Боржавський триптих, або Закарпаття в мініатюрі

На території району — і полонина Кук та гора Бужора (у районі 9 населених пунктів мають статус гірських), і відомі на всю Україну ранні овочі зарічанських землелюбів, і не менш відомі вина «Іршавське», «Ізабелла» та інші.

Територією району протікають оспівана в піснях красуня Боржава з притоками Іршавкою та Синявкою, численні гірські потічки з не менш ласкавими й милозвучними назвами. Має район навіть вузькоколійку з такою ж ласкавою назвою «кушницька Анцька». Вона як унікальна річ цікавить ситих німецьких й австрійських туристів, але чомусь не нашу не таку вже й бідну українську залізницю.

Район утворений в 1949 році. Територія — майже 10 тисяч квадратних кілометрів. Відстань від райцентру до Ужгорода — 83 кілометри. У 47 населених пунктах проживає близько 100 тисяч не просто населення, а людей. Щоправда, сильна половина «людьми» вважає тільки себе, а слабка для неї — то «жони». Функціонує 25 промислових підприємств основного кола, 19 сільських та 75 фермерських господарств, чотири будівельні та дві транспортні організації.

Пріоритетні галузі в промисловості — деревообробна, легка, машинобудівна, харчова, борошномельно-круп’яна, будматеріалів, у аграрному секторі — зернове господарство, овочівництво, виноградарство, тваринництво.

Район має багату історію. Археологічні дослідження та розкопки дають підстави стверджувати, що на його території ще в ІІІ—ІІ ст. до н. е. видобували залізну руду та виплавляли залізо. За народними переказами та археологічними дослідженнями, вік Іршави сягає тисячоліття, за письмовими джерелами, нинішньому місту — 667 років. Є згадки й про те, що в 1241 році поселення зазнало нападу татаро-монгольських племен.

Із досьє «Голосу України»

Максим Михайлович ХОХЛОВ народився 27 серпня 1948 року у селі Великому Раковці Іршавського району. Трудову діяльність розпочав електрослюсарем Ільницького шахтоуправління. Після закінчення Ірпінського індустріального технікуму в 1968 році до призову в армію працював майстром, а відтак — начальником металообробного цеху райпромкомбінату. По звільненні в запас обіймав посади інженера-технолога, начальника технічного відділу заводу «Іршавремверстат», директора Кушницького філіалу Ужгородського механічного заводу. Працював у партійних та органах виконавчої влади — на посаді першого заступника голови Іршавської райдержадміністрації. З квітня 2005 року до червня 2006 року був начальником Хустської об’єднаної державної податкової інспекції. З червня 2006 року він — голова Іршавської районної державної адміністрації. Дружина Марія Андріївна та дочка Наталія — педагог за фахом, син Михайло — інженер-механік. Спосіб життя — активний. Улюблені заняття — догляд за садом, виноградником, городом. Види спорту — легка атлетика, гирьовий спорт, узимку — ще й «моржування».

1. Атмосферу не гріють. Бо мають скупу владу

Теплопостачання, чи, точніше, його відсутність на початку опалювальних сезонів, уже стало притчею во язицех. А от в Іршавському районі його розпочинають без проблем. Цій темі навіть було присвячено виїзну колегію обласної державної адміністрації. Носила вона хоч бюрократичну, але до болю актуальну назву: «Реалізація проектів і конкретних заходів щодо радикального зменшення споживання енергоресурсів на території району і впровадження нових енергозберігаючих технологій». Старання та здобутки іршавчан у цій сфері високо оцінив голова ОДА Олег Гаваші. Таку саму оцінку він поставив іршавчанам і напередодні цьогорічного опалювального сезону, коли в Ужгороді проходив «розбір польотів» реальної загрози зриву постачання тепла.

— Програма енергозбереження в нас діє вже п’ять років, — розповідає голова Іршавської райдержадміністрації Максим Хохлов. — За базовий узяли 1999 рік. Тоді район спожив 72 мільйони кубометрів газу, хоча до його повної газифікації було ще далеко. Нині, коли вона завершена, а кількість споживачів цього палива зросла майже вдвічі, ми використовуємо лише 75 мільйонів кубометрів газу. Підраховано, що майже 30 відсотків становили непродуктивні втрати. Тобто грілася значною мірою атмосфера. Тому й взялися найперше за паспортизацію бюджетних установ, до розробки й доведення лімітів споживання енергоносіїв, а разом з цим — до заміни застарілого обладнання, малоефективних котлів.

