Закарпатському поету-сатирику Юрію Шипу — 65

У своєму жанрі, коли говорити про всеукраїнське значення його творчості, він сьогодні, на мою думку, досягнув планки Анатолія Косматенка чи Степана Олійника, Дмитра Молякевича чи своїх перших, як згадує сам Юрій, хрещених батьків у літературі, зокрема на терені гумору Дмитра Білоуса та Юрія Кругляка. Саме ці старші побратими по перу визнали його талант й побажали нових творчих успіхів, коли вручали йому літературну відзнаку.
Юрій Шип - щирий лірик і колючий сатирик, який своїми «мудрішками» сміється над усім тим, що потворить нашу дійсність, порочить ім'я чесної людини.
- Чом, Іване, колись п'яний,
Ніс до мене сунеш?
- Бо тоді я таке, пане,
Як і ви, розумне...
«Феркові фіглі»
Не важко здогадатися, хто те «розумне»... Шипові «мудрішки» - це той животворний закарпатський дух, який гріє кожну хату. Гріє і грів навіть тоді, коли піч уже давно вис-тила, а за порогом хрещенські морози чи груднева слота (негода). Тут кожен порядний чоловік знайде для себе втіху. Впізнає себе в тих мудрішках і «народний слуга» з галушковим патріотизмом, і народний «інтелігент» - пролаза, той, хто «... більше дав - його обрали». І він тепер по Корзо «Гордо йде... В злодія не просить... Сам краде».
Отакі то фіглі Юрія Шипа. І сміються люди. Хто вголос, а хто під ніс хихикає, а «інтелігенти» плюють на «бидло», на «козлов», що на них гнуть спину і плуга своїм горбом пруть. А спритники «долярики плакучі списують на вітер». Бо їм нема діла до Вола, що добровільно засунув шию в цифроване ярмо, припараджене державними знаками і клейнодами...
Бере злість, доймає не лише Вола, дере за душу, де «панує» безрога свита. Спопеляючи своїм сарказмом владних негідників, поет нищівно зриває маску зі „слуг народу" і закликає схаменутися, бо за злодіяння неодмінно прийде розплата. Разом з тим, Юрій Шип - добрий люблячий батько й ніжний, лагідний дідусь з посрібленою часом і роздумами головою, що всім бажає добра. І ніби підтверджуючи суть свого життя - любов до ближнього, написав дуже вчасно книгу „Переказ у роздумах про село Великі Лази в соборній родині Христової Церкви", застерігаючи: Перед святими Божима очима У цьому світі живемо... Колись усі ми перед ними За кожний крок свій звіт здамо. Пише, закликаючи «поки сонце не зайшло», спішити творити добро...    Творчий доробок Юрія Шипа за піввікову діяльність на ниві красного слова викликає повагу. З-під його пера на світ з'явилися понад два десятки книжок і книжочок, майже триста віршів композитори поклали на музику, чимало його віршів залишилося у шухляді й чекають свого часу.
Найбільша їх цінність полягає в тому, що несуть у собі незбагненний
заряд людяності. Юрій Васильович не закопав свій талант і готовий у будь-яку мить відзвітувати за нього. У такому сенсі пише він свої твори й сьогодні.
Сміливо, посивілий уже, з маленьким куфриком, але тяжким від писаних паперів і думок, що все життя не дають йому спокою. Багато б дали за той куфрик уже й у той час, коли ми разом з ним громили червону закарпатську комуну в першому обласному часописі - тижневику «Карпатський край», писали й публікували статті, за які нам погрожували фізичною розправою й тягали по судах різних інстанцій, бо чинуші, «нові закарпатці- можновладці» не могли змиритися з тим, що хтось наважився зазіхнути на їхню недоторканість тих, що нині мутували, заховалися гід державні фани гробокопів народу, продовжуючи нахабно жирувати, а за їхнім фасадом - духовна глухота владних держиморд, з волі яких вирізані ліси, обмілілі потоки, вибита звірина, спустошені історичні пам'ятники не тільки в центрі Ужгорода, що стали генделиками, де споюють сурогатною паленкою всіх і вся, хто лише копійчину має... Не продався таким тоді й не продається сьогодні громадянин і поет Юрій Шип. Адже його кредо:
Головне не те
Скільки хто прожив,
Але, що святе
Ближньому зробив.
Грав на нервах владі поет Юрій Шип і на посаді обласного природоохоронця, викриваючи «дубову любов свиней до жолудів й золотого недубового коріння, на якому щедро зацвіло зелене доларове листя».
Багато ще б можна писати, згадувати про життя і творчість Юрія Шипа - і все би було цікаво й важливо. Та не можу не згадати один епізод його життя: було це у далекому 1962 році. Тоді він, молодий учитель у с Сімерки на Пе-речинщині, виніс з вогню двох діточок, що горіли в обійсті двох вдовиць. Не думав тоді він про себе і став рятівником двох християнських душ... І отримав за це державну нагороду- медаль «За відвагу на пожежі», а потім ще й за ревну охорону природи Карпат був удостоєний звання «Відмінник охорони природи України»...
Такий він - Юрій Шип. Іде життям і несе свою любов людям, які чекають від нього нових творів.
Нехай дорога та буде щасливою та рясно благословенною на все добре.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати