"Молитва грішника" від Василя Густі

Відомий закарпатський поет Василь Густі вже знаний і як прозаїк. До його нової книжки увійшли також і твори з попередніх збірок. Але нова книжка «Молитва грішника» особлива. Бо от, ви, мабуть, подумали, що ця розповідь обіцяє покірну сповідь. 

Та насправді оповідання, яке дало назву книжці, не про замилування стражданням. А про добре, могутнє сонце над Чорною горою, яке бачило вже не одне покоління. Це до нього молиться перевізник Мигаль Козубан, приголомшений красою, яку йому дарують задарма. Йому, чоловіку, який знається на людських гріхах не гірше, як юрист на законах. Але від цього сільського перевізника віє справжнім здоров*ям. А ще вдячністю, яку тут, на сільському пагорбі, можна передати просто з рук в руки. Від Мигаля до Бога.

Десь тут, на цих галявинах, пасеться і коза Шутя з іншого твору. І виходить так, що Шутя знається на словах. І навіть більше, ніж люди. Бо хлопчина Федірко помилився, що поніс свої слова до школи. Краще вже залишити їх тут, а Шутя відігріє їх своїм теплом. 

А от «Осічка» про те, що в кожного є своя шкура ведмедя. І хай там як, але вона додає нам гідності перед іншими. Але ось бачиш у лісі просто-таки царя оленів. Неймовірно гарний, він уже наближається до тебе.  І ти одразу пригадуєш: ти ж для цього і прийшов у цей світ, щоб полювати. Але все стається не так, як має статися. І твердження, ніби рушниця, яка одного разу виникла у творі, колись має вистрелити, не справджується. Гірко тільки, що ті, хто буде полювати на тебе, вважатимуть цей вчинок слабкістю. І вчинять інакше. 

Але ж не усім вадасити. Є й такі, які вважають собі, що мають право на доброту один до одного. І тому в іншому оповіданні Василя Густі вирине солдатська ялинка з дроту. Її зладнав для хлопців Вася Ніжинець із Вінниччини. Просто щоб хлопцям було весело. 

Але бувають і моменти невмотивованої самотності. Як ось трапилося із Великоднем солдата, якого відпустили на коротку прогулянку. Радість інших людей тішить і його. І цього досить, аби почуватися щасливим. Та от із якогось чистого двору його припрошують господарі. І частують, як сина. Бо їхній служить так далеко, що від нього заборонено навіть вістей чекати. А батьки молодого гостя у своєму селі теж частують незнайомого солдата, бо він нагадує їм сина. 

І тут пригадується східна притча про те, як напередодні війни матері роблять останню спробу зупинити битву. Вони приходять до межі і обмінюються дітьми. І тоді опускаються чоловічі руки зі зброєю. Бо навпроти стоять вороги з твоїми дітьми на руках. 

Свободою від умовностей віє від твору «Про користь від читання книг». Це ніби біблійна притча про старшого та молодшого сина. Але ми бачимо примружений погляд, який виказує: от зараз я вам розповім, як воно насправді було! Так от одному синові подарував чоловік мотоцикла. Та сьогоднішня молодь най навіть не пробує уявити, який це був розкішний подарунок. А іншому –тільки молитовник! Обділив він цього свого сина, що й казати. Ще й оці настанови свої припечатав – читай, сину, вчись, яке воно життя. А життя таке, що мусай копійку заробляти. Та от у хвилину хвороби потягнуло сина й до книжки. А із неї раптом випала Ощадкнижка. А на ній гроші – шалені. Так от, тепер ви знаєте все. 

Або про футбол. Бо що, коли не футбол, осяювало життя люду в ті роки. Ще б сил до того футболу більше, бо тоді тісно було на гроші та харчі. Але Фері-бачі розповість вам таке, у що повірити неможливо. Але мусай. Бо якщо й не було, то саме так би мало бути. От як вдарив цей Фері-бачі по м*ячу, то він відлетів у небо. І згадує він таке: «Уже він, як невелика диня. Потім, як яблуко. Уже, як п*ятак. А він летить вверх і далі. Уже лиш, мов ягідка-лісничка. Кажу хлопцям: «Сідайте відпочиньте. Можете і сигарету запалити. М*яч скоро не прийде». Щось за хвилин двадцять в небі цятка виникає, така собі, з макову зернину. 

- Но, хлопці, докурюйте й ладіться помалі до роботи, - знову радить Фері-бачі своїм суперникам. 

А потім м'яч впав йому якраз на праву ногу і і він зафутболив його просто у ворота. «Що то за удар – із канона така сила не вилітає». Ще й воротарю дісталося. Лікарі його потім до тями приводили. 

І здається, що насправді ця оповідка про ту силу, яка зачаїлася в нашому народі і якої ми чомусь навіть соромимося. І яка може будь-коли трусонути землею. 

Але поки ми живемо в інших реаліях. Як вам, наприклад, «Піштова скарга»? Та, коли активіст протестує проти всього. Аж поки з неба на землю не приходить уповноважений, щоб самотужки розчистити йому ярок. Дивись, уже й вода не біжить на обійстя, коли їй не перепиняє дорогу мотлох, який Пішта назбирав тут за сотню років. 

А коли вам хочеться бути там, а не тут, то ось вам «Празькі цінності». Щоправда, вони родом із часів СРСР. Але, як ніколи, актуальні нині. Бо ти дивись, у Європі, в яку ми так прагнемо, кожну краплю води заощаджують і живуть не в хоромах, бо дорого. 

І сніданок закордонного мільйонера зовсім скромний. Не такий, як на те розраховував офіціант, що прогнувся параграфом. І не такий, яким його уявляли радянські очевидці. Бо ж їм страх як цікаво, що їстиме класовий ворог. 

Ну, коли про цінності, то ми завжди їх визбируємо з усього світу, як сувеніри. А що, можна й хатха-йогу до хати. Тільки не думайте, що тільки сучасники такі мудрі, нею ще і в 60-ті тут захоплювалися. Але не одразу ж у гуртожитську кімнату її тягти. Бо картинка виходить приблизно такою: «Абсолютно гола істота, обличчям схожа на Івана, знаходилась посеред кімнати. Її ноги були задерті на потилицю. Ступні були, мов німб, а скоріше як роги». 

А вже як натхненно почуватися дисидентом! Вони і справжні бувають, але біля них десяток-другий, коли не сотня, сувенірних. І, щоб долучитися до цього почесного звання, треба набратися неабиякої відваги. Але краще вже написати вірша для милої медсестри. І тут вже таким дисидентом перед її чоловіком будеш себе почувати!

Але й гасла всіх часів деколи мають гіркий присмак. Як от «Пісня не знає кордонів». Бо тільки  коломийками через кордон рідні перемовлялися у тому селі, яке чергова влада поділила навпіл. 

Книжка Василя Густі, яку видали «Карпати», береже багато історій. Але вона завжди відчинена для всіх. Недарма на добротній обкладинці прекрасні старі двері, яких тепер не буває. А за дверями світло. 

Заходьте, щоб дізнатися про ще багато важливих речей. Про страшний рецепт вічної молодості від заміжньої, порядної жінки, католички, хрещеної у самому Кракові.  Про нічліг у домовині. Про прекрасне прощання Чорної Пантери. Про діда Кашку, який на свій страх і ризик навчав дітей слову Божому. І навіть про вміння домовлятися зі… смертю.

Теги: Василь Густі, Молитва грішника, проза, оповідання

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати