Шенборнські парасольки, або ж Воловець, любов моя

18 років тому Ольга Кравченко придбала у Воловці дім під черепичним дахом… і з того часу унадилася на Закарпаття. Як мінімум, двічі на рік. І щоразу приїздила зі жмутком творів. “Донька на лижах катається, а я собі пишу”. Попри нестерпну легкість, майже французьку елегантність письма, було їх спершу не так уже й багато, але за 18 років назбиралося на цілу виставку: 75 полотен і пастелей, від яких часом, як казав класик, “диханіє спирає” — і голова солодко каламутиться, як на лоні мрій.

Шенборнські парасольки, або ж Воловець, любов моя

Цей край здавна звуть “Срібною землею”. Повторюваність слогану часом спрацьовує проти його достеменності, яку він узагальнює; тож потрібен митець, аби повернути первородне відчуття краси знайомим, хоча б за листівками, краєвидам. У нашому випадку — це справедливо двічі, бо про деякі куточки Карпат треба нагадувати окремо: за сумною статистикою, близько 75% українців не виїздять за межі свого регіону навіть у кордонах власної держави.

Звісно, сила картин Ольги Кравченко не лише у цьому, — але краєзнавча пізнавальність лише підсилює причарування її малярства. Позірна наївність її стилістики — яка коштує їй днів, часом тижнів копіткої праці, а зовсім не є вислідом імпресійної спонтанності — підсилюється ностальгійним відчуттям скороминущості усього, що живе в підмісячному світі. Вона щораз відчуває це навіть у Воловці під час кожного-наступного візиту: знайома вулиця, а вже понабудовували маркетів, готеликів, пунктів обміну валюти… трамплінів!

Як їй вдається проминати поглядом, відтак і пензлем, усі ці неминучі потворності нового часу, бо’ йо’ зна. Це вже її індивідуальний творчий секрет. Гадаю, що й на Монмартрі за доби Утрілло не все було гаразд — кажуть, вирували там кримінальні вихори (почитайте Мак-Орлана), та хіба з його полотен про це здогадаєшся? Тільки Утрілло писав один Париж — а Ольга Кравченко, з яким у неї чимало спільних рис, пише і Париж, і Київ, такий схожий на Париж, і сецесійний замок графа Шенборна, що так скидається на шато Іль-де-Франсу, і де за дощів (здогадно!) парасольки набувають елегійного шербурського відтінку… І Ужгород, і Мукачеве, і село Тишів, славне обійстям ченців, і село Гукливий, з чарівною дерев’яною церківкою. І навіть водоскид Шипіт, з лунким шепотом вод, тік яких так важко “дається” пензлю — і тонким, як дівочий стан, містком над прірвою: його сплетення знічев’я, але так влучно прошкрябано в колірній масі; аналогічно “чинить” художниця із дротяним парканом власного помешкання.

Тож — Воловець “плюс околиці”, та передусім-таки Воловець — як осердя локальної геоцентричної системи. Закарпатське Макондо, в якому живуть неквапливо, розважливо і життям втішаються на повну губу. Святкують, наприклад, свято коломийок. Або ж латають дах — і не осоружним, плебейським шифером, а шляхетною червонобокою черепицею. Гомонять, розсівшись ослонами, у сквері, осяяному розквітлою сакурою, — і милуються квітами у вуличних квітникарок. Вигулюють свою половину засніженою вулицею міста — а на верхівці голого дерева принишкла самотня шпаківня: Оля влучно підмічає усі ці детальки провінційного побуту, і не забуває переносити їх на полотно, тішачи нашу пристрасть до нараційного споглядання; її іронія теп­ла і спокійна, її емоції просотують глядацьку свідомість.

Час мовби зупинився у цьому місці-містечку, дарма, що є ознаки саме календарних змін: мляво шпацерує ріденька юрба довкола різдвяної ялинки (і нуль уваги на рекламу місцевого трунку). І є натяк не просто на рух, а на цілеспрямоване пересування в просторі: на карпатську Ла Сьйота прибуває потяг, тільки на залізничному вокзалі великими літерами накреслено: ВОЛОВЕЦЬ, ну так, поруч з усіма іншими прикметами побуту, мисткиня полюб­ляє також і красу оголошених літер. (І знову на першому плані — крихта несподіваного: кинута напризволяще машинерія). Та й цвітіння квітів — на цей копил: вітер прибігає, аби зірвати їхні пелюстки, погнавши далі…

Ніщо не забуто: ні колишня чеська школа зі зворушливими смарагдовими дверима, ні прем’єр-палац — з дивно-архітектурною паралеллю до київського фонду “Відродження” в Києві, поблизу якого колись містилася Олина робітня (а чого дивуватися: у різні часи обидва доми зводили мадяри), і лікарський дім, і просто “зелений будинок напровесні”. (Зауважимо, що в пастельній техніці авторка почувається навіть вільніше, аніж в олійній, досягаючи при тім виразнішої, стрункішої композиції… але “щось” і втрачає). А ще місцева церква, і власна хата, — яку авторка зве просто “Вишневий будинок”. Міст через потік теж до уваги взято. А у “Воловецькому лісництві” вже знайомий нам багряний дах зичливо перегукується з “вишневою” хвірткою і таким-от дорожнім знаком праворуч од лісництва.

У закарпатському/воловецькому мікрокосмі Ольги Кравченко переважає культура, присмачена цивілізацією, а природа зазвичай — величне тло, до якого і їхати не треба за тридев’ять земель, за певних умов вона сама сміливо рушає до міста, затоплю­ючи вулиці та бульвари, наче так і заведено з діда-прадіда. І навіть там, де пейзаж виступає у своїй титульній чистоті жанру, на його лаштунках гніздяться хатки і шпилі церківок. Та є одна тема, де природа виступає у своїй тотальності. Тема не нова для мистецтва, бо була міцно запатентована Моне, та, виявляється, блискуче відроджена, переосмислена, перевтілена під пензлем нашої співвітчизниці. Це тема копичок, яка навіть кількісно займає одну сьому серії (поступаючись хіба мостам та віадукам, яких ну просто не може стільки бути, але вони є і будуть) — які в карпатському краї так скидаються на молодих жінок при надії, а тут вигулькують за всіх сезонів та погодних умов. У відлигу, взимку, в снігопад, у липні-місяці (яскраво-помаранчеві, як плоди Медітеррану), на тлі неба, в дуеті з молодою яблунею, на тлі грозових хмар.

Нарешті, “останні копиці” та, як фінал-алле, “парад копиць”. І, повірте на слово, жодна з них не схожа на сусідку, та й на сусідку сусідки. Це світ абсолютної злагоди та спокою, можливий тільки на полотні — і на полотні саме Ольги Кравченко. Звісно, карпатська реальність теж дає підстави до будування такої “картини світу”, але без “магічного кристалу”, винайденого митцем, вона мала б дещо інакший вигляд, прозаїчніший. Звідси зрозумілим є сантимент до її малярства такого тонкого поцінувальника арту, як Ігор Диченко: стомлений авангардовими ритмами, він віднаходив на її полотнах “тиху гавань”, якої йому, скажімо, так бракувало (при усіх плюсах останнього) у Малевича, митця вкрай трагічного. Не ілюзія Європи, а її вперта тінь, яка щодалі то густішає, набирається плоті, ваги, потроху тяжіючи до свого першоджерела. І навіть не до цілком поважної, в багатьох сенсах гуманної Австро-Угорщини, яка полишила тут сліди свого панування — а до далекої жінки-міста на Сені (у французів — жіночого роду: “вона”, “elle”). Хочте, вірте, хочте — ні, але одна з версій “Воловецької вулиці” опинилася в аеропорту Борисполя… бо надто вже нагадував ті далекі краї. Тож для виставки довелося писати другу версію карпатської вулиці. Але Ольга називає “другою батьківщиною” саме Воловець, а не Лютецію. І йому присвячує вона іскристу маестрію свого пензля, жар нестомленої душі та спостережливі, добрі очі. Тільки вони у змозі помітити — і скласти шану — квітковому м’ячеві біля напівповаленого телеграфного стовпа, дзвінко-синім дахам вечірнього міста на провінції…

 

Олег Сидор-Гібелинда, "Слово Просвіти"

28 грудня 2018р.

Теги: Ольга Кравченко, Воловець

НОВИНИ: Світське життя

21:59
/ 1
Закарпатський "Рокаш" відзняв у Празі кліп на слова Василя Симоненка
13:50
Вівчарів на карпатських полонинах стає дедалі менше
09:51
19-річна дівчина з Виноградова піднялась на найвищу вершину України на інвалідному візку
17:33
Мешканка Тячівщини заради втілення своєї мрії утримує розсадник з десятками тисяч рослин
22:40
У закарпатській "столиці паприки" – Великій Доброні дозріває перець
21:25
Столичні журналісти розповіли про закарпатських хранителя замку та надію гірських мандрівників
09:59
Туристів на Рахівщину хочуть привабити овечими отарами
09:56
Щоби піти до школи, закарпатським дітям потрібно 10 обов’язкових щеплень
09:33
/ 3
Перечинська майстриня оформляє торти у 3D-техніці
23:26
Закарпатський співак Іван Пилипець презентував відеокліп на пісню "Синевир"
11:21
Найстарішим деревам Ужгорода – 400 років
10:27
Боржавські полонини на Закарпатті ваблять "літніх" туристів звідусіль
10:08
Квест-екскурсію "Таємниці старого Ужгорода" провели для дітей з різних регіонів України
12:17
/ 1
Пів тонни чорниць збирають за день на Перечинщині
16:41
На стінах під'їзду однієї з багатоповерхівок Ужгорода "оселилися" єдинорог, метелики та чудернацькі звірі
11:14
/ 6
Закарпатці активно смакують кавунами і динями
11:11
У закарпатському Солотвині – у розпалі туристичний сезон
11:01
На Рахівщині активно розвивається зелений туризм
10:10
Періс Хілтон веде переговори про купівлю курорту поблизу Ужгорода
09:19
"Барбос" в Ужгороді відтепер має цілий магазин помічників
10:02
На Мукачівщині знаходиться одна з найбільших в Україні плантацій лохини
11:32
Кавуни на ринках Закарпаття вартують по 10 грн за кг
09:09
/ 1
На Свалявщині, крім мінеральних джерел, є мінеральний гейзер
09:43
В одному з ресторанів в Ужгороді усі страви почали подавати у їстівному еко-посуді
11:54
/ 2
Валерія Кашмель з Великого Березного має найвищу оцінку за ЗНО з біології
» Всі новини