На Закарпатті знову розпалюють пристрасті навколо Верецького перевалу

Ба більше, з такою своєю безкомпромісністю намагаємося виходити й за межі країни. І хоча такий гонор прикривається високими гаслами на кшталт  «відстоювання національних інтересів у газовому питанні», насправді ж це ніщо інше, як намагання втерти носа й поламати все те, що зробив твій же колега по владі і, до речі, партнер у політичному таборі. Це про відносини з Росією. Нині ж деякі по­літичні сили, не факт що не ті ж самі, вирішили пограти у гру під назвою «національна гідність» вже з сусідами-угорцями...

Звичайно ж, мова йде про той самий пам’ятний знак на Верецькому перевалі, навколо якого в області знову почали вирувати пристрасті. Історія, як мовиться, не нова. Обеліск на честь переходу угорськими племенами Карпат (з того часу минуло вже 1100 років) був установлений ще наприкінці XIX століття, однак із приходом на Закарпаття радянських військ був демонтований при відступі угорською армією. Зрозуміло, що за комуністичних часів питання про відновлення пам’ятного знака не порушувалося, однак дуже гостро постало після здобуття Україною незалежності. Угорські культурні товариства забажали відновлення пам’ятного знака й звернулися з ці­єю пропозицією до облдержадміністрації. Натомість націонал-патріотич­ні сили як області, так і з-за її меж за­­протестували, оскільки, за їхніми словами,  1939 року  на тому ж Верецькому перевалі угорцями було розстріляно січовиків Карпатської України (факт, щоправда, суперечливий, оскільки розстрілювали січових стрільців поляки, угорці ж просто сприяли цьому, депортуючи вояків Карпатської України у Галичину). Як наслідок, на базі цих історичних подій у сучасному Закарпатті заки­піли неабиякі пристрасті, публікувалося чимало матеріалів, проводилися мітинги, десь перекручувалися історичні факти... Резонно, що в усій цій катавасії для будь-якої влади найви­гідніше було б стояти осторонь, що успішно й робилося раніше.

Щоправда кілька років тому сторони фактично дійшли компромісу: було вирішено, що на Верецькому перевалі  майже поряд буде споруджено два монументи – як угорцям, так і січовикам. Тобто сталося те, про що йшлося вище – опоненти дійшли розумного політичного компромісу, апогеєм якого мало стати спільне відкриття обох пам’ятників українською й угорською делегаціями. На жаль, тоді цю справу так і не було доведено до кінця. Сьогодні ж узялася за вирішення «монументального» питання нинішня обласна влада.

Замість передісторії слід відзначити, що команда, яка прийшла до влади на Закарпатті після Помаранчевої революції, не боїться братися за проблемні питання, що десятиліттями ігнорувалися, в тому числі й такі делікатні, як національні. Визнання русинської національності, УПА – воюючою стороною, нинішнє рішення про встановлення пам’ятного знака на Верецькому перевалі, прапор Закарпаття – докладаються всі зусилля для того, щоб в області панував дух толерантності у вирішенні міжнаціональних проблем. Хоча, здавалося б, усі ці питання дешевше просто оминати й замовчувати, адже незалежно від рішення, завжди знайдуться невдоволені. Ба більше, багато хто буде використовувати ці рішення у  власній політичній боротьбі, прикриватися «національними інтересами й свідомістю», використовувати як прапор для задоволення власних політичних амбіцій і вирішення шкурницьких питань, як це, власне, й робиться навколо питання з угорським пам’ятником.

Найперше – про встановлення пам’ятного знака говорили під час зустрічі президентів України та Угорщини. Останній пообіцяв, що у відповідь у Будапешті буде встановлено пам’ятник жертвам Голодомору в Україні 1932–1933 років. Відповідне розпорядження про встановлення пам’ятних знаків на перевалі видав голова Закарпатської ОДА Олег Гаваші, яке, складається враження, не читали або ж просто не хотіли читати наші ура-патріоти. Перший пункт цього розпорядження гласить: «Погодити управлінню культури облдержадміністрації встановлення пам’ятного знака на Верецькому перевалі КАРПАТСЬКИМ СІЧОВИКАМ, розстріляним у 1939 році». І лише другим пунктом у розпорядженні йдеться про угорський монумент.

На останньому, до речі, не буде встановлю жодних символів австро-угорської імперії й не міститиметься ніяких написів, про що так активно говорили в середу, 12 березня, мітингувальники в Ужгороді. Так само, як є брехливою інформація, яка була поширена лідером «Свободи» Олегом Тягни­боком, мовляв, закарпатська влада чинить блюзнірство, плануючи відкриття угорського пам’ятного знака на 15 березня – річницю Карпатської України. Цього дня справді відбудеться встановлення пам’ятника, але на місці майбутнього монумента січовим стрільцям! І це один  із заходів, який відбуватиметь­ся в рамках відзначення 70-ї річниці Карпатської України згідно з відповідним указом Президента.

Натомість так звані націонал-патріотичні сили влаштовують під будівлею ОДА мітинг, звізши сюди кілька автобусів із активістами з сусідніх областей, Львівська облрада ухвалює рішення з вимогою до своїх закарпатських колег демонтувати на території нашої області всі символи, які, мовляв, «принижують ук­раїнців», і не допустити встановлення угорського знака на перевалі. Виходить, що після того, як самі добряче попсували стосунки з Польщею через кладовище Орлят у Льво­ві, тепер повчають нас, як зіпсувати стосунки з Угор­щиною.

Лишень весь цей надуманий патріотизм завершується там, де починається власна кишеня. Можна скіль­ки завгодно махати кулаком у бік Росії, але при цьому з гонором відмовлятися платити за газ європейськими цінами. Можна, звичайно ж, й ігнорувати питання та проблеми угорців, але тоді нічого бігати до них і просити спрощеного візового режиму й 50-кілометрових зон для малого прикордонного руху.

Ясна річ, в українців є чимало  питань і до Угорщини, однак всі ці проблеми слід вирішувати за столом переговорів і на найвищому рівні, а не у камуфляжі з мегафоном під стінами ОДА. А взагалі, чи не слід нам спочатку розібратися із власними пам’ятниками, приміром, із так і не збудованим монументом Соборності, землю під яким уже встиг роздерибанити ужгородський мер, чи з бажанням останнього перенести пам’ятник батькові нації – Тарасу Шевченку? До міської ради якихось 5 хвилин ходу від ОДА...

І наостанок... Минулого тижня довелося побувати в селі Довге Іршавського району. Тут уже багато років у самому центрі села стоїть все той же символ австро-угорської імперії – птах Турул, поставлений на честь куруців – селян, що в ХVI столітті брали участь у антифеодальному повстанні. Стоїть він там собі й нікому не мозолить очі, ніхто його не руйнує, не паплюжить і не називає символом ворожої імперії. Щороку сюди з’їжджаються угорці, разом із довжанами відзначають річницю повстання і їдуть собі додому. То чи не є це тим прикладом, як повинні уживатися на одній землі представники різних національностей, не ворогуючи одне з одним, не переписуючи історію, а мирно живучи – по-європейськи.

Це якщо ми туди, у Європу, ще прямуємо...

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати