Богдана Баглай-Мерфі : "Доля була прихильною до мене"

Ще наче вчора, будучи кандидатом філологічних наук та працюючи  на посаді відповідального редактора газети „Срібна земля“, вона вправлялась, добираючи влучну фразу, слово, шукаючи цікаві теми на злобу дня, гідно конкуруючи з  фахівцями, що десятки років свого життя віддали  газетярській справі, по-своєму наполегливо і водночас  легко торувала свій шлях до вершин успіхів і слави, якими доля обдаровувала щедро,   наввипередки.   З- поміж інших вирізнялася чудово розвинутою інтуїцією, відчуттям реальності, цілеспрямованістю та добрим серцем. А її непідкупна любов до України заворожувала.  В одному з інтерв’ю  вона скаже: „Куди б доля не закинула мене, я знаю точно одно, що зроблю все для того, аби мої сини та майбутні онуки  плекали рідну мову, традиції, звичаї, як учив того мене мій батько – Йосип Олексійович“. Тоді друзі сприйняли це як жарт, мовляв, куди подінешся з нашого великого корабля, якому ймення – Україна?

Але доля-спокусниця вчинила по–своєму. Як? Про це – у розмові з  Богданою Баглай–Мерфі.

– Справді, доля вчинила по-своєму. От уже сьомий рік як я переїхала до Уельса, що у Великобританії. Одружилася, вдруге. Не скажу, що було легко зробити такий тяжкий крок: зірватись з рідної землі з двома маленькими синами, залишити люблячих батьків, рідну сестру та її сім’ю, друзів, роботу…Та я наважилася. Нині не шкодую. Звичайно, часом ностальгія доймає, особливо, коли приїжджаю додому, в Ужгород.  Адже тут – усе рідне, довкола – знайомі обличчя, на кожному кроці – пам’ять прожитих літ. А згадати, слава Богу, є що.

Так, цього разу переглядала свою бібліотеку, папери з часів роботи у „Срібній Землі“. Яка доля була до мене добра! Найбільше, звичайно, дорожу пам’яттю про нашого великого поета Петра Скунця. Не одну каву, та й до неї, разом випито на терасі „Срібної Землі“. Розмови з ним про політику, історію, поезію, просто про життя завжди пам’ятатиму. Шкодую, що минулого Різдва не пішла до нього з вами поколядувати. А потім – сумна звістка: Петро Миколайович не дожив до свого Травня…Цікаво, що у нашій родині є його найперша  збірка „Сонце в росі“, з автографом для мого батька, коли ще Петро Миколайович був його  студентом, і остання –„Один“, з автографом для мене.

– Зазвичай, українки, виходячи заміж за іноземця, воліють  жити за кордоном, де здебільшого  займаються домашніми  справами.

– Я обрала собі інший шлях. Чотири роки навчалась в університеті м. Свонзі за спеці-альністю „Клінічна кардіологія“. От уже другий рік працюю кардіофізіологом в одному з кращих центрів Великобританії. Наскільки мені відомо, аналог моєї професії в Україні – лікар функціональної діагностики.

–  Тобто, сьогодні тут, в Україні, ти працювала б із закарпатським сердечним світилом медицини – Сабініним?

 – Я мала б це за  честь. Знаю, як п.Сабінін уболіває за стан охорони здоров’я  в Україні в цілому, а в Ужгороді – зокрема.  Йому б таку апаратуру, яка є  в кардіоцентрі, де я працюю, – до нього б їздили з Велико-британії на консультації.

Знаю, що в нас є багато досвідчених, високопрофесійних лікарів, та від них мало що залежить. Стан наших лікарень ( маю на увазі – українських або вітчизняних) – жахливий. Пригадую, як ми доглядали батька в одному з відділень обласної лікарні. Слів нема…  Було боляче, а ще більше – неприємно. Скажете – розпаніла. Вибачте, у відділенні, де хворі з відкритими ранами, санвузли – нікудишні. Не хочу вдаватися до подробиць. Розумію, що нема достатньо апаратури й таке інше. Але коли я попросила батькові кисневу подушку, бо він задихався, то мені сказали: „Американських філь-мів надивилася…“ Не вина, а біда наших лікарів, бо змушені працювати в таких умовах, й іншого не дано. У Великобританії скаржаться, що у них у лікарнях брудно, їжа несмачна, стафілокок побороти не можуть… Господи! Їм би краєм ока побачити наші реалії!.. Можливо, те відділення – виняток. Хотілося б вірити…

– Отже, ти зуміла не тільки здобути вищу європейську освіту, що було нелегко – там не проходять варіанти вступу до вузу та навчання в ньому по-українськи,  а ще й, кардинально  змінивши сферу діяльності, почати все з нуля.

– Справді, так сталося, що з філолога, як був і мій тато, я стала медиком – як моя мама і сестра Оксана.

Звісно, вчитися було нелегко. Та я – наполеглива. Життя навчило не скорятися ні перед якими труднощами. До речі, похвалюся: на останньому курсі мене обрали студентом року, вручили спеціальну відзнаку, дали премію, і написали про мене в нашому професійному журналі та популярній в Уельсі  газеті „Wales todaу“ . Та й в Інтернеті на сайті університету  також опублікували статтю про мене. 

Звичайно,  я б цього усього не досягла,  якби не підтримка  мого чоловіка. Адже був у нашій сім’ї рік, коли ми мали чотирьох студентів – я, мій син Богдан і чоловікові дві доньки. А працював він один. То ж тепер  жартує, що час і мені утримувати його.

– На вручення диплому хтось був із рідних – така подія не щодня?

–  Була мама – на жаль, батько не діждався…Він, хоч і сумував через те, що я покинула Україну, але щиро бажав мені щастя і гордився моїми успіхами. Й уже тішився, що мої сини – його онуки – навчаються у престижних  навчальних закладах Великобританії. Богдан сьогодні – студент. Навчається в університеті в столиці Уельса Кардесі на факультеті бізнес менеджменту та логістики. Ромчик   наступного року  піде в коледж, а потім – у той університет, що й старший брат.  Також мріє стати бізнесменом.

– За 8 років спільного життя вже вибрано пріоритети звичаїв, традицій, кухні. Які домінують у вашій сім’ї?

–  Щодо кухні – намагаємося поєднувати. Хоч, оскільки тепер працюю, все менше варю і печу. Стаю західною жінкою. Хіба що на вихідні та свята беруся до плити.  Ромчик докоряє: „В Україні ти кожну неділю щось пекла“. А стосовно звичаїв і традицій – то краще наших, українських – нема! Кажу щиро: завжди є кутя на Різдво, печена домашня паска на Великдень і прибрана у вишивання  хата.

–  Де відпочиваєте? До речі, торік в інтерв’ю  „НЗ“  директор центру  „Дорога життя“ Олег Кириленко  розповів про те, що  твій чоловік має намір повезти групу дітей з вадами у Лурд з метою оздоровлення. Пан Джерард передумав?

– Мій чоловік зробив усе можливе і неможливе, щоб ця поїздка відбулась. Витратив багато часу, зусиль, чимало грошей. Спланував кожен крок транспортування групи, кожен день перебування в Лурді. Вся група мала квитки на руках з їхніми прізвищами. На них в аеропорту у Франції чекали два мікроавтобуси, пронумеровані для потребуючих  візочки. А на віллі, де група мала мешкати, були готові всі умови для перебування, розписані програми кожного дня й так далі.  Та, попри те, що директор Центру дуже гарно говорив із нами, коли разом обговорювали поїздку, він чомусь не зробив мінімуму для того, аби вона  відбулась. З його боку треба було тільки поїхати в Київ за французькими візами.  Маючи останній документ на руках 2 липня ( а це був вдруге підготований  лист-запрошення від доброчинної організації, бо перший нібито пропав на пошті), який ми власноруч привезли в Україну, як і гроші на поїздку в Київ та на візи. Олег Павлович  у столицю відправив одну з матерів лише 28 серпня. Інтерв’ю Посольство призначило на 6 вересня, а група мала бути в Лурді  8 вересня!!! На жаль, з якихось причин, французи відмовили у візі. Та й за день до від’їзду ми вже нічого вдіяти не могли, хоча мер Лурда готовий був сприяти, піднімати на ноги впливових людей, але часу було  обмаль.  А точ-ніше – його просто не було. Уявляєте стан Джерарда?! Словом, усі зусилля – коту під хвіст.  І річ тут  не в грошах. Була зруйнована людська мрія, віра в добро. Джерард – глибоко порядна людина, щиро вірить у Бога, в людей. Він був шокований, не міг зрозуміти ( та й дотепер не розуміє), чому Олег Павлович так безвідповідально поставився до  цієї доброї справи. Та хто знав?..

– Джерард упертий?

– Знаю, що він цілком не відмовився від цієї ідеї, але, ясна річ, йому потрібен час…

– Між іншим, у твоїх планах нема бажання переманити чоловіка в Україну?

– Так років через десять, як вийдемо на пенсію, збираємось жити по півроку  то тут, то там. Тож буду мати можливість, як Бог допоможе, возити своїх онуків на канікули до бабусі на пироги.

– Під час однієї зустрічі в Ужгороді хтось із  присутніх на ній дорікнув, що ти в особі своїх чудових синів-соколиків вивезла з України генофонд нації. Заболіло?

–  Не могло не заболіти, бо для мене Україна –  не просто держава, і ви це, Ігоре Якимовичу знаєте, де випало народитися,  зрости, а  Батьківщина, що в кожного – одна-єдина. Але ж 7 мільйонів українців (за офіційною статистикою), що є представниками цього генофонду,  самі виїхали у краї чужі й далекі, наші жінки  народжують здорових і гарних  Соломійок і Тарасиків чужинцям, а ті, що залишились тут, прикладаються до горілки, наркотиків, хворіють на СНІД. Скажіть, це може мислячу людину не боліти?

Але я – оптимістка. І докладу всіх зусиль для того, аби мої сини вибрали собі в дружини українок. То ж, дасть Бог дочекатися, здоровий генофонд дорогої мені України  відтвориться, у тому числі і через  моїх майбутніх онуків.   

Теги:

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати