Петро Сокач: "Щоб бути хорошим диригентом, треба любити людей, віддаватися роботі й мати певні знання..."

— З чого починалася ваша музична кар’єра, яким був ваш творчий шлях? Пам’ятаєте свій перший концерт?
— По закінченні школи (навчався в селі Білки Іршавського району, а народився в селі Красна Тячівського району — Авт.) вступив до Ужгородського музучилища. При вступі не знав ані жодної музичної нотки, однак мав навички співу, бо з дитинства співав у церкві. Отож мене зарахували. Закінчив училище в 1958 році і мене залишили працювати у фанерно-мебельному комбінаті керівником ансамблю пісні і танцю. Там пропрацював 33 роки. Одночасно викладав хорові дисципліни для учнів, які відвідували курси хоровиків та баяністів. З 1962 року працював директором Перечинської музичної школи, перебував на цій посаді 15 років. Протягом десяти років був художнім керівником Закарпатського об’єднання музичних ансамблів. А вже далі — філармонія. Спочатку був художнім керівником філармонії, а потім керівником Закарпатського хору. Зараз, перебуваючи на пенсії, займаюся педагогічною діяльністю.
Щодо першого концерту, то пам’ятаю в Ужгороді відбувався огляд талантів місцевих шкіл. Це був концерт дитячого хору. Звичайно, дуже хвилювався, тим паче, мій учитель тоді сидів за роялем і я вже на той час працював.
— На ваш погляд, якою музика була раніше і якою є тепер? Що змінилося?
— Раніше була маса різних колективів. Наприклад, Іршавський район налічував 11 ансамблів, які мали звання народних ("Машкіна", "Верховина"...). Тоді все Закарпаття, вся Україна співали. Тепер нема стількох колективів, однак є жанр народної пісні, а раніше вона фактично заборонялася. Тодішня так звана фольклорно-розважальна програма складалася переважно з патріотичних пісень. А в наші часи виконавці виконують здебільшого народні пісні й, звичайно, класику. Крім того, раніше дітей навчали в школах патріотичних пісень, інколи народних. А сучасні школярі вчать і народну, і сучасну, і класичну музику. На жаль, тепер маємо проблему з кадрами, не вистачає спеціалістів. Наші випускники залишаються працювати в музичних школах.
— Яких закарпатських музикантів найбільше цінуєте?
— Це наші закарпатські корифеї: Дезидерій Задор, Степан Мартон, Михайло Кречко. Д. Задор свого часу закінчив консерваторію в Празі, був художнім керівником нашої філармонії, мав три спеціалізації: диригент, піаніст і композитор. В останні роки життя викладав у Львівській консерваторії.
— Поговорімо трішки про одного з ваших синів, а саме художнього керівника і диригента камерного хору "Cantus" Еміла Сокача. Отже, чи бачите в синові себе, які ваші риси характеру йому передалися?
— Взагалі в мене троє синів, всі троє музиканти. Це Станіслав — директор камерного хору "Cantus", Петро — віолончеліст, уже сім років живе і працює в Норвегії. Еміл закінчив музичну школу з класу фортепіано і вмів гарно співати. Любив спостерігати за моєю роботою з хорами і виявив бажання навчатися в муз-училищі. Під час навчання співав у хорі, бо ж ніякі академічні лекції, жодна теорія не дасть тих навичок, які дає практика, зокрема в хорі.
Еміла, як і інших синів, я навчав головному — любові до людей, адже музикант усе життя працює з людьми. Емілові передалася моя працьовитість та й в нас обох спільна мета — займатися музичною справою. Можна сказати, що і в мене, і в нього улюбленим заняттям є робота, а найприємніше в роботі — це процес. Гадаю, завдяки працелюбності Емілові присвоїли звання народного артиста України, крім того, він є лауреатом конкурсу "Кращий закарпатець — 2002". Еміл також є диригентом, як і я. На мою думку, щоб бути хорошим диригентом, треба любити людей, віддаватися роботі й мати якісь знання. Гадаю, Еміл володіє цими якостями.
А ще він жорсткіший у роботі, ніж я, адже, на мою думку, без такої риси характеру успіху не досягнеш. Відмінність між нами полягає в тому, що в сина перше місце посідає родина, а в мене все ж робота.
— Чи даєте синам батьківські поради і чи маєте батьківські амбіції щодо них?
— Не було проблем із вихованням дітей, однак дисципліна була жорсткою. Коли починає темніти, дитина повинна вже бути вдома — це було моє основне правило попри те, що вони хлопці. Слухняні були. Тепер я раджу Емілові, щоб трішки "пригальмував" у роботі. Є ж норма, яку треба виконувати в колективі, а це одна велика програма на рік. Натомість Еміл робить чотири-п’ять програм. Продовжує наполегливо працювати, щоб дарувати людям нове і найкраще. Щодо амбіцій, то, звичайно, як і кожен батько, я горджуся своїми синами. Вони багато досягли і продовжують працювати в такому ж дусі. Їхній успіх я бачу в очах захоплених глядачів, які ходять на концерти камерного хору "Cantus".
— А як щодо конкуренції та дружби? Як до вас ставляться оточуючі?
— Всі ми професіонали, колись буває краще, колись гірше. Звичайно, досконалість не має меж. Чесно кажучи, я радію за своїх колег по музиці. І це дає мені стимул робити, творити ще краще.
З усіма намагаюся знайти спільну мову, взаєморозуміння. Можливо, хтось заздрив мені, а я заздрив комусь, однак можу з упевненістю сказати, що ворогів у мене практично нема. Одна людина на мене досі ображається, не вітається, однак я з ним вчинив цілком справедливо.
Можливо, хтось з учнів мене недолюблює, бо я жорсткий, зате в мене ідеальна дисципліна.
— Вам є чим пишатися в музиці, адже ви багато досягли. А чим гордитеся в особистому житті?
— Звичайно, найбільша гордість — це мої сини. Себе ви-хваляти не треба і свої звання виголошувати не варто. Головне — показати вміння, і тоді тобою будуть гордитися.
— А крім музики, що вас найбільше цікавить? Яке у вас хобі? Як любите відпочивати?
— Ви не повірите, але я вмію готувати будь-які страви. Обожнюю стояти біля плити. Я і дітей навчив готувати. Щосуботи ходжу на базар, а потім починаю варити. Це можуть бути супи, гарніри, м’ясо... Маю велику кулінарну бібліотеку.
Відпочивати люблю вдома, в родинному колі. Якраз у неділю після обіду маю вільний час, який проводжу з родичами, дивимося телевізор, розмовляємо... Приходять діти, внуки (їх п’ятеро). Нема нічого кращого за спілкування в родинному колі.
А загалом у мене дуже багато роботи — учні, репитиції, спів у хорі. Мабуть, мене можна назвати трудоголіком, однак результати моєї праці приносять радість, задоволення і лише приємну втому.
— Ви уявляєте своє життя без музики, якби не стали музикантом?
— Скільки себе пам’ятаю, то завжди співав. Директор школи, в якій я вчився, формував у мені музичні якості. Після того я вже ні про що не думав, лише про музику. З дитинства мене тягнуло до диригування. Батьки хотіли, щоб я навчався в університеті, однак я вчинив по-своєму і вступив до музичного училища.
— Ви можете сказати про себе: посадив дерево, збудував будинок, виростив сина... Отже, що ще не здійснилося у вашому житті, про що мрієте?
— Маю багато планів та задумів і хочеться досягти вищого рівня. Однак усе залежить від долі, як Бог дасть. Вважаю, що певної вершини ще нема, на це також потрібен час, до цього треба дорости. Я все життя працював і хочу працювати далі.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати