Йожеф Рущак: "… Жити у злагоді із самим собою та навколишнім світом"

— Як живеться панові художникові нині?
— … Я ніколи не кажу, що погано, навіть тоді, коли справді погано. Завжди відповідаю: “Добре”. А якщо відверто, то були й кращі часи. Але я не звик жалітися на долю. Загалом, усе нормально. Останнім часом разом із Йосипом Бабинцем працюємо над організацією Міжнародного симпозіуму “Мистецтво об’єднує”, що проводиться в Словаччині в Ліпанах уже кілька років поспіль. Там будуть митці зі Словаччини, України та Польщі. Цьогоріч захід відбудеться у червні. 2 квітня ми з Й. Бабинцем матимемо виставку в Ліпанах, а згодом — у Кошице. Симпозіум для мене важливий тому, що там буде багато художників із Хуста. Зокрема Ян Пашко, Олександр Певс, Мар’ян Багній та учні Хустської дитячої художньої школи. Мені приємно в міру своїх сил і можливостей прислужитися своїм землякам. До речі, подібна акція відбудеться й у нас, у Хусті, в жовтні. В ній братимуть участь митці як з України, так і зі Словаччини.
— Якими були для вас 90-ті?
— Це переломні роки… І не тільки для мене, а й для всіх українців загалом. Тоді формувалося нове мислення, складалися ринкові відносини. В підсумку відбулася комерціалізація мистецтва. Твори мистецтва стали предметом спекуляції. Швидко й агресивно почав поширюватися кіч, масова культура. У мене склалося враження, що тоді малювали всі, кому не лінь, намагаючись таким чином трохи підзаробити. Хтось став настільки “успішним”, що продовжує цим займатися й донині. Їхні роботи можна побачити на площі Театральній. Чи мистецтво це? Здається, ні, швидше за все, це ремесло. Тому в 90-ті роки перед художниками постала проблема збереження свого творчого “Я”. Багато хто з них у цей період захопився абстрактним мистецтвом, у зв’язку з чим назріла нагальна необхідність збереження того, що було надбано основоположниками крайової школи живопису. Словом, це був складний період нашої історії. Багато митців не змогли адаптуватися до нових умов, були зламані ними. Але все ж, звичайно, в усьому цьому були й позитивні моменти. Приміром, ми позбулися цензури в мистецтві в тій вульгарній формі, в якій вона була; з’явилася можливість більше їздити, в тому числі й за кордон, а також вільно організовувати виставки своїх творів, що дуже важливо для митців. Адже кожна виставка наче сповідь. Вона допомагає тверезо оцінити себе, свої можливості, дає змогу порівняти себе з іншими. В ті роки я багато їздив на пленери, і вони були для мене дуже плідними й успішними. І це не тільки моя думка. Завдяки активній творчій праці у 2004 році я став лауреатом обласної премії ім. А. Ерделі та Й. Бокшая за живописний твір “Дороги”.
— Заглянемо далі, в 70-ті роки.
— На той час я працював у “Художфонді” оформлювачем. Там були хороші заробітки, і художники тоді мали високий соціальний статус та були шанованими людьми, представниками еліти. Поза роботою весь вільний час присвячував творчій роботі, працював для душі, часто виїжджав на пленери. 1973 року, до слова, моя робота “Біле місто” вперше потрапила на республіканську виставку, що проходила в Запоріжжі.
— Як тоді було зі свободою творчості?
— У майстерні я міг малювати що хочу і як хочу, але, щоб виставити роботи на огляд, повинен був дістати на це “добро” від представників владних структур. Твори, що пропонувалися на виставку, обласну чи республіканську, а особливо закордонну, “фільтрував” ідеологічний відділ обкому партії. Це добре пам’ятає старше покоління митців. Мої полотна майже не “відсіювали”, але пригадую випадок, коли мені не дозволили надрукувати мій фотопортрет у каталозі лише тому, що я мав бороду. Особливо від цензури потерпали Йосип Черній, Ференц Семан та Павло Бедзір. Останній страждав, швидше, через свої ідеологічні переконання, а не через твори. Щодо Чернія та Семана, то їхні роботи часто-густо не допускалися до виставок під різними приводами. Потрібно зазначити, що тоді творче життя було більш контрольованим, централізованим і упорядкованим, існував жорсткий контроль робіт митців виставкомами, щоб не допускати щось чуже і вороже радянській ідеології. Знаю, що був період в історії закарпатської організації Спілки художників України, коли вона стала майже повністю закритою організацією, куди прорватися було дуже важко, а особливо молодим. Така ситуація спостерігалася в 50-х та 60-х роках. Престиж Спілки, її авторитет і впливовість у той час були сильними. З цих фактів можна зробити певні висновки.
— Хто із старшого покоління митців найближчий вам?
— … Дуже багато чому я навчився у Федора Манайла, Антона Кашшая, Івана Ілька та Ернеста Контратовича. Але найбільше спілкувався з Ільком та Кашшаєм. Разом із ними найчастіше їздив на етюди.
