Часопис, що єднає українців Чехії, Польщі та Словаччини, відзначає свою першу річницю

— Ленко, коли задумувався «Український журнал», чим він мав відрізнятися від інших видань діаспори?

— Майже всім. Перше, що у діаспорній пресі впадає в очі, це те, що видаються часописи «про українців», але не для українців. Гадаю, років за сто архівісти цікавитимуться, якого числа відбулася «Маланка» в 2000 році. Або як зустрівся один голова Незнатихто з іншим головою Незнатичого. Подібна преса замикається у національному полі, часом загальносвітові теми оминають, ніби вони нас не стосуються. До того ж коло дописувачів обмежується невеликим осередком знайомих. Напрошувалося питання: чому українці змушені читати нецікаві їм речі замість нормальної інформації? Як редактор я зустрілася також із проблемою, що не кожен інтелектуал уміє добре писати. Хтось має легку руку, а комусь того бракує. Можу теж про себе так сказати: аналізувати чи редагувати чужий текст мені набагато легше, ніж написати щось своє.

— «Український журнал», усе ж, не розрахований «на всіх і вся»?

— Ми були змушені визначитися: який саме часопис і для кого хочемо робити. Врешті, виставили планку доволі високо. Думаю, що коли українець у Чехії захоче сягнути жовтої преси, він її знайде «до кольору, до вибору» на чеських розкладках. Спершу зі Словаччини скаржилися, що в нас «заважкі тексти», але потім призвичаїлися. Ми також не могли б робити науковий часопис. Тому вирішили видавати часопис не занадто науковий і не зовсім легенький, аби дати можливість читачам трохи вчитися. І ми, працюючи над кожним номером, теж вчимося.

— Як згуртувалися працівники журналу?

— Ідею міжнародного журналу подав Петро Тима з Польщі. А ми з Богданом Копчаком у Празі почали її реалізувати. Запрошували до співпраці студентів, через рекомендації знаних нам людей шукали авторів у Польщі, Чехії, Словаччині, Україні.

Невдовзі це коло надзвичайно поширилося. Я навіть не очікувала такої зацікавленості (в «УЖі» друкувалися, між іншим, Микола Рябчук з Києва, Олег Коцарєв з Харкова, Богуміла Бердиховська та Іза Хруслінська з Польщі, Ростислав Крамар (Тернопіль—Варшава), Олесь Мушинка зі Словаччини та власкор «України молодої» в Ужгороді Олександр Гаврош. — Авт.).

Тепер «Український журнал» — справді міжнародний проект. Він виправдав наші сподівання, попри те, що налагодженої міжнародної дистриб'юції не має. І є багато чого, що треба удосконалювати.

— «Український журнал» задекларовано як часопис для українців у трьох країнах Вишеградської групи — Чехії, Словаччині і Польщі. Однак фінансується він лише Міністерством культури Чеської Республіки. Чехи не мають претензій у зв'язку з цим?

— Звичайно, нам допомагають і інші установи. Міністерство ніколи не взялося б покривати кошторис усього проекту. Завдяки тому, що головна редакція розташована у Празі (підвідділи є теж у Пряшеві та Варшаві. — Авт.), нам вдалося залучити кошти міністерства. Це досить нетипово, оскільки державні установи не фінансують міжнародні проекти. Їх цікавлять лише місцеві українці, і вони не збираються підтримувати ще й словацьких чи польських. Так само — у Польщі і Словаччині. Декілька номерів ми видали за власні, тобто спонсорські, кошти, і представники уряду ЧР і Міністерства культури мали змогу побачити цей продукт. Журнал сподобався. Як правило, держава допомагає коштами після року існування проекту, упродовж якого приглядається до видання. А нас уже наприкінці 2005 року, тобто через кілька місяців, запросила увійти в дотаційні й грантові проекти. Видно, чеська держава, виділяючи певні суми на національні меншини, зацікавлена скеровувати їх на якісний продукт.

— Знаю, що в рамках «Української ініціативи» ти спільно з колегами займалася також проблемами заробітчан з України.

— Не можу сказати, що мені імпонує рутинна праця роз'яснення заробітчанам їхніх прав у чужій країні. Однак коли ми вже почали працю на українській ниві, то морально тяжко заплющити очі на реальні проблеми мігрантів з України. Також чеська держава постійно натякала, що треба звернути увагу і на цих українців. Спершу не дуже хотілося тим займатися, також через те, що до середовища заробітчан дуже важко увійти. І от у якийсь момент треба було використати надлишок грантових грошей. Ми вирішили видати інформаційний додаток для заробітчан. Розтиражували його накладом 2000 примірників, і він здобув таку популярність серед приїжджих з України, що наступні тиражі зросли до 15 і 20 тисяч. Дійшло до того, що один із останніх «інформаторів», який ми видали рік тому, продавався на «чорному ринку» за 250 крон, що більш ніж 10 доларів США. Мене поінформували, що останню брошуру «клієнти» (посередники. — Авт.) палили, щоб вона не потрапила до рук заробітчан. Бо з «інформатором» громадянин України не потребує «клієнта».

Цими виданнями ми розпочали цілу міграційну політику. З кожним днем змінюються еміграційні правила, пов'язані зі вступом Чехії до Євросоюзу та перенесенням законів Унії до чеського законодавства. Приміром, минулого року закон про іноземців тричі був оновлений. Часом навіть бюрократи в тім перестають розумітися, а що ж робити заробітчанину? Ми зі свого боку намагаємося швидко реагувати на зміни. Розповсюджуємо свої матеріали у різних місцях: у консульстві України, в автобусах. За сприяння Чеського Карітасу (католицька допомогова організація. — Авт.) організували дистриб'юцію і на терені України — серед тих, хто збирається виїздити. Тепер наші матеріали можна отримати і в органах внутрішніх справ Чехії у справах іноземців, тобто там, де раніше заробітчани навіть боялися з'являтися. Звичайно, що в поліції кожного іноземця сприймають як потенційну небезпеку, але й там врешті зрозуміли, що з допомогою роз'яснень ця небезпека може знизитися. Минулого року ми вже отримали спеціальний грант на таку брошуру.

— Що б ти порадила українській громаді у Польщі, де є проблема взаємного несприйняття автохтонних українців — так званих «закерзонців» — із новою хвилею еміграції з України?

— Я вважаю, що ця ситуація не є особливою. Однозначно, що обидві сторони не хочуть до кінця зрозуміти одна одну. І не можуть. Кожна з них має свої проблеми: «закерзонці» ставлять на перше місце збереження своєї культури (а всі ми знаємо, яких зусиль їм це коштує) і своєї національної політики стосовно як Польщі, так і України. Коли приїжджі з України цинічно висловлюються про щось святе «закерзонське» і заявляють, що їх цікавить лише «як прогодувати сім'ю», для місцевої громади Польщі це є трагедією. Той же українець з України, який роками не має роботи, не забезпечений ані соціально, ні економічно, приїхавши до Польщі на заробітки, слухаючи роздумування про ідеали, також сприймає їх як цинізм. Одні й інші переживають культурний шок при першій зустрічі. Мені здається, що вихід прийде сам по собі, коли люди звикнуть одне до одного. Я впевнена, що, окрім таких подій, як Помаранчева революція, є безліч інших, де можна побачити і відчути єднання, спільні інтереси і цінності згаданих «таборів».

— А як щодо українського й русинського напрямків на Пряшівщині? Як ти вважаєш, чи поєднаються вони колись в одній етнічній меншині? Чи можливо виробити спільну концепцію української громади Східної Словаччини?

— Словацькі українці та русини пережили в останньому десятилітті травматичний період. Причому причини часто приходили ззовні. Після революції в Чехословаччині в 1989 році на ці терени проникли ідеї «чистого русинства», а поруч, за східним кордоном, постала незалежна Україна, спершу дивне державне утворення, яким гордитися словацьким українцям було важкувато.

— Принагідно нагадаємо, що на Пряшівщині довгий час у багатьох людей українство викликало асоціації з комуністичним пануванням.

— Так, після 1989 року ніхто не хотів бути пов'язаним із комуністами, з Радянським Союзом, а в половині 90-х років і з Україною. На початку 90-х років з'явилися перші торговці, «човники» з України, страшно бідні люди, переважно із Закарпаття. І подібно як у Польщі почалися твердження: це ж не ми, це зовсім інша нація. Вважалося приниженням визнати факт спорідненості із тією «людиною з базару».

— Отож русинська ідея стала тоді більш модною?

— Не кажучи вже про те, що взагалі русинство є модним у світі. Два роки тому назви «Ruthenian», чи «Ukrainian» викликали зацікавлення зовсім різного характеру. Так, русинство є модним, але для нашого населення воно є передусім природнім і рідним. Треба усвідомити, що русини ніколи не захочуть позбутися назви «русин», хоч це слово у багатьох українців викликає «білу гарячку». Вихід із цього становища лежить у площині дій та впливу самої України. Якщо вона хоч трохи подбає про це населення, багато що може змінитися. Натомість зараз ми спостерігаємо, як проявляє щораз ширше свою активність на Пряшівщині... посольство Росії. Влаштовуються вечори російської культури, різні акції за підтримки посольства.

— Я багато чув позитивного про діяльність колишнього Генерального Консула України в Пряшеві, а тепер Посла України у Братиславі Інни Огнівець.

— Безперечно, про пані Огнівець є позитивні відгуки. Відчувається, що ставлення до української місцевої громади почало змінюватися. Але перед цим ціле десятиліття було змарноване. Ніхто з України не мав анітрохи бажання працювати з тим населенням. Лише недавно відкрилося Консульство у Пряшеві.

Іншою проблемою українства у Східній Словаччині є те, що воно досі керується старими кадрами, від яких молоді люди просто втікають, аби не слухати розмов на закостенілих від 1950 років «літ-вечорах».

— Як склалася б твоя доля, якби ти залишилася на Пряшівщині?

— То взагалі могла б не працювати на цій ниві. Але певним чином я туди повертаюся — також через «Український журнал» («УЖ» у Пряшеві розповсюджується на відділенні україністики та в літературній кав'ярні. — Авт.). У Пряшеві тепер продається більше примірників, ніж у Карловому університеті в Празі. Випускники шкіл ідуть на україністику, вона ще жива, але мені страшенно шкода, що їм бракує відповідної опіки. На всі відповіді не вистачає одного Шевченка (хоч і до нього треба вміти дійти). Двадцятилітня людина, котра від десяти років мусила вчити напам'ять Шевченка, прийде до нього пізніше, з переосмисленням багатьох речей. А нині їй потрібна атракція, котра з України не приходить. Мало хто знає нову українську музику (хоч на Пряшівщині дуже полюбляють народну музику), і зовсім ніхто не знає фільмів, мультиків тощо. Я не боюся, що «все на межі вимирання». Корінні українці-русини на Пряшівщині мають глибокі й оригінальні традиції. І вірю, що, відчувши імпульс підтримки з України, охоче підуть назустріч.

ДОСЬЄ «УМ»
Ленка Кнап народилася в русинському селі Удол коло Старої Любовні в Словаччині. Закінчила середню школу з українською мовою навчання та українську гімназію ім. Олександра Духновича у Пряшеві. Випускниця Карлового університету в Празі зі спеціалізації україніст-полоніст.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати