Лише спробуй їх назвати циганами -- образиш не на жарт! Волохи -- це етнічна група змішаного румунського та циганського походження. Вони мають постійне місце проживання, і в жодному випадку не підуть жебракувати.
Перші волоські сім'ї оселилися в селі Обава, що на Закарпатті, наприкінці ХІХ століття. Зараз у селі живе приблизно дві тисячі людей, десь чотири сотні з них -- волохи. Що цікаво, вони живуть на окремій вулиці. Їду в Обаву, аби познайомитися з ними. Від Мукачевого -- лише 14 кілометрів, пише газета Експрес.
...У старенький автобус разом зі мною заходить ще з десяток людей. Кожен затримує погляд на незнайомці: в Обаві всі одне одного знають, а гості навідуються нечасто.
Місцеві називають волохів “білими циганами”, адже ті не чорняві, як роми, а мають світлу шкіру й волосся, блакитні або зелені очі.
Походження волохів мало досліджене. Одна з версій стверджує, що слово волох означає "пастух", тож ці люди -- нащадки племен пастухів. За іншою -- їхні предки походять із циган Трансильванії. Спілкуються волохи давньою літературною румунською мовою, яку наче законсервували в XVII столітті.
А от в автобус заходить представниця цього народу: з-під хустини розсипається русяве волосся, великі зеленкуваті очі, світле обличчя -- та рисами все ж схожа на ромку!
Автобус виїжджає на грунтову дорогу. “До Обави ще далеко їхати?” -- запитую я у неї. “Ні, ми вже майже на місці".
Якраз під'їздимо до початку вулиці Музичної, на якій проживають волохи. Чимало будинків тут розташовані на одному подвір'ї: поруч живуть декілька поколінь однієї сім'ї. У старій похилій хаті баба з дідом, в іншій -- батьки, у зовсім новій -- діти з онуками. Через це вулиця виглядає дуже колоритно.
"Стараємося завжди жити разом, -- розповідає пан Ярослав -- Молодь допомагає старшим, а ті дають настанови й діляться порадами".
“Волохи переселялись сюди з Румунії, -- продовжує чоловік. -- Спершу в Обаві поселилося лише чотири сім’ї. Наша вулиця називається Музична, бо вони всі були музиками. Хтось на барабані грав, хтось на скрипці. Цим вони і заробляли на життя: розважали людей на весіллях та різних святкуваннях..."
Зараз же волохи живуть більш прозаїчно. "Ми беремось за різну роботу, -- розповідає Ярослав. -- Хтось прибиральником стає, хтось влаштовується на фермі, а хтось -- на заводі. Я, наприклад, їду в Чехію на автомобільний завод, допомагатиму складати та скручувати автівки".
В Обаві є лише школа І -- ІІ ступенів -- до дев'ятого класу. "Якщо хочеш далі вчитися, то потрібно їхати в Ужгород, -- приєднується до розмови пан Василь. -- Та хто хоче відпускати 15-річну дитину з села в місто? Та й не всі мають гроші, аби її там прогодувати, оплатити навчання. То що вже говорити про вищу освіту? Тому більшість волохів залишається у цьому селі".
До речі, у волохів заведено одружуватись лише між собою, аби продовжувати рід.
"Змалечку ми навчаємо дітей румунської мови. Зранку вітаємося "Буна зива, кум цьяй?" (Доброго ранку, як справи?) Українську ж діти починають вивчати лише коли йдуть у школу", -- каже пан Василь.
Його сусідку, пані Марію, розумію ледь-ледь -- українською говорить із сильним румунським акцентом.
“Наша сім’я заробляє тим, що виготовляє дерев’яні ложки з тополі та липи, -- розповідає вона. -- Техніку зберегли ще від перших сімей, котрі поселилися в Обаві. Усі ложки вирізаємо вручну. Влітку жінки продають ложки на базарі. А чоловіки тим часом випасають овець та кіз, йдуть з ними в гори на декілька місяців”.
До виготовлення ложок залучають і дітей. У середньому за день у волоській сім'ї виготовляють 20 ложок. Найдешевші й найменші вартують по 5 -- 7 гривень за штуку, найдорожчі -- по 20 гривень.
Волохи мають у сім'ях по троє-п'ятеро дітей. "Та, правду кажучи, прогодувати всіх вкрай важко, -- каже жінка. -- Добре, що інколи ми отримуємо гуманітарну допомогу з Румунії: передають харчі та одяг..."
На території України волохів залишилось небагато: 5 -- 6 тисяч. Вони зберігають свої традиції, виховують дітей так, як їх виховували батьки. І попри те, що їх приписують до різних національностей, називають себе українськими волохами.
Юрій Турчин