— Коли ви кажете, що багато чому навчилися в Манайла, що маєте на увазі?
— Здається, я перейняв у Манайла його ставлення до рідного краю. В першу чергу, це той закарпатський могутній манайлівський дух, що такою мірою нікому з наших художників не був притаманний. Манайло — жива піввікова історія нашого краю. Майже ніхто із закарпатських художників не сягав відображення таких глибин народного життя, не піднімався до таких висот народного духу. Він добре знав побут, матеріальну культуру, проблеми соціального характеру краян, що дозволило йому стати літописцем Закарпаття, одним із найяскравіших і могутніх виразників духовного світу земляків. Як і Манайло, я не намагаюся якимось чином копіювати натуру. У своїй роботі відштовхуюся від натури, пропускаючи її через душу і серце, створюю щось своє, сподіваюсь, оригінальне. Природа настільки величава і могутня, наші Карпати такі чарівні… Все це неможливо висловити словами. Природа надихає мене до творчості.
— Ваша думка щодо закарпатської школи живопису? Гадаю, ви знаєте, що побутує думка ніби останню сторінку її історії закриває творчість Ернеста Контратовича. Яким бачите майбутнє школи?
— Так, із цього приводу існує багато різних думок. Певною мірою тому, що останніми роками не було якогось серйозного вивчення мистецтва Закарпаття. Складається враження, що ніхто не вивчає і не відстежує процеси, що відбуваються в мистецтві краю. Маємо в Ужгороді кількох мистецтвознавців, навіть уже одного професора, але поки що ніхто з них не спромігся зробити глобальний аналіз крайового мистецтва хоча би за останні кілька десятиріч і підготувати монографію. “Образотворче мистецтво Закарпаття” Григорія Островського — це останнє ґрунтовне мистецтвознавче видання, яке вийшло друком ще в 1974 році. Воно було політично заангажоване з огляду на те, що все розглядалося під певним ідеологічним кутом зору. Але нічого кращого відтоді не написано. Ще у 70—80-ті роки у пресі було досить багато оглядових статей про художників, їхню творчість, що дозволяло зробити певні висновки, образно кажучи, зорієнтуватися у часі та просторі. Ґрунтовні аналітичні статті писали відомі в Ужгороді мистецтвознавці Олена Чернега-Балла, Галина Рижова, журналістка Юлія Зейкан. А нині що маємо? Синдром дезорієнтації художників через повне або часткове незнання того, що відбувалося в мистецтві краю всього кілька десятиріч тому. А щодо крайової школи… Думаю, що вона збагатилася як тематично, так і жанрово, зберігаючи при цьому якийсь часто невловимий характерний карпатський дух, що і вирізняє нас серед представників інших шкіл. Особливо гостро цю різницю відчувають художники, котрі приїжджають до нас з інших міст України чи з-за кордону. Вони зовсім інакше сприймають наш карпатський край, по-своєму бачать його. Тому хочу підсумувати, що крайова школа мистецтва була, є і, дасть Бог, буде й у майбутньому. Не маю жодних сумнівів щодо цього.
— Пане Йожефе, чи пам’ятаєте ту мить, коли вирішили стати художником?
— Звичайно. Моїм учителем малювання в школі був талановитий педагог Іван Гайду, який і прищепив мені любов до цього предмета. З дитинства я малював і мріяв стати професійним художником. Пригадую, якось до рук мені потрапив календар із гарними репродукціями картин. Одна з них мені настільки сподобалася, що я вирішив її перемалювати. І мені це вдалося… Можливо, ця мить і була початком мого шляху в мистецтві.
— Чи не жалкуєте, що в минулому довелося займатися й адміністративною роботою? Як це вплинуло на вашу творчість, життя?
— … Жалкую. Не можу сказати, що ця робота якимось чином вплинула на зміст моєї творчості, її сутність, але вона відбирала багато часу і сил, що гальмувало мій творчий поступ. Окрім того, коли я був головним художником “Художфонду”, до речі, останнім, то нажив собі багато ворогів серед колег-художників. А це мене дуже гнітило і створювало дискомфортні умови в житті та творчості. Скажу так: якби мав можливість розпочати все спочатку, то ніколи б не погодився на цю посаду, що спровокувала багато конфліктних ситуацій, які ще довго так чи інакше давали про себе знати. Але нині вони вже згладилися, зтушувалися.
— Ваш погляд на творчу молодь.
— Молоді митці, котрі нещодавно поповнили закарпатську організацію Національної спілки художників України, загалом мають хорошу перспективу. Хоча, як на мене, добра частина з них буде в Спілці банальним баластом.
— Хто з молодшого покоління митців зацікавив вас і чому?
— Мені цікаві ті художники, які прийшли в мистецтво в 80—90-х роках. Вони привнесли щось нове, свіже, маловідоме. Тоді їхні роботи нерідко шокували глядачів, викликали критику як з боку мистецтвознавців, так і влади. Пригадую, скільки галасу викликала виставка молодих художників, що відбулася на початку 80-х у фойє кінотеатру “Комсомолець”. У пресі з’явилася стаття Ю. Зейкан, в якій вона розкритикувала більшість учасників. І це цілком зрозуміло, адже в мистецтво нашого краю прийшло нове молоде покоління з іншим світоглядом, що формувався в період перебудови Михайла Горбачова. Це був час зародження нових політично-економічних відносин. Тоді дебютували своїми роботами нині вже добре відомі художники Ужгорода Владислав Габда, Володимир Черепаня, Тарас Усик, Сергій Біба та інші.
— Ваше ставлення до поширеної сьогодні думки, що мистецтво нині деградує. До слова, ще на початку ХХ століття на Заході з’явилася філософська теорія про смерть мистецтва…
— Відверто кажучи, все це досить складно й неоднозначно. Мистецтво нині нерозривно пов’язане з комерцією, що, на мою думку, не додає йому авторитету і аж ніяк не сприяє його розвитку. А швидше, навпаки. Адже в цій ситуації доводиться догоджати міщанським смакам та уподобанням людей, котрі мають великі гроші, але культури, на жаль, — ні! А сталося так тому, що в країні культурні люди були позбавлені можливості чесно розбагатіти, а інакше вони не схотіли… Тому й маємо те, що маємо! Гляньте, в якому стані сьогодні народне мистецтво. Воно повільно й невпинно вмирає. Ми говоримо про його відродження, але я суттєвих зрушень у цьому напрямі не бачу. Нині в суспільстві починає домінувати безлика буржуазна масова культура. Ми, українці, як етнос втрачаємо своє обличчя. Сумно…
— Які ваші критерії оцінки творів мистецтва?
— Кинувши перший погляд на якусь роботу, спочатку сприймаєш її на рівні: подобається чи не подобається? Приглядаєшся, фіксуєш погляд на деталях, а вже потім починаєш аналізувати, намагаєшся відповісти собі, чим вона тобі подобається, знаходиш “плюси” та “мінуси”. А взагалі, правду кажучи, мистецтво важко піддається аналізу, і зрозуміти його чи відчути до кінця неможливо. Мистецтво і таїна нерозривно пов’язані та взаємодоповнюють одне одного.
— Пане Йожефе, на ваш погляд, яка роль і значення мистецтва в нашому житті?
— Я відштовхуюся від відомого вислову, що краса врятує світ. Тут закладений глибокий зміст. Переконаний: держава повинна мати щодо мистецтва певну програму підтримки. Адже образотворче мистецтво — це дуже важлива й вагома частина культури. Неможливо збудувати високорозвинуте суспільство без відповідного йому рівня розвитку культури.
— Чи написана вже ваша краща картина?
— Думаю, ще ні. Відчуваю: творчий потенціал для зростання ще маю. Працюючи над кожною своєю новою роботою, сподіваюся, що вона буде найкращою. Коли зрозумію, що потенціал уже вичерпаний, то кину писати картини і почну спогади.
— Останнє десятиріччя ви багато працюєте в Словаччині…
— Маю там друзів, і мене часто запрошують на різні міжнародні пленери, інші мистецькі акції. У Словаччині в галереях різних міст виставляється багато моїх живописних робіт. До речі, стежку туди я протоптав не один. Зі мною їздять і мої товариші Йосип Бабинець та Василь Скакандій, відомі художники.
— Ваше життєве і творче кредо.
— Моя життєва філософія дуже проста — жити в злагоді із самим собою та навколишнім світом.
БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА
Йожеф Рущак народився 25 березня 1943 року в м. Хусті. Батько був чоботарем і мріяв, щоб син продовжив його справу. Та не судилося. У 1961 році Й. Рущак вступив до Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва, де навчався на відділі кераміки. Його вчителями з фаху були талановиті митці й педагоги Едіта Медвецька, Олександр Лозовий, Іван Гарапко, Віталій Звенигородський та Шандор Петкі. Навчальним закладом у той час керував Павло Балла. З 3-го курсу юнак був призваний до лав Радянської армії. Відслуживши 3 роки, повертається в училище і продовжує навчання. Обирається секретарем комсомольської організації. По закінченні училища працював художником-оформлювачем, потім — інженером з естетики в Закарпатському обласному управлінні зв’язку, з 1972 по 2003 рр. — у “Художфонді” художником-оформлювачем. Був головним художником підприємства, секретарем партійної організації.
З 1968 року Й. Рущак — активний учасник міських, обласних, республіканських та міжнародних виставок. Із початку 90-х активно виставляється у Словаччині й бере участь в організації міжнародних пленерів як удома, так і за кордоном. Зокрема він один із учасників та організаторів Міжнародного пленеру “Мистецтво об’єднує”, що проводиться в Ліпанах (Словаччина), пленеру “Арт-2007”, який відбувся в Хусті. Його твори зберігаються в музеях України та Росії, в приватних зібраннях США, Канади, Ізраїлю, Німеччини, Франції, Угорщини, Словаччини.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати