- Яким був рік, що минає?
- Багато було цікавого. Ми розширили географію своїх концертів по Україні: відвідали Київ, Львів, Луцьк - із фестивалями, із музикою Реґамея і Шнітке... Побували на фестивалі у Кракові, в Австрії на концертному турне. Було багато цікавих подій, працювали над серією ювілейних концертів, де виконували дуже різну музику - від старовинної до творів сучасних українських композиторів...
- У «Кантуса» дуже неспокійна натура: постійно випробовуєте себе, хоча могли би роками виконувати тільки уже напрацьоване...
- Так, ми самі собі придумовуємо роботу - для того, щоби жити, триматися на плаву. Бо можна сидіти на телефоні і дожидати, доки тебе запросять на концерт. Можна так чекати місяць і не буде жодного дзвінка, три місяці - і жодного. Можна напрошуватися на концерти. Можна робити так, як, на жаль, змушені деякі наші професійні колективи - давати концерти у санаторіях. Ми почали, але я побачив, що це рутина: співак може стояти на сцені і на автоматі співати, але паралельно варити борщ, планувати сімейні справи... Я змушений був це припинити: колектив починає деградувати. Це аж ніяк не стимулює творчість. Ми не пропонували на таких концертах складні речі, але якісь духовні пісні таки виконували, народні, щось цікаве, трошки джазового... І коли сидять люди в залі і кричать мені: «Смереку давай!» - я не знав, що робити... Якось попросили заспівати «Ave Maria», - ще розумію, а тут- чи баян в руки взяти, вдарити по пляшці і розважати публіку?.. Ідучи на концерт, людина повинна мати у ньому потребу. «Кантусу» ж потрібно, аби працювати було цікаво.
- Ви обрали для хору ідеальну назву: «Кантус» означає спів...
- Так, свідомо. Ми, ансамбль старовинної музики ще при Будинку вчителя, думали назватися відповідно, перебирали - «Мадригал», «Ренесанс»... А їх було повно, треба би якусь власну назву. Потім почали співати й іншу музику, побачили, що нам цікаво все... Ансамбль «Ужгород» - так, претензійно, патріотично, але цю назву складно б сприймали за кордоном, а пропагувати місто можна й добре роблячи свою роботу... Ми обрали академічний напрямок музики і хотілося ім'я, яке би влаштувало з огляду на усе, що передбачали виконувати. Так виринуло універсальне латинське слово. І, що цікаво, це - абревіатура з перших літер наших імен і прізвищ, коли ще був ансамбль. Так що я - оце останнє «С» у «Кантусі»...
- Який з усіх концертів найбільше запам'ятався?
- «Тиха ніч» - феєрія з Мільмейстером була для нас яскравим моментом. Ми були амбітні, музику старовинну співали - староіталій-ською, старофранцузькою, не «чічки-брички», як ми тоді казали... Хотіли запропонувати щось альтернативне. З'явився задум зробити різдвяну програму. Було непросто: ми не мали літератури - розшифровували із записів, було багато інших перешкод. Хоч це був 1989 рік, процес, як кажуть, пішов, але... Роки перебудови - і ніби вже можна було таке робити, і в той же час... Нас, до речі, у католицьку церкву не пустили, дітям з Палацу піонерів, які мали танцювати, заборонили - сказали батькам, що виключать зі школи, як будуть у церкві виступати, і їх не було... Але, усе ж... Знаєш, у тому часі це була бомба! Одкровення. Концерт став подією, там щось особливе відбулося. Люди досі пам'ятають цю програму, а для нас вона стала знаковою.
- А яка програма була для вас найбільшою авантюрою?
- Знаєш, це - хороше слово для «Кантусу». Мене взагалі багато хто називає авантюристом... Доводиться йти на певні авантюри. Ти розумієш, що не маєш необхідного, що потрібне для цієї цілі, і повинен зробити вибір: так, цього немає, я відкладаю, робити не можу, буду чекати, коли це станеться... Або - піду на авантюру і візьмуся за це з тими можливостями, які є на сьогодні. І переважає такий момент: можна чекати, але так і не дочекатися. Може, краще так, ніж ніяк? І це дуже стимулює колектив. Ми іноді співаємо занадто складні програми, які перевищують наші можливості. Годилося б сказати: ні, ще не сьогодні - потім. І дожидати. Але, чекаючи, ти ніколи не будеш готовий. А поставивши мету - недосяжну - рухаєшся до неї і в процесі ростеш. І приходить час, коли ти кажеш: зараз я це можу! Я вважаю, що в цьому сенсі авантюри є необхідними. Таким для нас став «Реквієм» Ліґеті. Це архіскладна програма - нічого подібного в своєму житті мине співали, не бачили і уявити собі не могли. Проект
- сто людей хору, величезний оркестр, найкращі солісти, задіяні надзвичайні сили з усього світу... Це була перша пропозиція з Німеччини, пов'язана з фестивалем, і відмовитися - гріх. Це був Шлезвіг-Гольдштейн-фестиваль, при академії тиждень хорові репетиції, потім усі спільно з оркестром, а відтак - концерти: Бамберг, Зальцбург і Гамбург. Так, спершу був шок. Але він повернувся задоволенням від виконаної роботи. Тож авантюра себе виправдала.
- Тепер ви повністю упевнені в собі?
- Так, після цього нам нічого не страшно. Звичайно, є складна музика, на яку треба витратити час. Але ми вже певні: нема нічого для нас неможливого. Якщо людина змогла це створити, ми можемо це заспівати. Перша ж наша авантюра - це Де-бреценський конкурс. «Самозванці з Ужгорода» - так писав журнал «Музика». Ми самі послали заявку, пройшли, це сталося, це було гарно... Але - це ж був конкурс сучасної музики, а ми, наразі аматори, доти цього майже не співали: так, послали касети і пройшли відбір, але коли отримали ноти обов'язкових творів... Коли я вчився у Києві, ми у консерваторському хорі подібної складності нічого не виконували, а тут з аматорами... Але ми дуже хотіли, вчили, доучували в поїзді і потім вже там, на місці, бо ж не сподівалися пройти в другий тур... Це була така закваска на початку кар'єри, яка дала нам поштовх... І хто знав у 1990-му році, що через 11 літ сучасна музика стане для «Кантуса» пріоритетною? Ми зараз цього багато співаємо, і - майже не маємо конкурентів. І, хоча ми й провінція, у Києві знають: якщо це не заспівають у них, це зможе «Кантус».
- Вами співано так багато. А про який твір мріється?
- Ми би хотіли на наш фестиваль сучасної духовної музики-уже п'ятий
- заспівати «Месу» Йоганна Себастьяна Баха. Разом із проведенням Бах-академії, із нашими німецькими друзями, диригентами... Чекаємо з нетерпінням.
- Від чого залежить, яким буде виступ?
- Від ставлення співаків до того, що вони несуть. Якщо вони переймаються музикою, закохані у неї, якщо музика переповнює усі їхні відчуття і вони мають з чим вийти до людей - виступ буде вдалим. Змога поділитися сокровенним - це щастя для артиста. Найбільша небезпека, як на мене, - просто прийти і формально відпрацювати, «відспівати» свій концерт. Часто ми спостерігаємо професійні виконання, які не чіпають слухача за живе. Усе проходить в інформативному плані: я побачив, я почув, так, щось таке є... Але надзвичайно важливо, аби духовне енергетичне послання співака торкнулося слухача, щоби відбувся діалог. Це - найбільше щастя і таке завжди відчувається.
- Святкові концерти - особливі за настроєм?
- Пригадую: коли ми вже відспівали свою першу різдвяну програму - феєрію «Тиха ніч», до нас підійшла духовна особа, яка дякувала за те, що ми зробили. Вона нам побажала більшої віри, і - не тільки озвучувати слова, а глибоко пройнятися тим змістом, про що співаємо - бо ж то надзвичайні речі... Ми тоді були молоді, це були часи перебудови, більше думали, що з того буде, переживали і не так, можливо, переймалися тим глибоким... Зараз, з плином часу, дійсно звертаю увагу на найголовніше - щиро говорити те, у що справді віриш.
- Якою має бути музика Різдва?
- Радісною, веселою, натхненною. Нести те найголовніше, що несе Різдво: величезну подію для всіх людей - народження Ісуса Христа. Це є емоція, яка у широкому розумінні має символізувати народження Ісуса для кожної людини - всередині неї. Не de facto, не фольклорно-етнографічно, релігійно, конфесіально, але в духовному значенні. Це надзвичайно важлива подія і - кожен приходить до цього розуміння у свій час... Щодо мене, то скажу: я ще в дорозі. Іще не дійшов, але близький до цілі. Я бачу музику Різдва у ще дещо інакшому вираженні... Перша наша різдвяна програма була іншою: історично (це був 1989 рік) так складалося, що концерт був сумний, ніс більше сльозу, ніж світло і радість. Люди плакали і нарешті відчули те, чого довго чекали... Певно, тоді не могло бути інакше... Зараз ми би хотіли зробити навпаки: свято для усіх.
- Яким напередодні професійного 15-річчя є «Кантус»?
- «Кантус» є живим творчим організмом. З його амбіціями величезними, проблемами, які є-творчими, побутовими, іншими... Як нормальна сім'я. Не все гладко, не все ідеально. Але найголовніше - це здоровий організм, який ще не реалізував всі свої можливості сповна. Свято, ювілей - це із моментів певного підсумку, коли йдемо до глядача і кажемо: «Нам 15, дивіться: які ми є, що ми є і що робитимемо далі». Але «Кантус» ще не є тим, чим би він хотів бути. Я не знаю, яким він буде за 10 років. Але мрію, аби оця висхідна продовжувалася. Я смію констатувати факт, що «Кантус» на підйомі... Так, певні коливання для творчого колективу є нормальним явищем, та й усе може статися, ніхто не застрахований - є фактори, через зміни яких колектив просто може перестати існувати... Але... Можу сказати, що в значній мірі колектив продовжує жити на фанатизмі й ентузіазмі. Повір мені, людей, які тут працюють, тримають не гроші - інші цінності. А ще я знаю: доки є люди, які хочуть нас чути - доти є «Кантус».
- Отримавши оселю для хору, на своє свято робите подарунок для Ужгорода. Яким він буде?
- Ми би його хотіли зробити урочистим, радісним, з найважливішими емоціями для глядачів. Тому що це Різдво - найсвітліше свято...Програма складатиметься із класичної музики, буде Бах з його різдвяною тематикою - «Magnificat», класика у виконанні наших друзів - оркестру «Leopolis», піаніста Йожефа Ерміня. Буде спільна робота з традиційними піснями, колядками, які в цей час співає цілий світ, і увесь космос наповнений музикою Різдва...
- Тобто, стоячи на сцені, «Кантус» відчуватиме, що він не сам у цій музиці?
- Це має бути актом об'єднання. Ідея - злити виконавців на сцені зі слухачами у залі, влаштувати обмін енергетикою... Це - найважливіше для всіх: ми йдемо до людей з добром, і цей позитив через слухачів повертається, усі взаємозбагачуються... І - зустріч стає святом.