Парадокси закарпатської літератури

Незабаром намічається скромне відзначення цього хай не надто веселого, але досить круглого ювілею. Організація створювалася у сталінські часи, як письменницький колгосп, куди слід було загнати усіх, хто міг дотримуватися правил, встановлених режимом. Усіх інших просто примусили замовчати, деяких – навіть емігрувати. Декого спочатку прийняли, а вже потім примусили змовкнути, як-от Ф.Потушняка, котрий помер напередодні власного 50-річчя через нібито лікарську недбалість. Іншим способом боротьби з притаманною Закарпаттю глибокою літературною традицією, котра сягає корінням ще середньовіччя, стало прийняття до спілки різноманітних графоманів, що поступово опустили рівень місцевої літератури нижче від плінтуса.

Так виник парадокс. Радянське Закарпаття мало (зберегло) найяскравіший фольклор з-поміж усіх інших регіонів України. Найбільше збірників народних казок (і за назвами , і за накладами) видавалося у ті десятиліття саме на Закарпатті, на них виховувалася малеча від Сяну до Дону. Пару збірників у російському перекладі розійшлися взагалі аж до Сахаліну. Натомість сучасна література виглядала на порядки скромніше.

Деякий сплеск відбувся у середині 60-х, коли місцеве книжково-журнальне видавництво реорганізовано у республіканське видавництво “Карпати”, причому передбачено, що воно стане базовим для письменницьких організацій трьох областей – Закарпатської, Івано-Франківської і Чернівецької. Хрущовська відлига і тимчасове розширення рамок дозволеного зумовили феномени І.Чендея і П.Скунця, котрі примусили говорити про крайову літературу на загальноукраїнському рівні.

Закарпатська белетристика відзначається гарною новелістикою і менш розвинутою (на її фоні) романістикою. Перший резонансним закарпатським романом (дещо виходило і раніше, але не набуло такого розголосу) став на початку 50-х "Свет ты наш, Верховина" Матвія Тевельова, що прозвучав на весь Союз мільйонним тиражем. Це була радянська версія міжвоєнної та воєнної історії краю із загалом стандартними для тодішньої літератури сюжетними ходами і системою образів, проте з цікавими пейзажними замальовками і характеристиками (сільськими і урбаністичними), несподіваними етнографічними реаліями, оригінальними побутовими (десь навіть фольклорними) моментами, які і привабили широкого читача. Для нього роман став такою собі казкою про екзотичний край, про який раніше, як відзначав О.Довженко, по той бік гір не було ані брошури, ані листочка. Останнє було певним перебільшенням, але все-таки твір Тевельова (до якого, можливо, долучився далеко не тільки він один) дійсно створив певний канон і офіційно схвалений ракурс, з якого належало дивитися на область і її минувшину. Успіх цієї книжки згодом прагнули повторити кількадесят авторів, вишиваючи все нові і нові орнаменти по тій самій канві (із проклятого минулого у світле майбуття) і довівши цю тематику врешті-решт до стану лисої гори, де вже викорчувано навіть останні пеньки. Контраст між позитивними і негативними персонажами у закарпатській прозі глибокий, як ніде більше, перших було перетворено врешті-решт на ікони, а других – на карикатури.

Натомість новелістика розвивалася менш заідеологізованою. До неї цензура ставилася з меншою підозрою, вважаючи малу форму чимось несуттєвим. Тому тут можна було сказати багато свіжого, не заяложеного. Закарпаття взагалі край швидких грошей, коротких бізнес-схем , недовговічних політичних репутацій і капіталів, які блискавично формуються і ще миттєвіше тануть. Про це написано тисячі добрих новел. Чимало їх є суто сімейними історіями, типовими для патріархальної землі. Закарпатська новела найближча до американської (зокрема, О’Генрі) – тут обов’язкова якась дуля в кишені, важливі не так стиль і манера викладу, як фабульна пружинка, або ж головний персонаж – черговий "чудик", на яких так багата наша земля.

У закарпатській поезії пісенність бореться з експериментальністю. Тому типовий закарпатський вірш нагадує відомий фонтан "Самсон розриває пащу левові". На щастя, рідко перемагає щось одне. Схоже, що Самсон тягатиме за хвоста свого лева допоки тут взагалі писатимуть вірші. До максимальної витонченості їхній симбіоз довів П.Мідянка. Гра кількох мовних стихій, які несуть поета вже самі по собі, не питаючись його волі, поступово втягує у цей вир все ширше коло читачів і не лишає їм жодних шансів вирватися на волю.

Нині закарпатська література якось примудряється розвиватися при мінімальному читацькому середовищі. Воно тут набагато вужче, ніж у сусідній Галичині, не кажучи про більш урбанізовані регіони. Чому при цьому щороку все ще з’являються нові видання, не може достеменно пояснити ніхто. Це, може, найбільший парадокс закарпатської літератури: тут усе на виріст, усе в надії на кращі часи. Скажемо, О.Духнович написав перші п’єси, коли театру у нас ще не існувало. І відтоді так і повелося.

Ясно, що література нині розвивається і поза письменницькою спілкою, але остання все одно продовжує існувати – почасти як спогад про минуле (далеко не в усьому прокляте), почасти як надія на майбутнє (далеко не в усьому світле). Це така собі казкова рукавчика, де зібралося всякої тварі по парі, сидять собі, перечікують негоду, тішать одне одного різними вигадками. З роси і води цій рукавичці!