Українські заробітчани творять осередки культури

Вони співають нових пісень, створюють і видають свої маленькі газети чи інформаційні листки, як у Португалії, пишуть і видають книги про себе. Більшість творів видані в Україні. Рефреном усіх цих творів звучить непідробний біль, ностальгія, туга за рідною Вітчизною, але присутній у цих творах і теплий гумор, і світлі нотки надій.

Популярною вже стала книжка Лесі Білик «Всі дороги ведуть до Риму», користуються попитом і гуморески тернопільського письменника Богдана Бастюка, написані «слідами» пошуків щастя в Італії його дружини. Свою другу книжку – «Хочемо раю на землі» про емігрантське буття Леся Білик видала на тему заробітків у Польщі. Цей твір був опублікований у часописі «Дзвін» у Львові. Долі українських жінок заробітчанок стали наскрізною темою творів Лесі Романчук. Варто згадати такі романи, як “Не залишай” або “Чотири дороги на зустріч”.

Жанри творів заробітчан і про заробітчан розмаїті – і романи, і щоденники, і книги у вигляді листів, зібраних докупи. А ще заробітчаний малюють і навіть беруть участь у виставках – як уже легально працююча в Італії художниця Ольга Скоробагатько. Або офіційно виховують дітей, як письменниця Марія Воробей у Греції. Зводять каплички і невеликі храми, лікують свої серця від чужини молитвою, піснею, працею та оптимізмом.

Заробітчанські пісні зібрані звідусіль, у тому числі й авторські, випущені продюсерським центром «Гро-Ліс» у Тернополі ще минулого року. СД-диск під промовистою назвою «Чужина» з»явився накладом 15 тисяч примірників. Керівник проекту – поет-пісняр Олександр Смик – назвав це видання «проектом гіркого, як полин, часу».

Де б не опинялися українські заробітчани – завжди з ними рідна пісня і тиха молитва, книжка чи вишита сорочка, фото найближчих людей….Але стається так, що на чужину спочатку їде мати, а за нею - потрапляють туди і діти, чоловік. Працюють у різних місцях, а живуть разом, як і на Батьківщині. Дітям потрібно вчитися. Тому не рідкісними вже стали випадки, коли діти заробітчан ходять до італійських чи грецьких або польських шкіл.

Заробітчанам вдається організувати свої школи та газети

Кандидат філософських наук, політолог Сергій Грабовський: У Португалії, наприклад, було створено першу організацію українських заробітчан, тепер там є 10 осередків, один - навіть на острові Мадера. Опікуються вони гуманітарними питаннями. Українська суботня школа в Лісабоні – найбільша в Європі, тут навчається майже 2 сотні учнів, а фінансуються такі проекти урядом Португалії.

У багатьох містах Європи функціонують так звані кабінети підтримки іммігрантів. Заробітчанська спілка в Португалії випускає свою газету – інформаційний вісник. Розповсюджується це видання безкоштовно.

До 120 тисяч українців виїхали протягом останнього десятиліття тільки до Італії. Вони вже отримали відповідні дозволи на роботу і певним чином легалізувалися. А ще понад 300 тисяч працюють там нелегально. Найбільшу кількість заробітчан постачає Львівщина – 42%, до 20% - Тернопільщина та до 12% - Івано-Франківщина. Більша частина заробітчан – майже 70% - працюють домогосподарками, дроглядають хворих і немічних.

Соціологи вважають, що хвиля мігрантів з України сягнула свого піку ще в 2002 році. Але і сьогодні ситуація не є втішною, а безліч питань, пов»язаних із заробітчанством – залишаються без відповіді. Особливо гостро стоять пи- тання визнання в країнах світу українських дипломів, водійських посвідчень та інших документів, з якими у світи їдуть не лише некваліфіковані працівники, а й – дипломовані фахівці з великим стажем праці. Не укладені поки що двосторонні угоди з приводу пенсійного забезпечення. Є багато інших проблем.

Ніжинський почин

Громада Ніжина вирішила підтримати земляків, які працюють поза межами України, ініціювавши акцію «Згадай про Ніжин». - Мешканці міста безкоштовно відправили 10 тисяч листівок з краєвидами Ніжина, - про це повідомила кореспондент радіо «Свобода» Богдана Костюк.

«Матусю, ти знаєш, як важко я працюю і як мені тяжко. Тож листівка твоя, та ще і з засніженим парком і моїм улюбленим пам‘ятником Гоголю. – то така відрада для мене! Мамо, я влітку приїду хоч на місяць, бо вже так скучила!», - пише тридцятирічна Ольга, яка уже сім років працює в Іспанії.

Сергій – будівельник, десять років працює у Росії, - отримав поштівку з рідної домівки і почувається щасливим: «Земляки мої рідні, якби ж ви знали, як часто сниться Ніжин, як часто уві сні його вулицями ходжу, у наші славні храми зазираю. І як до нестями приємно від вас вісточку отримати!».

Акція «Згадай про Ніжин» стала містком для духовного єднання усіх, кому не байдуже це місто, хто тут народився, вчився, працював, у кого звідти походить родинне коріння. Так каже одна з ініціаторів акції – краєзнавець, історик Ольга Пономар:

«Ми навіть не сподівались – отака листівочка дала такий резонанс у світі. 25 країн світу – десять тисяч листівок, які були роздані людям. Дуже добре, що ця акція безкоштовна була. Люди отримували (листівки), передавали одне одному і розсилали. Ми потім записували зі слів людей – а куди ви надсилаєте? Цікава така інформація, наприклад: 26 адресатів в Ізраїлі, 22 – США, у ФРН 12. Навіть є у Швейцарії, де ніжинці відкривали ресторан».

Розповідає Олена Єкименко – координаторка акції: «Про що пишуть? Звичайно, сумують за Ніжином, згадують: для нас Ніжин – це ЩОСЬ! Ми його любимо, тому що це наше місто».

Надія Степула: Ностальгія, туга за рідною землею незримими, але міцними ниточками пов’язує українських заробітчан із батьківськими краями. Як запорука того, що повернення до цих країв – можливе.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати