ПРИНИЖЕННЯ
Звичайно, образливо, що в Бухаресті Україні тільки криво посміхнулися, а Хорватію з Албанією ледь до стелі не підкидували.
Для останніх перепустка у натовсь-кий уір-клуб виглядає як плата за їхню участь у спецоперації по розчленуванню Сербії. Ну не любить НАТО Сербію після С.Мілошевича. Отак один лідер може занапастити не лише себе, а й цілу націю, налаштувати проти власної країни не тільки геть усіх сусідів, а й сильних світу цього.
Та мова зараз не про Сербію, а про Україну. Наше приниження на тлі Албанії аж надто демонстративне. Країна, про яку мало хто знає щось конкретного, ніяк не є еталоном демократії' і благополуччя. Однозначно, що Україна випереджає її за всіма критеріями ПДЧ .Але у великій політиці діють подвійні стандарти. Якщо нам треба бути у євроструктурах, мусимо грати за їхніми правилами - згідно з приказкою про чужий монастир і свій статут.
Європа неодноразово зраджувала Україну. Шведи - після невдалої Полтавської битви, німці - у 1918 році полишили напризволяще Гетьманщину, а в і 939 р. на пару з італійцями - Карпатську Україну (якій гарантували непорушність кордонів), англо-американці - кинули у другій половині 1940-х, коли на них розраховувала УПА. Черговий акт такої зради ми пережили цими днями з боку Німеччини й Франції. Безперечно, Україна має і свою частку вини у тому, що всі подібні союзи завершувалися розривом. На жаль, ті ж фактори діють і тепер: невщухаючі внутрішні усобиці, ментальний розкол нації, невизначеність. Поки ми не подолаємо ці свої вади, чіткого і результативного діалогу з Заходом так і не виникне.
Чи потрібно Україні зближуватися з Заходом? Якщо дотримуватись формальної логіки, альтернатив може бути тільки дві: або військово-політичний союз із Росією, або створення власної системи безпеки. Розглянемо ці два варіанти детальніше.
СХІДНІ ОБІЙМИ
Україна впродовж віків кілька разів пробувала забезпечувати власну недоторканість, опираючись на широке плече «старшого брата». Та щоразу з одним і тим же негативним результатом: два різні організми відторгали одне одного, попри всі цілком щирі взаємні намагання бути навіки разом. Нині в Росії вибудована дуже специфічна модель авторитаризму, якій симпатизує чимало наших співгромадян, здебільшого на Сході України. Держава стала надбудовою над мафіозно-олігархічними кланами, навчилася тримати їх у покорі і забезпечила відносно високий рівень життя у двох столицях за рахунок оббирання решти території, а головне - нещадної експлуатації покладів нафти і газу. Перспективи Росії наразі незрозумілі.
За дешевий газ по 50 доларів ще можна було би поторгуватися, чи вступати Україні до Ташкентського пакту і посилати своїх хлопців у Чечню. Зараз же, коли ми платимо Росії за енергоносії практично світову ціну, взагалі незрозуміло, навіщо це робити. Позиція багатьох російських політиків типу Ю.Лужкова чи К.Затуліна щодо України стає все агресивнішою.
Потурання ж агресорові завжди закінчувалося загибеллю того, хто намагався з ним загравати.
НЕЙТРАЛЬНИЙ НАДГРОБОК
«А хіба не можна взагалі ні під кого не лягати?!» - волають крайні радикали. Та можна, звичайно. Можна плекати будь-які ілюзіїу тих джунглях, котрими є сучасний світ. Центральна Рада вже пробувала бути нейтральною у значно «ніжнішій» ситуації. Тепер же буквально за кілька років вирішиться, скільки країн виявляться на гребені технологічного прогресу, а скільки назавжди залишаться на узбіччі. В якій ролі Україна впишеться до глобалізаційних процесів, котрі від неї не залежать, а є об'єктивною реальністю, даною нам у не дуже приємних відчуттях? Вічного поставника Роксолан і дешевих робочих рук (більшість мізків, схоже, уже витекло)? Цвинтаря токсичних і радіаційних відходів з цілого світу?
До певного часу нейтральна позиція була найвигіднішою для України. Десь років десять її дотримувалися. Потім почали вагатися, бо змінився світ навколо України. Довкілля стало значно агресивнішим. Позиція могутнього нейтрала - цілком достойна позиція, гідна всілякої поваги. Якби Україна мала самодостатній потенціал, як, наприклад, Китай, тоді б можна було говорити про її нейтралітет. Але сьогодні реалії такі, що, самоізолювавшись, ми маємо всі шанси піти шляхом не Китаю, а Північної Кореї: народ буде їсти траву, зате українські Кім Чен Іри володітимуть ядерною бомбою і шантажуватимуть нею увесь світ. Погодьмося -малоприємна перспектива... Нині нейтральна Україна - це страус із головою в піску, навколо якого облизується чимало хижаків.
ЗАХІДНИЙ ВИБІР
Сьогодні альтернативи західному векторові для України просто немає. Теоретично вона може з'явитися - десь у майбутньому. Але жита доводиться тут і зараз. Або ми йдемо до найсильніших і, поступово тягнучись за сильними, самі набираємо сили, або ж і далі продовжуємо слабнути і кінець-кінцем зникаємо з політичної карти світу. Хочемо ми того чи ні, але реалії сьогодні такі, що тільки Євроатлантичний Альянс з його доктриною колективної безпеки держав-учасниць може забезпечити нам недоторканість.
Якщо неможливо бути серед нейтралів, то хочеться бути серед потенційних переможців, а не переможених. Слово «потенційних» тут ключове, бо хочеться, щоб до відкритих конфліктів ніколи не дійшло, але і від прихованого протистояння Україну вже колотить. Штучний розкол держави на Схід і Захід не зникає, а загострюється через протистояння Росії і НАТО, котре найближчими роками не буде зняте. Тож якщо ми не хочемо розколу по Дніпру, слід працювати над розширенням європейського цивілізаційного простору аж до Луганщини включно.