Зробили перші кроки в переході на автономні котельні замість централізованого теплопостачання. Це за порівняно невеликих капіталовкладень дає відчутний фінансовий ефект. Ті, хто постачав тепло централізовано, вели його облік не за лічильниками, а за... діаметрами газових магістралей. Тільки у Вільхівській середній школі в той час вони виставили рахунок за 36 тисяч кубометрів газу, хоча його фактично було використано лише 8 тисяч кубометрів. У грошовому еквіваленті під час опалювального сезону це виливалося в кілька десятків тисяч гривень. Тому ми пішли іншим шляхом, зосередившись на ліквідації непродуктивних втрат, які в 1999 році становили третину. Вже через три роки, тобто в 2002-му, робота райдержадміністрації була відзначена Почесною грамотою Державного комітету України з енергозбереження.

— Максиме Михайловичу, хоча б фрагментарно про цей інший шлях.

— Найперше — це перехід на автономне теплопостачання. Приміром, в Іршавському дитсадку № 2 за рахунок оснащення сучасною технікою автономної котельні лише в першому кварталі 2007 року заощаджено майже 28 тисяч гривень бюджетних коштів. А загалом за ці роки на автономне опалення переведено понад 100 закладів освіти, охорони здоров’я та культури. Якщо за підсумками 2006 року економія паливно-енергетичних ресурсів становила 282 тонни умовного палива на суму 72,5 тисячі гривень, то вже нинішнього її матимемо понад 320 тисяч гривень.

— А як з опаленням житла?

— Картина схожа. Це засвідчив побудинковий облік витрат. І ми зробили наступний крок — встановили диференційовану плату для кожного багатоквартирного будинку, де було враховано вартість послуг установами з тепло-, електро-, газо-, водопостачання. А перед цим обстежили стан газопроводів, ізоляційних покрить магістралей теплопостачання, внутрібудинкових трубопроводів, утеплення покрівель, запірної арматури та пристроїв. Не переповідатиму всі деталі цієї роботи, але вона змусила нас подумати про створення районної дільниці тепломереж. Усе це в комплексі дає змогу майже удвічі скоротити споживання газу в багатоквартирних будинках, а для бюджетних установ вартість теплової енергії здешевляти щороку приблизно на 250 тисяч гривень. Керівникам бюджетних організацій та установ, головам міської та сільських рад дозволили заощаджені кошти за спожиті енергоносії використовувати на подальше впровадження енергозберігаючих технологій, а там, де доцільно, перейти на опалення електроенергією.

— Що мається на увазі?

— Оптимізація опалювальної мережі, у тому числі перехід на обігрів електродними котлами та котлами з використанням розпиленого твердого палива в невеликих бюджетних установах, де газифікація потребує значних капіталовкладень. Як пробний проект цього року в дитсадку села Богаревиці встановлено електродний котел типу «Голан». У школах та інших бюджетних установах циркуляційні насоси замінюємо на менш енергомісткі внутрітрубні. Тільки в Лозянській школі від цього економія електроенергії становить 6 тисяч гривень. У 20 школах старі котли замінено новими, з високим коефіцієнтом корисної дії. Загалом питома вага витрат бюджетними установами на енергоносії скоротилася порівняно з 1999 роком від 13 до 2,8 відсотка у 2006 році, а в цінах базового дев’яносто дев’ятого — з 13 до 1,6 процента. При цьому раніше споживачі якісного тепла не мали. Окрім усього, зниження видатків на енергоресурси дає можливість збільшувати капітальні видатки в розвиток соціальної сфери району. Та й кому потрібні зайві ланки в теплопостачанні?

— Тож доцільно буде, напевно, взагалі відмовитися від послуг облтеплокомуненерго...

— Безперечно. Підраховано, що перехід на автономне теплопостачання бюджетних установ знижує вартість послуг щонайменше на 30 відсотків, а з центральної системи на індивідуальну — в 3—4 рази. Тому нинішнього року створено комунальне підприємство «Тепломісто», яке забезпечує теплом бюджетні установи. А вже наступного року від послуг «Закарпаттеплокомуненерго» взагалі відмовимося. Якщо в 1999 році воно постачало теплом мешканців 1200 квартир, то тепер — лише 250.

— Максиме Михайловичу, в нашій розмові ви згадали про соціальні ініціативи. У чому їхня суть?

— Насамперед ми визначили для себе пріоритетні напрями діяльності. Окрім програми енергозбереження, це розвиток підприємництва та малого бізнесу, освоєння нових видів виробництва конкурентоспроможної продукції та послуг населенню, які не надавалися або є дефіцитними, поліпшення охорони здоров’я та екологічної ситуації на окремих об’єктах району. Вважаю, що детальніше слід зупинитися на розвитку малого та середнього підприємництва. Основою його є пільгове кредитування. Ця програма ухвалена сесією Іршавської районної ради. Оскільки в районі великих промислових підприємств — одиниці й перспектив на відкриття таких нема, то нагальною потребою стало створення додаткових робочих місць. Без пільгового кредитування розвитку малого та середнього підприємництва цього не зробиш. Надання мікрокредитів від 10 до 25 тисяч гривень терміном на 6—12 місяців проводиться банківськими установами на загальних засадах, на що є відповідна угода. Погашення відсотків кредиторам забезпечується на конкурсній основі фінансовими ресурсами програми. За попередні три роки таких кредитів надано до 500 тисяч гривень, а компенсовано відсотків на суму 94 тисячі 500 гривень. При цьому створено 110 робочих місць. Обсяги виробництва промислової продукції малими підприємствами за чотири роки зросли від 7 до 25 мільйонів гривень. Відповідно збільшилися й надходження до бюджету з цієї сфери. Лише торік вони досягли шести з половиною мільйона гривень.

Іншим значущим кроком є реалізація мікропроектів Українського фонду соціальних інвестицій. У районі таких проектів сімнадцять на загальну суму 9 мільйонів 231 тисячу гривень. Спрямовані вони на поліпшення освітніх, комунальних та культурних послуг. У рамках їх реалізації — ремонти дванадцяти шкіл, доріг у трьох селах, будівництво лікарських амбулаторій. А здійснюються ці проекти з метою підвищення активності громад та місцевої влади. Обов’язковою умовою надання коштів із Фонду є і певний внесок населення. До слова, в селі Осої завдяки цьому вже збудовано добротну дорогу. П’ять відсотків коштів внесло населення, ще п’ять — районна влада.

Мають іршавчани й власні соціальні проекти. Один з них — будівництво в Іршаві плавального басейну, а в гірському селі Малому Раковці — спортивного залу.

— У цьому селі є шкільна дівоча футбольна команда, яка займає призові місця на республіканських змаганнях, — каже Максим Михайлович. — А от тренуватися дівчатам нема де. Це раз. Друге — спорт треба розвивати не лише в містах та райцентрах, а й у сільській глибинці. Наступний наш соціальний проект — сільські школи. Вважаємо, що забезпечити їх лише теплом — недостатньо. Для учнів та педагогів настав час створити комфортні умови. А це — не тільки тепло у приміщеннях, а й побут, починаючи від шкільного внутрішнього туалету й закінчуючи євроремонтами приміщень.

— Максиме Михайловичу, ось у вашому службовому кабінеті — ціла бібліотека книг місцевих авторів.

— А це — ще один наш соціальний проект. Та про нього — окремо.

2. «Зі своїм милим рідним краєм розмову поведу»

Іршавщина — це край працьовитих і талановитих людей. Досить назвати імена археолога й письменника Федора Потушняка, двічі Героя Соцпраці Юрія Юрійовича Пітри, його односельця всесвітньо відомого колись силача Івана Фірцака-Кротона, поета й композитора Михайла Машкіна (рядок з його пісні — своєрідного гімну Закарпаттю «Верховино, ти мій краю» обрано підзаголовком до розповіді про таланти району), народних артистів України Івана Поповича, Степана Гіги, директора Інституту української мови АН України Василя Німчука, лауреата Шевченківської премії поета Дмитра Кременя, художника Адальберта Ерделі. А може, й не досить? Бо кожен, хто живе в цьому зачарованому краї, якщо не гончар чи вишивальниця, то казкар чи коломийкар.

Бувальщини в тему

Бувальщина перша. За колгоспівських часів один із голів багато разів орденоносного колгоспу по сільському радіо, яке невідомо чому назвали «Галею», передавав наряд на роботи. Ось його унікальна фраза:

— Ниськи (сьогодні) всі люде (себто мужчини) — на скирдовку, а жони — на доган (тобто на плантації тютюну).

Бувальщина друга, ностальгічна. Що Іршавщина край співочий, знають і за морями-океанами. А от щодо коломийкарів, то невимовне щастя спілкуватися з ними мав автор цього триптиху, пропрацювавши в районній газеті відповідальним секретарем аж вісімнадцять років (підпільна кличка — «Гомбичка», що на колоритній іршавській означає «ґудзик»). Безвідповідальним друзі по перу називали його тоді, коли він як голова райкому профспілки працівників культури — звісно ж, на громадських засадах, із спільних профвнесків, що тимчасово зберігалися в сейфі часів чи то Франца Йосифа, чи то Марії-Терезії, не позичав до авансу або зарплати спраглим душею й тілом «людям», а інколи й жонам, «рубля». Найчорнішою їхньою помстою було дружно скеровувати до мене не лише «анонімників-скаржників», а й цілий сонм коломийкарів. Ось коломийка (у повному обсязі!) бригадира овочівників з колгоспу «Дружба»: «Сидить голуб на дубочку, ой Леніне-Леніночку, гей!». Висновок народного співця: пишу про Леніна, а газета не друкує! Поскаржуся в ЦК. І скаржився, до речі. І комісії з обкому партії приїжджали.

...Сільський будинок культури. Директор — теж коломийкар і народний співець саме вивішує над сценою щойно ним же створене гасло, бо колишній про пролетарів усіх країн геть вицвів. Читаю новоспечене творіння народного співця: «Товариші калгозники!!! Вперед на всі боки!!! Виконаєм п’ятирічку за чотири роки!!!»

Раджу: знімайте, товаришу ашуг, гасло, бо посадять. Навіть без знаків оклику. У відповідь: «А що, не в риму?»

— Іршавська земля, — переводить Максим Хохлов розмову в серйозне русло, багата талантами. Пісням і танцям фольклорного ансамблю «Іршава» аплодували в Словаччині, Чехії, Угорщині, Іспанії, Португалії, вироби наших гончарів експонувалися на багаточисельних виставках майстрів народного мистецтва. Є в районі й талановиті письменники та поети, — з гордістю оповідає Максим Хохлов.

— Маєте, очевидно, на увазі членів Спілки письменників України завідувача райвідділу культури Василя Кузана, котрий відомий широкому українському загалу як автор пісень «Золото Карпат», «Мамин вальс», та редактора районної газети «Нове життя» Василя Шкірю, який пише казки не лише для дітей, а й дорослих?

— Василь Кузан — дипломант міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов», Василь Шкіря — лауреат обласної літературної премії імені Федора Потушняка. Та є в районі цілий ряд людей, котрі, на перший погляд, до красного письменства жодного стосунку не мають. Хоча б таких, як головний лікар Білківської дільничної лікарні Михайло Василинець, колишній начальник райавтодору Андрій Мойсей, продавець Маргарита Павлик та її донька Світлана, домогосподарка Катерина Попович, сільський фельдшер Михайло Ломага, не кажучи вже про педагогів Василя Ковача, Ларису Савко, Андрія Савка. Так виникла ідея прийняття районної Програми підтримки книговидання місцевих авторів, що ми й зробили спільно з районною радою. Тільки за цей рік вийшло 8 документально-художніх книг про район та його людей, поетичних збірок і навіть роман. Всіляко підтримуємо й талановиту молодь — учнів шкіл району, періодично випускаючи альманахи їх перших проб пера. Цікаву пізнавальну книгу «Скарби рідного краю» видав професійний історик та учасник численних археологічних експедицій Василь Керечанин. Та ця людина — то окрема тема.

3. Хранитель минувшини

Кожного, хто приїжджає в цей зачарований край і хоче глибше пізнати його історію, обов’язково запросять до районного музею. Не оминули нагоди під час поїздки на Закарпаття й мої колеги — власні кореспонденти «Голосу України» з кількох областей.

Музей розташувався в одному із залів Будинку дитячої творчості (виявляється, й такий є в Іршаві!), ініціатором створення якого став той же голова райдержадміністрації Максим Хохлов. А нас зустрів натхненник й організатор музею краєзнавець, колишній директор Іршавської школи № 2 Василь Керечанин.

— У сиву давнину через наші землі пронеслися племена скіфів, сарматів, кімерійців, кельтів, аварів, які й залишили сліди у вигляді курганів, могильників, стоянок-поселень, — розпочав свою розповідь Василь Петрович. — А на околиці села Малого Раковця виявлено навіть палеолітичну стоянку первісної людини. Вона є найдавнішою на території Європи і належить до ашельської епохи. Окремі знахідки — відщепи, рубила, пластини, нуклеуси налічують мільйон років.

Нині експозиція музею складається з більш як вісімдесяти стендів та вітрин. На них відображена історія району, починаючи з давніх епох. Вони ілюстровані й археологічними знахідками — кам’яними, бронзовими, залізними знаряддями. Окремі стенди присвячені предметам старовини, народного мистецтва, відомим вихідцям з району — науковцям, письменникам, митцям, спортсменам, воїнам-афганцям, ліквідаторам чорнобильської катастрофи. Іршавський міський голова Іван Палінчак передав музеєві синьо-жовтий прапор, піднятий 1991 року над приміщенням ради.

Дізнаємося, що до створення музею долучилися й заступник голови райдержадміністрації (на той час) Віктор Симканинець, голова районної ради Петро Станко, начальник відділу культури і туризму райдержадміністрації Василь Кузан, директор районної централізованої бібліотечної системи Ольга Воробканич, директор районного Будинку культури Василь Філеш, директор Будинку дитячої творчості Йолана Мельник, художник-оформлювач Іван Шмулига.

— Експозиція буде розширюватися, адже життя триває, — продовжив Василь Петрович. — Своє місце в ній знайдуть й замовчувані донедавна документи про національно-визвольні змагання наших краян, у тому числі й воїнів Карпатської Січі. Ось і недавно в селі Білках на місці розстріляних угорськими окупантами чотирьох січових стрільців — юнаків Василя Бровді, Василя Галаса, Петра Микитюка та Юрія Петраша встановлено пам’ятний знак.

Багато наснаги й трудів Василь Керечанин доклав до підготовки матеріалів уже згадуваної книжки «Скарби рідного краю. Іршавщина». До неї увійшли історії найдавніших поселень району та городищ, Броньківського та Довжанського замків, пам’яток дерев’яного сакрального мистецтва, легенди, записані від місцевих старожилів, весільні обряди та інші народні традиції й звичаї. За словами Максима Хохлова, книжка Василя Керечанина разом з фотоальбомом «Іршавщина» значною мірою заповнює нішу пізнавальної літератури про Боржавську долину. А сам невтомний ентузіаст вбачає свою роль ось у чому:

— У мальовничій місцевості Іршавщини, як і на всьому Верхньому Потиссі, розвивався слов’янський етнос. Він мав тісні зв’язки з племенами, що проживали по Дністру і Дніпру. Пам’ятки культури Закарпаття засвідчують спільність матеріальної і духовної культури зі східними слов’янами. Племена білих хорватів входили до Київської Русі. Навіть тисячолітня відірваність Закарпаття від своїх братів не дозволила забути моїм краянам мову, звичаї, культуру. Наші пісні, оповіді, легенди, обряди і навіть прислів’я та приказки тісно переплітаються з народною творчістю Великої України. А заради того, щоб цю історію знав кожен і дорожив нею, варто жити і працювати.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати