає до сліз... А слухаючи, нерідко не можу збагнути, чим насолоджуюся більше – музикою чи вокальним талантом виконавця? Не буде ніякого перебільшення в тому, що українці володіють найкращими голосами у світі. Серед них і мої земляки Іван Попович та Степан Гіга. З паном Степаном ми поговорили перед концертом.
– Як Ви потрапили на сцену? Це було Вашою мрією чи сталося спонтанно?
– Однозначно, мріяв бути музикантом, артистом, тому займався музикою приватно, бо з мого села Білок далеко було їздити в Іршаву в музичну школу. У ті роки в селі був створений вокально-інструментальний ансамбль «Зелені Карпати», де я працював з сьомого класу.
– І вже тоді Ви мріяли про велику сцену?
– Так. Бо якби я не мріяв, то був би конюхом чи кимсь іншим.
– Чи не загрубе порівняння?
 – Ні. Так мені пророкували в школі. Вчителі казали, що робота, яку зможу робити найкраще – це розкидувати гній на фермі.
– А що кажуть нині ті «пророки»?
– Сьогодні вони кажуть – «ой, Боже, який файний учень у нас був!», і навіть  у рідній школі створюють музей мого імені. Але я на це не зважаю, гадаю, подібні ситуації не поодинокі. Тим паче, що, на мою думку, кожна людина власне життя влаштовує по-своєму. Я хотів саме такого життя, яке маю нині. Хотів бути артистом і добивався цього. Ви знаєте, що у кінці 70-х важко було самостійно вирватися із села, закінчити екстерном музичне училище і вивчитися в Національній консерваторії. Головне, я цього дуже хотів.
– Чи пам’ятаєте свій перший вихід на велику сцену і першу гастроль? 
– Ні, не пам’ятаю. По-перше, це було дуже давно. У цьому році минає 30 літ, як я займаюся музикою професійно.
Та й, зрештою, кажучи відверто, я за цим ніколи не слідкував. Для мене більш важливішим критерієм була робота – сформувати групу, розробити програму. А за часом, датами, містами я ніколи не слідкував. Ви спитаєте мене, де я виступав нинішнього року, я не пам’ятаю, бо гастролей було надто багато. Навіть не відповім, скільки разів був у Америці, Канаді чи деінде, а був багато разів. Для мене це є буденною роботою. Якби це було, скажімо, раз на кілька років, то я б вважав такі поїздки подією. А коли це день у день – фіксувати важко. Наприклад Україну з’їздив «уздовж і впоперек». Більше того, мені уже не двадцять років, на жаль.
– Постійні дороги і колеса не втомлюють?
– Буває, я інколи заздрю своїм колегам, які нікуди не їздять, переважно перебувають вдома із сім’ями. А я на таку «розкіш» – повалятися вдома, – не маю часу. Але я тішуся з того і дякую Богу, що не маю часу. От наприклад, коли колеги скаржаться, мовляв, як ті поїздки уже дістали – я їм не вірю. Бо знаю, що для артиста важливо, аби він був затребуваним, щоб його чекали люди і запрошували знову. Коли перестають запрошувати, то вже не артист, тоді потрібно задумуватися, чим займатися далі.
Своєю роботою я займаюся, як казав, уже багато років, але вона мені зовсім не набридає і не втомлює мене. Навпаки, я її люблю. Задоволення втомити не може. Зараз я скажу щиро і відверто, можливо, комусь мої слова здадуться банальними – я завжди виходжу на сцену як перший раз.
Чому я казав, що в одному місті виступаю багато разів? А тому, що я відпрацьовую свій виступ так, аби міг знову сюди приїхати і був впевнений, що на мій концерт прийдуть люди. Щоб не плювалися після концерту і казали «ой, блін, за що я гроші віддав?»
Ви знаєте, іти до церкви і на концерт людей не можна змусити. Але до церкви ми йдемо безкоштовно. Це зрозуміло, коли людина є повноцінним християнином, вона молиться і відвідує Храм Господній. А що таке концерт? Хто може змусити людину піти на концерт та ще й за нього гроші заплатити? Правда?
– Але до Вас ідуть…
– (Сміється) …Мені розповідають молоді колеги «ми такі популярні!, такі популярні!» Особисто для мене популярність існує у одному вигляді –оголошується концерт, розвішують афіші і продають квитки. Оце і є показником чи рівнем популярності. А коли артист виступає у збірному концерті, де 10 – 15 учасників, я таку популярність не розумію.
– Не секрет, що молоді виконавці свою «зірковість» вимірюють записами дисків.
– Так. За умови, коли диски розкуповують. Для слухача важливо що я написав, як заспівав, те що подав на диск. Головне, щоб його хотіли, воно продавалося, бо знову ж таки, за це люди гроші платять. Наприклад, коли я буваю вдома, мене часто запитують: «Де можна купити ваш диск?». Мені приємно, коли мій син Стьопа каже: «Тату, я заходив у «Велику кишеню», вчора там були твої диски, а сьогодні вже нема». Їх же не викинули, їх розкупили…
– Повертаючись до попередніх рядків – чи співпадає ваш теперішній ритм життя із вашим характером?
– Звичайно співпадає.
– Ви таким був завжди, чи доводилося переламати себе?
– Таким був завжди. Ви знаєте, свою трудову діяльність я розпочинав слюсарем у Іршавській сільгосптехніці. Ця робота мене дуже принижувала, давила на мене психологічно. Я не міг миритися з тим, що наді мною є якийсь начальник, не розумніший за мене, але він мною керує. Він може мені сказати будь-яку дурницю і я цю глупість повинен виконувати. При цьому я добре усвідомлював, що це зробити неможливо. Він міг, для прикладу, наказати розбортирувати колесо кувалдою. Я розумів, що для такої роботи потрібен інший інструмент, але я повинен підчинятися абсурду, бо так сказав начальник. Це мене принижувало понад усе. От тоді я вирішив за будь-яку ціну вирватися із того багна. Хоча було не легко.
Я виріс у простій сім’ї, покійний батько працював кочегаром, мати робочою на соковинному заводі. Ні з батьком, ні з мамою у селі ніхто не рахувався, нас вважали на той час бідняками. Я ріс в тому середовищі, все це бачив і не мав підтримки для поштовху у широкий світ. Мені, простому, сільському хлопцеві, було дуже важко. Але я приклав усі зусилля для того, аби  розпочати сімейну династію достойної сім’ї, хорошої родини, з якою б рахувалися, котрою б не потакали. Аби мої діти не стидалися своїми батьками, не питали, чи зможу я сьогодні купити їм цукерки. Це була моя ціль. І я це зробив.
Тому я сьогодні багато їжджу, жартома ми з колегами називаємо один одного далекобійниками. От дивіться три години тому я приїхав в Ужгород і після концерту вночі їду до Луцька, післязавтра – у Трускавець, після того знову виступ на Закарпатті, а куди далі, навіть не пам’ятаю, бо графіком займається директор. Оце такий мій ритм життя. Але ще раз наголошу, я радий, що мене запрошують і чекають. Ви знаєте, якщо мій телефон годину мовчить, мені стає страшно, що ніхто не дзвонить. Я ніколи не змінював номер, от як з’явилися перші мобільні номери, так він у мене і є. Я відкритий для всіх. Тож якщо годину мій телефон мовчить – мені стає страшно: що трапилося, чому ніхто не дзвонить.
У мене є команда, артисти, група. Свого часу, коли після закінчення консерваторії я прийшов працювати в Закарпатську обласну філармонію, створив групу «Бескид». Наш колектив існував на державні кошти, зарплата була символічною і зберегти його учасників я не зміг. Бо керівництво філармонії різними методами намагалося вставляти палиці в колеса. І зрештою, їм таки вдалося розігнати наш колектив. Зі мною вистояв лише барабанщик Петро Петренко, з яким ми і зараз разом. Нині мені боляче згадувати ті часи. Працюючи на Закарпатті, я пройшов тернистий шлях і подібного не бажаю нікому. Як мене тут принижували у філармонії, це знає лише один Бог. Я стільки часу вважався солістом Закарпатської філармонії, але жоден рік роботи не ввійшов у професійний стаж.
– Чому?
– Тому, що мені не виплачували зарплату. А старалися, як тільки могли, опустити, принизити, ставлення до мене було гіршим, ніж до прибиральниці. 
Але нині, дякуючи Богу, я співак, особистість і можу утримувати групу «Друзі мої». Я радий, що мої колеги мають можливість займатися музикою, відповідно своєму фахові.
– Сьогодні з висоти звання Народного артиста, кому завдячуєте?
– Найперше батькам, бо якби вони мене не виховали саме так, то не відомо, ким би я був.
– А досягненнями?
–  Тільки собі, власним силам і наполегливості. І, звичайно, вдячний шкільному вчителю співів Михайлу Івановичу Копинцю. Ще в дитинстві він розгледів у мені майбутнє і сказав батькам, що цій дитині треба серйозно займатися музикою. Пригадую, тоді маленьким хлопчиком я намагався його наслідувати, брав від нього все, що міг узяти найкраще. Його покійний батько був священиком, тож Михайло Іванович мав хороше виховання. А я приглядався до його ходи, постави, манери спілкування, мене вражав його інтелект. І це, здавалося б, простий сільський учитель. Зазвичай, уроки праці, музики, фізкультури чомусь вважалися менш важливими, до них і ставлення було відповідним. Та коли Михайло Іванович із баяном заходив до класу, учні завмирали. Він міг не лише зацікавити, але і багато чому навчити.
– Пане Степане, але ж звання  Народний… не єдиний здобуток останніх років?
– Ні. Народне звання це державне визнання. Але я першим і поки єдиним в Україні у 2002 році отримав почесну премію «Золотий диск» за альбом «Вулиця Наталі», що розійшовся мільйонним тиражем. Нині у нашій державі встановлена інша планка. Для того, щоб стати володарем  «Золотого диску», треба продати 50 000 примірників. На мою думку, для Закарпаття це була таки подія.
– А дітям бажаєте долі артиста?
– Бажаю і дітям, і внукові. До речі, нещодавно я став дідусем. Чотири місяці тому Квітослава народила мені онука Даніеля.
– З чим і вітаю!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати