Почнемо з позитиву – з проблеми, яку вже вдалося вирішити, хоч вона й наробила протягом останнього часу чи не найбільше галасу: дублювання закордонних фільмів. Перш, ніж розпитувати фахівців, ми запитали самих глядачів, як вони сприймають фільми в українському перекладі? Кореспондент Радіо Свобода побувала на вихідні у київських кінотеатрах та розпитала про це людей, які виходили із кінозалів:
Респондент 1, молода дівчина:
«Ну, чесно кажучи, якщо об’єктивно, то якість - не дуже. Йде несинхронний дубляж, тобто, дуже чути англійський текст; а по-друге - люди, які озвучують, вони інколи так якось, не дуже чітко розмовляють».
Респондент 2, молода мати (говорить російською):
«Ми дивилися дитячий фільм і я навіть вдячна, що був переклад на українську. Бо це корисно для дитини, я вважаю».
Респондент 3, дитина:
«Українською нравиться! У школі вчу».
Респондент 4, підліток:
«Мені більше подобається російською, бо вже звик».
Респондент 4, дитина (говорить російською):
«Мені - українською більше подобається. Ми ж живемо, все таки, в Україні, а не в Росії!»
Сьогодні в українському кінопрокаті успішно йде 39 закордонних фільмів з українським перекладом. За цим складним процесом уважно стежить молодіжна ініціатива «Кінопереклад». Вони, власне, першими (ще три роки тому) і запровадили гасло «ходи тільки на українськомовні фільми».
Про дві неправильні думки
Один із активістів руху Андрій Андріюк розповідає Радіо Свобода: «Існують, як би, дві невірні думки. Перша – це те, що люди після того, як фільми стали дублювати українською, перестали ходити в кінотеатри і касові збори суттєво зменшилися. Друга неправильна думка – касові збори внаслідок дублювання фільмів українською суттєво зросли. Насправді це не так. Ринок показує, що якби ті фільми, які йдуть зараз дубльованими на українську, показували дубльованими на російську, то касові збори, насправді, були б десь такими ж. Це показує те, що люди не стали ходити в кінотеатри менше. Це є дуже важливим ключовим моментом. Я не виключаю, що було якесь падіння відвідуваності кінотеатрів, скажімо, в Донецьку, Харкові й Одесі (спочатку). Але! Деякі політичні сили і учасники кінопрокатного бізнесу вже заздалегідь почали казати людям, що мовляв, «подивіться, це погано, не ходіть». І в такий спосіб вони програмували людей, нав’язували їм думку, але люди побачили, що це насправді зовсім не гірше, ніж дивитися фільми російською мовою, а можливо, і краще. В результаті ситуація зараз іде до того, що ринок повертається, він налагоджується, все буде чудово!»
Те, що ринок налагоджується, спостерігає і працівниця столичного кінотеатру «Київ», яка продає квитки: «Я би не сказала, що у кінотеатрі стало продаватися менше квитків. Зрозуміло, що вдень продається менше, бо вдень менше молоді в кіно ходить, а увечері - як ходили, так і ходять. Думаю, що людям абсолютно все одно, якою мовою чути переклад, якою мовою говорять якісь персонажі. Якщо люди люблять кіно, то немає ніякої різниці, на якій мові його слухати».
Молодий український кінорежисер Тарас Томенко вважає, що проблеми дублювання як такої не існує взагалі, якщо дублювання якісне. Причина ж галасу довкола цього – зовсім в іншому: «Дублюватися має на такому рівні, що ти, коли дивишся дубльований фільм, не розумієш, що це фільм дубльований.
Це має бути високопрофесійний пілотаж. А ті всі питання, що піднімаються з приводу дублювання, це питання виключно комерційні. До національних меншин та до російської мови вони не мають жодного стосунку абсолютно! Фільм недубльований - це, як концерт Філіпа Кіркорова: людина приїхала, зібрала за свій концерт гроші і поїхала назад, у Росію. Копії, які приходять до нас, вони йдуть з Росії і тому всі гроші - вони йдуть, витікають назад туди, звідки прийшли копії. Це питання просто економічні».
Подібної думки дотримується і генеральний директор дистриб’юторської компанії «B&H Film Distribution» Богдан Батрух: «Є причини, скажемо, чи якісь негаразди, пов’язані з неправильним веденням бізнесу! Але не можна прикривати свої невдалі інвестиції політичними чи мовними причинами, це непристойно».
Якщо говорити про виклики, які стоять перед кіно в Україні, то тут ідеться передусім про національний продукт. Голова Державної служби кінематографії Ганна Чміль називає ситуацію з українським кіно «плачевною». І ось чому: «Коли бюджет минулого року був 50 мільйонів гривень на всі потреби кіновиробництва з боку держави, то на ці кошти ми можемо в кращому випадку відзняти десь 5-7 повнометражних художніх фільмів і десь 30-40 короткометражних фільмів. Цього дуже мало! Бо тільки в кінотеатральний показ в минулому році було завезено 312 назв фільмів іноземного виробництва. Ми мали десь 12-14 фільмів власного виробництва у минулому році на екранах. Тому, безумовно, я сьогодні воліла б більше говорити про те, як зробити ситуацію в Україні такою, за якої б держава стимулювала власне виробництво і присутність власного фільму в українському кінотеатрі і в інформаційному просторі».
Серед фільмів власного виробництва, які з’явилися цього року в інформаційному просторі (але не власному) – й дебют Ігоря Подольчака «Меніни». Фільм вже отримав добру критику на міжнародному кінофестивалі у Роттердамі, однак, в Україні його поки що не бачили.
Для відомого журналіста Миколи Вересня (а він знімався у головній ролі в цій стрічці) несподіваним було те, що навіть за кадром говорили українською (а фільм, зауважте, знімався у Києві): «Одна з дивин, як на мене, було дуже цікаво спостерігати на майданчмку такі виключно україномовні переговори, команди: «поїхали», режисер казав, чи «зйомка», «тиша! тиша на майданчику!». Але це було досить екзотично.... Для мого вуха це було екзотично, та й для будь-якого вуха це було екзотично, бо ж не так часто в історії України знімалося кіно, коли в процесі зйомки всі говорили українською (чи майже всі, чи багато)...», – каже дебютант в акторській справі Микола Вересень.
«Справжній актор – як дитя...»
А щодо професійних акторів, то вони в Україні не відчувають попиту на свій талант. Наступний співрозмовник Радіо Свобода – кіноактор Сергій Калантай. Він щойно був затверджений на головну роль у 150-серійному телефільмі. Але не в Україні... Він каже: «Дивно, але в Україну в’їжджають завжди на білому коні чомусь із «закордону». В Україні не стають зірками. Кожен старається «стартанути» десь поза межами України, щоб потім приїхати сюди і вже бути якимось героєм.
Р.С.: Чи правда, що українським акторам за роль в українському кіно платять менше, ніж вони би заробили десь, знімаючись «на боці»?
С.К.: Платять дуже мало. Справді мало. І штучно занижують ціни, аби заощадити гроші для московських акторів.
Р.С.: А, можливо, бракує українським акторам школи?
С.К.: Школа прекрасна! Я зараз знімаюсь із московськими акторами чи, в принципі, я можу порівняти з німецькою школою акторською – ми відрізняємося тим, що в нас є (можливо, це смішно звучить), але є якась лірика в душі, у виконанні... Я завжди приїжджаю до маминих родичів у село і прошу родину, щоб заспівала якісь пісні, які я сто разів чув у виконанні оперних співаків... Але коли наші баби заспівають такими голосами... Ти розумієш, хто ти є і до якої землі належиш.
Р.С.: А може, власне, тоді забагато тої лірики? Може, треба, щоб акторів вчили себе самим продавати?
С.К.: І так, і ні. Не забувайте, що всі митці, всі хужожники, актори – відкриті, вони дуже вразливі. Той нерв – він відкритий, він незахищений. Справжній актор – як дитя...
Отже, робимо висновок : акторові потрібен свій агент, який за нього вирішуватиме фінансові питання. Таких в Україні бракує. А що ж іще бракує вітчизняному фільмові?
Радіо Свобода поцікавилося поглядом збоку. Ми запросили до розмови викладача історії українського кіно Колумбійського університету в Нью-Йорку Юрія Шевчука, який також керує єдиним українським кіноклубом у Північній Америці і активно займається справжньою популяризацією українського кіно.
Ю Ш.: На мій погляд, проблеми, які існують в українському кінематографі, випливають із загальної кризи української ідентичності. А саме: ті, які створюють українське кіно (навіть у тій дуже мізерній його кількості), не зовсім знають, хто вони, звідки вони і, головне, що вони хочуть сказати. Кінематограф, як би ми на нього не хотіли дивитися, світовий кінематограф – завжди постає у національній формі. В українському кінематографі це дуже тяжко відчути, дуже тяжко знайти і це – криза української ідентичності. Друга причина – у дальшому перебуванні України в полі гравітації російської культури. Мало кінематографістів, які, я знаю, володіють іншими мовами і можуть безпосередньо дивитися фільми іншомовні і можуть якось черпати з глобальної культурної скарбниці те, що вони хотіли б робити...
Р.С.: А в чому ж позитивні моменти нинішньої ситуації?
Ю.Ш.: Ну, можливо, одним із позитивних моментів є момент протверезіння молодшого покоління українських кінематографістів. Їм остогидло чекати підтримки з боку держави і вони починають потихеньку, в міру власних можливостей, шукати механізмів якоїсь приватної підтримки. Друге – те, що все-таки відбувається якась певна переоцінка того, що кіно – це не обов’язково загублені гроші. Ми бачимо, наприклад, певні зрушення з боку українських бізнесментів, які оголошують намір продюсувати чи фінансувати фільми. Так само я завжди намагаюся спілкуватися, коли приїжджаю в Україну, з молодими кінематографістами, студентами університету імені Карпенка-Карого, я спостерігаю якийсь такий інтенсивний процес пошуку самих себе. Вони абсолютно відкриті до зовнішнього світу! Якби була, ну хоча б якась мінімальна підтримка цих молодих талантів...
Ганна Чміль, Голова Державної служби кінематографії, ніби продовжує думку Юрія Шевчука і говорить про нові позитивні виклики українського, зокрема молодого, кіно: «Ми запропонували змінити параметри даржавної кінематографічної політики з політики прямого бюджетного фінансування на політику протекціонізму по відношенню до національного фільму. На що ми зробили орієнтацію? На людські історії. Ну зокрема: на сьогоднішній день у запуску на різних етапах знаходиться 10 повнометражних художніх фільмів дебютантів. Дебютантами виступили переможці Міжнародних кінофестивалів. Як би «зміна обличчя» українського кіно. Вирізняється ця програма справді людськими історіями. Починаючи від історії «Той, що пройшов крізь вогонь» – історія Івана Доценка, який був у роки війни Герoєм Радянського Союзу, потрапив у ҐУЛАҐ, втік і завершив своє життя в індіанському племені в Канаді –вождем племені (документальна стрічка) і, закінчуючи історією людей, які потрапляють у Чорнобильську Зону, режисера Тараса Томенка. Туди потрапляє жінка, яка виїхала звідти (вона хвора, вона приїхала туди помирати у себе на обійсті), і потрапляє людина, яка втікає з в’язниці, і, власне, оце історія людського зцілення...»
Володар призу на Берлінському Міжнародному кінофестивалі, молодий кінорежисер Тарас Томенко каже про свій новий проект: «Я хочу зробити зараз цей фільм, який би був цікавий в цілому світі. Ми намагаємося винайти таку унікальну формулу висловлювати думку, розповідати історію, щоб це було цікаво гладачам по всьому світу, не тільки в Україні. Повірте, це не та спекуляція, це не «датський фільм», присвячений якійсь даті, як кажуть...»
Якщо ці плани здійсняться, Радіо Свобода матиме привід поговорити про нові українські кінострічки і нові виклики.