"Дежавю" з ароматом конвалій. Ужгородка Оксана Луцишина презентувалася в Києво-Могилянській Академії

Оксана Луцишина

На одному зі столів розставлено книги. Дві з них, зокрема, й презентувалися - «Бостон-Джаз» Мар’яни Савки та «Дещо щоденне» Маріанни Кіяновської. Перша рясніє американськими хмарочосами на чорно-білих світлинах, помережених текстами і, напевно, джазом; на другій намальоване на білому тлі око із дивовижним поглядом з-під пухнастих вій. 
Богдана Матіяш – цю, уже п’яту за останні чотири місяці зустріч («Літературні зустрічі в Могилянці») назвала «Дежавю».
Кожна з трьох письменниць повернулася з далеких мандрівок. Оксана Луцишина саме приїхала з Америки, Маріанна Кіяновська – з Польщі, Мар’яна Савка - зі Львова, але на поезію, що оформилася згодом у книгу, її надихнули Сполучені Штати. Дехто з гостей - теж з мандрів чи в мандри – Богдан-Олег Горобчук забіг із величезним туристичним рюкзаком – нетиповим аксесуаром для вечора жіночої поезії.
Мар’яна Савка розповідає, що міста із хмарочосами і сабвеями стали для неї «простором, де можна просто писати».
- Я опинилася у квітні в холодному вітряному місті Бостон. В скорому часі я зрозуміла, що це місто мокрих магнолій, а потім ще – що це місто джазу і мокрих магнолій. Все навколо раптом набрало барв і почали писатися вірші.
Одразу уявляється це місто джазу та дощів і водночас квіти на Мар’яниній сукні нагадують рожеві магнолії.
- У збірці є все, що було у мандрівці - і мої два океани, літаки, численні перельоти, та гарні друзі, які залишаться назавжди. У кожного ця Америка своя. Для мене вона стала простором залежності від свободи. Там всі настільки позитивно налаштовані, легкі у комунікації, що від цього ти пишеш вірші.
Мар’яна оздобила збірку світлинами, зробленими в подорожі. Вона назвала свою книгу «візії і вірші», до того ж спершу візії, усвідомлюючи величезну роль візуальності, навіть усередині самих віршів.
Але все це лише акварелі
Починає дощити, і стікає пейзаж
Я сиджу на краєчку палітри,
Пальцями ніг розминаю
Фарбу свіжої зелені
Мар’яна Савка зачитує вірш про пустелю, де доводиться умлівати від спеки, і деякі присутні теж умлівають, але від голосу авторки: її читання заворожує, поетка перетворюється на чарівницю, коли вона із заманливою насолодою декламує власні вірші.
Прошу брати собі каву без кави і цукор без цукру – все натуральне.
У Мар’яниній поезії відтворена Америка, виразна у дрібницях, - каже Богдана. Справді, поетці дуже влучно вдалося передати своєрідну атмосферу США через деталі. Натомість Оксана Луцишина має інший досвід Америки.
- Якби писала про Америку, то інакше й не віршами, – віджартовується Оксана, для якої США тепер місце постійного мешкання, тому, напевно, виглядає, швидше, рутинно, ніж романтично.
- Вона часто тепер згадує Скарлет О’Хару, як одну з героїнь, що їй імпонують, – каже Богдана.
- Я подумаю про це завтра, – сміється Оксана.
Вона говорить, що зачитає фрагмент із книги «Не червоніючи» й одразу перекладає англійською для свого чоловіка-американця: «Dan, I`m saying that I will read something from my book!»
Богдана із нотками жіночої таємничості у голосі запевняє:
- Оксану називають феміністкою, тому перекладатиме для Дена вона не все...
Хоча авторка теж має вірші (які публіка потім безрезультатно вимагала почути), але читати вирішила прозу.
- Мабуть, я бачу в житті лише прозу, - каже Оксана. - Дві мої останні книги – роман і новели.
- Обидві номіновані на книгу року за версією Бі-Бі-Сі, - втручається модератор.
- І жодна її не здобула, – не дає себе похвалити авторка. – Зараз мене більше цікавить містика рідного Ужгороду, його енергетика. До речі, Ужгород теж місто магнолій. Магнолій і сакур.
У зачитаному Оксаною обійшлося не без чорного гумору і «прози життя» – про сестричок, дітей із проблемної родини, жорстокість їхніх однолітків.
- Після позитиву Мар’яни Савки аж прикро було читати, – каже Оксана Луцишина, і текст, і голос якої звучали контрастно до попередниці – по-прозовому твердо й суворо.
Зовсім по-іншому виступає Маріанна Кіяновська. Її попередня збірка верлібрів називається «Звичайна мова», а нова книжка - «Дещо щоденне». Богдана жартує, питаючи, що ж у наростаючій звичайності і щоденності буде потім.
- Книга прози, яка написана не так, як в Ірени Карпи, – каже Маріанна.
Її тексти – ритмічні та римовані, вони як поетична молитва – йде постійне звернення до Бога та вічних символів.
Слова проростають в мені зі старих молитов, що збуваються і забуваються
Щоденні слова лякають поетку, бо
Слово перестало бути Богом
Її голос звучить хрипло, неначе він зірваний чи зламаний. У ньому спокій і смиренність. Напевне, такі тексти читати для всіх – важко, потрібно щоб душа була навстіж відкрита.
І кожне слово, начебто гаряче,
належить не мені, я тільки бачу
Вірші із майже бароковими релігійними одкровеннями межують з авторськими зізнаннями.
- Чому «Дещо щоденне»? Для мене є чотири щоденні речі – Бог і любов , час і простір.
- Звичайна мова - це зрада поезії. У минулій збірці я познущалася над верлібрами, там тільки два справжні вірші. Інші я написала на жарт. Не буду писати верлібрів, поки якийсь з них мене не вхопить за горло. Та збірка була наче забавкою Я бунтую проти верлібру як полегшеного способу письма.
Розпочинається суперечка і Мар’яна Савка стає на захист верлібрів:
- Що в цьому поганого? Кожен пише, як йому на душу лягає. Вірш мусить мати внутрішній ритм.
Але Мар’яні до душі те, що українські поети не забули, що таке римовані вірші і ритмічна поезія. Вона згадує, як американці слухали роззявивши рота, коли вона читала щось українською. Там римовану поезію переважно витіснили верлібри. Їм було вкрай незвично, адже «це інша поезія, ніж тупі вітальні римовані віршики на поштівках».
До теми звучать рядки з її верлібру про
аритмію сердець,
що намагаються бити ритмічно
і від того збиваються з ритму
Можливо, верлібр – це свобода слова у поезії, а американці знані шанувальники свободи в усіх її виявах – як у житті, так і мистецтві. У музиці ця свобода стала джазом.
Мар’яна Савка вже розпочала поетично-джазовий проект «Джаз-кафе», що стартував у Львові. Поєднувати джаз, поезію та світлини допомагали Мар’яні співак Павло Табаков і львівський джаз-бенд «Оркестр Vito». Перший такий перфоманс відбувся у «Ляльці», а в Києві його можна буде відвідати вже незабаром у відкритому дворику галереї Лаври.
Поетка каже, що її давно переслідувала ця ідея – «читати джаз, танцювати вірші». Надихнула знову-таки «країна, де неможливо не закохатися у джаз», із маленькими джаз-кав’ярнями повсюди, навіть на п’ятдесят другому поверсі хмарочосу. Ідея з’явилася після відвіданого концерту саксофоніста Соні Ролінза.
- Він непевно стояв на ногах, зате впевнено тримав у руках саксофон. Бостонська симфонічна зала зустрічала його стоячи.
У бібліотеці Антоновичів теж був повний зал – понад півсотні гостей. Поки поетки роздають автографи і обіймають своїх друзів, які прийшли на зустріч, чути запальну розмову. Статечний чоловік із сивою бородою, одягнутий у пальто та грузинську кепку, з неабияким запалом розказує Василеві Герасим’юку свої враження.
- От скажи, Василю, скільки разів ти вжив слово «Бог» у тій своїй книзі?
- Напевно, жодного…
- А тут постійно Бог і Бог. Це ж великий гріх згадувати Бога повсякчас просто так.
Співрозмовником Герасим’юка виявився грузинський письменник Гурам Тетріашвілі. Вірші Кіяновської у нього викликали суперечливі думки.
А молоді авторки (такі, що й самі кого хочеш спокусять) з духмяними букетами конвалій вже виходять надвір, у травневий вечір слухати джаз київського дощу.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати