Наталія Ребрик: "У вітчизняному літературознавстві неповнота історії української літератури видається часом за неповноту українського літературного процесу"

"Література, стояча понад партіями, – се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літератури не було ніколи", – спростовував у статті "Література, її завдання і найважніші ціхи" фальшиві догмати лібералів-сучасників Іван Франко. Ця каменярська теза, може, найбільше стосується літератури народовецтва і чину на українському Підкарпатті в першій половині XX століття – літератури, так тісно переплетеної з політикою, що часом здається, ніби вони нероздільні. У цьому своєрідному симбіозі полягає одночасно і значущість, і причина багаторічного замовчування цілої плеяди закарпатоукраїнських письменників зазначеного періоду. Якраз цей літературний пласт і став об' єктом і предметом уваги ужгородської дослідниці Наталії Ребрик.

Відтак актуальність роботи є безсумнівною. Вона полягає не лише у необхідності відновлення історичної справедливості щодо імен несправедливо забутих, зігнорованих чи табуйованих авторів – Августина Во¬ло¬шина, Ірини Невицької, Юрія Станинця, Зореслава, Івана Ірлявського, – але й у спробі повернути історії цілий пласт української літератури, без якого годі сподіватися на об'єктивне уявлення про особливості національного літературного процесу першої половини XX століття. На жаль, ще й досі у вітчизняному літературознавстві неповнота історії української літератури видається часом за неповноту українського літературного процесу.

Тож відрадно, що, концентруючи дослідницьку увагу на творчості "найбільш яскравих та малодосліджених письменників" першої половини XX століття, авторка своє завдання формулює ширше, як "вивчення умов формування, становлення, розвитку та розквіту літератури народовецтва та чину українського Підкарпаття". Відповідно, в полі її зору – аналіз історичних умов формування літератури народовецтва та чину, визначення основних напрямків розвитку, окреслення специфічних домінантних особливостей ідейно-естетичних принципів літературного процесу цього періоду.

Н. Ребрик послуговуєть¬ся достатньо апробованими, сказати б, традиційними для вітчизняної науки про літературу методами: культурно-історичним, порівняльно-історичним, біографічним, типологічним. Вона справедливо нарікає на тенденцію "нового прочитання старих обойм" у сучасному українському літературознавстві, й сама не орієнтується на тимчасову літературознавчу моду чи кон'юнктуру, а свідомо спирається на вітчизняну методологічну традицію, шукає (і, щонайважливіше, віднаходить) найбільш адекватні, з огляду на предмет і об'єкт дослідження, методи. Мабуть, варто було би ще згадати бібліографічний метод, оскільки його присутність відчувається чи не в наскрізному викладі, особливо ж коли йдеться про обсяг творчої спадщини того чи того письменника, його архіви.

Структура монографії відображає авторське бачення закарпатоукраїнського літературного поступу: "від літератури будительства через народовство до літератури чину". З огляду на тему, праця присвячена головно двом останнім етапам. Як зазначено вище, біографічний метод є одним із провідних у дослідженні. Авторка особливу увагу зосередила на аналізі життєвого шляху Августина Волошина та Ірини Невицької. Воно й не дивно: цілісний погляд на літературну діяльність особистостей такого масштабу неможливий без врахування їхніх світоглядних переконань, які формувалися у конкретному історичному середовищі. До того ж важко, як зізнається сама дослідниця, визначити межу між Волошином-священиком, Волошином-просвітянином, Волошином-політиком і Волошином-письменником. Втім, п. Наталії вдалося уникнути надміру біографізму й залишитися у межах власне історії української літератури. Попри детальні біографічні дані дослідниця подає цікавий матеріал про міжособистісні літературні зв'язки письменників, ідейно-тематичне спрямування їхньої творчості. Обсервуючи багатогранну діяльність журналістки й агронома, організаторки й учасниці жіночого руху, редакторки й видавця, зрештою, письменниці-подвижниці Ірини Невицької, Наталія Ребрик вважає за необхідне підкреслити, що метою її дослідження є все ж аналіз літературної спадщини письменниці, "щоб викликати до неї ширший інтерес читацької і наукової аудиторії, щоб представити її не тільки видатною громадсько-культурною діячкою – апологетом народовецтва на українському Підкарпатті, а й доброю письменницею, що зробила особливий внесок у закарпатоукраїнську літературу довоєнного періоду, утверджуючи в ній високий морально-етичний ценз та ідею самовідданого служіння народу". З іншого боку, той самий цілісний погляд на життєвий і творчий шлях Августина Волошина дає можливість Наталії Ребрик зробити важливий для розуміння обставин творчої діяльності інших закарпатських письменників висновок: "...Безпосередньо від художньої творчості Августина Волошина, ідеолога і провідника народовецького напряму в культурі Закарпаття, зокрема від його драматичних творів, починається серйозне творення соціально значущої літератури, української літератури, покликаної формувати національно свідоме покоління, готове служити рідній державі, соборній Україні, Великому Чину".

Незаперечним науковим здобутком Н. Ребрик є висвітлення маловідомих чи й невідомих раніше творів та матеріалів Юрія Станинця. Аналізуючи художні твори Юрія Станинця, дослідниця намагається виокремити новаторські підходи у його белетристиці, зіставити їх із відповідними тенденціями у розвитку закарпатоукраїнського, загальноукраїнського та світового літературного процесу. Скажімо, про Станинцеві "Сусіди" авторка робить висновок, що цей роман слід розглядати в одному синтагматичному ряді з соціально-побутовими творами Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, Івана Тургенєва, Джека Лондона, Генріха Манна, Болєслава Пруса тощо. Наталія Ребрик переконливо доводить, що реалістичність, із якою Юрій Станинець створює образ сільського ґешефтсмана Мошка, свідчить про велику життєву правду роману, але аж ніяк не про його антисемітський характер. Бо й справді, без типового образу "жидівської п'явки" важко уявити собі повну картину соціального розшарування в українському селі кінця XIX – початку XX століть. Одним із перших в українській літературі це зрозумів Іван Франко, якого так само важко звинуватити в антисемітизмі, як і Юрія Станинця.

Особливу увагу приділено в монографії дослідженню літератури Чину, як наступного, після народовецького, етапу в розвитку закарпатоукраїнського літературного процесу. Чільними представниками цього напряму, на думку Н. Ребрик, є Зореслав та Іван Ірлявський. Про поезію першого авторка робить висновок, що це "глибоко чуттєва лірика, філософські імпресії, грізні, закличні, заклинальні вірші..., в яких звучить та правда, до якої ми потроху наближалися і прийшли". Дослідниця слушно наголошує на тому, що державницько-патріотичний пафос поезії Зореслава має тим більше значення, що сам він є уродженцем Пряшівщини, "того краю, де руський дух і в минулі віки, і в міжвоєнні роки та й нині, перебував і перебуває під цілеспрямованим, ініційованим, а часто й закономірним наступом національного нівелювання наймодернішими шляхами, як то зараз маємо в ідеї русинства-не-українства..."

Пафос Великого Чину пронизує також поезію Івана Ірлявського, для якого, як і для Зореслава, "Бог і Україна стали смислом життя". Обсервуючи творчі здобутки поета, Наталія Ребрик віддає перевагу естетичним, а не ідеологічним критеріям оцінювання. І справа тут не тільки в необхідності позбутися хибного ідеологічного тавра "українського буржуазного націоналіста", але і в усвідомленні того, що "якою спокусливою не була б нагода потрактувати двадцятитрьохрічного Ірлявського тільки як поета національного гніву й боротьби, поета-трибуна, пророка доби, національного страждальця й героя, як би не кортіло пришпилити його до того чи іншого партійного знамена, він першочергово – Митець, Божа іскра таланту якого так потужно освітила закарпатський поетичний небосхил". Справді, Іван Ірлявський не тільки поет національного гніву й боротьби, поет-трибун і пророк. Державницько-патріотичний Чин цього яскравого представника "празької школи" – не в публіцистичній закличності чи злободенній ідейно-тематичній спрямованості творів, а в їхній високій естетичній цінності. "Це справжня висока поезія, – слушно зазначає дослідниця. – Елітна поезія. Шляхетна поезія. Та, що пнеться вгору, через край, поза межу, на простори, в далечінь, у височину..." І все ж, характеризуючи Івана Ірлявського як "надзвичайно ніжного і проникливого лірика, легкість, прозорість, плавність вірша якого вражають витонченістю, філігранною вишуканістю, бездоганністю", дослідниця знімає суперечність між ідеологічним та естетичним складниками життєвої та творчої біографії поета: "Усе своє коротке життя Іван Ірлявський свій поетичний талант офірував ідеї Української держави, ідеї великого чину, а його лірика – одна з найяскравіших сторінок української поезії Закарпаття 30-40-их років XX ст.", – пише вона.

Наталія Ребрик в монографії доходить висновку, що аналіз історичних умов формування ідейно-естетичних принципів літератури українського Підкарпаття в першій половині XX століття дає достатні підстави для виокремлення "принаймні двох літературних течій – літератури народовецького напряму й літератури Чину". Причому "народовецька ідеологія на українському Підкарпатті виконала одне з найважливіших та найскладніших суспільних завдань – привела об' єктивно опізнених в національному розвитку підкарпатських русинів до усвідомлення себе частиною великого українського народу, стала тим чинником, який мобілізував громадянство до активного національного Чину". У наш час сама лише спроба реабілітувати важливість ідеологічного чинника в літературній творчості виглядає революційною, майже авангардистською. Однак будь-який художній твір, якщо він справді заслуговує на визнання як явище національного чи й світового літературного процесу, крім суто естетичної значущості, має ще й значущість культурно-історичну, тобто стає, за термінологією позитивістів, "людським документом", у якому відображено спосіб життя і мислення представників певної національності чи соціальної верстви на певному етапі історичного розвитку. Тому вимірювати всю поліаспектність прочитань твору винятково естетичними мірками так само примітивно, як приставляти до нього лекала вульгарного соціологізму. На жаль, ще й досі окремі "опізнені в національному розвитку" науковці виявляються нездатними збагнути цю просту істину, а тому продовжують гостро і не завжди справедливо критикувати народництво загалом і закарпатоукраїнське народовецтво зокрема. Поза сумнівом, Наталія Ребрик до цих останніх не належить. Про це переконливо свідчить концепція її змістовного, національно зорієнтованого й водночас науково-об'єктивного дослідження.

Попри всі очевидні переваги монографії Наталії Ребрик, трапляються у ній також окремі контроверзи, недогляди та недоречності. Однак вони не мають суттєвого впливу на загальне позитивне враження від роботи. Це ґрунтовна наукова праця, що на сучасному етапі суттєво доповнює наші знання про особливості закарпатоукраїнського літературного процесу в першій половині XX століття.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати