У Музеї сучасного мистецтва України триває виставка полотен Лариси та Івана Бровді (ФОТО)

…Вона – донька сонця. Світлий золотаво-рудий колір її волосся уповільнює час й вона, щоб подарувати своїм полотнам вічність, багато малює саме оранжевою, жовто-гарячою, цегляною, кораловою та полум’яно-червоною фарбами. Й тому поруч з нею завжди тепло. А сторінки каталогів з її картинами горять рівним світлом дбайливого домашнього вогнища, яке ніколи не обпалить, лише обігріє, пригорне, поведе за собою в сни дитинства й нагадає смак маминих обіймів.

…Він – син місяця. Непокірний і яскравий, як срібний серп. Він той, що різко викриває схованки темряви, знається з зірками, лине нічним холодним дощем на спраглу за день землю… Фарби кольору лаврового листя, синьої фіалки й січневого неба – часті гості на його полотнах. Він тече, як вода, то тихо і сумно, то шумливо й загрозливо гучно. Він не боїться осуду, і не замислюється над тим, чи подобається усім. Як і небесне нічне світило, що створене Богом аби бути то гострим, то округлим і повним, так і митець довершує гаму своїх почуттів й після холодних відтінків лагідно кличе до себе пензлем м’які теплі барви.

…А разом вони – діти Бога. Відкриті, справжні, замислені, осяяні. Надзвичайні у своєму смутку й своїй радості. Досконалі у своїй рішучості й безпорадності. Вони пройшли разом багато весен. Вони йдуть назустріч осені з мольбертами в руках, і вітер розносить запах їхніх фарб над землею. Попереду них – ангели. За ними – йдуть їх діти й онуки. Так буде завжди…

«Милі люди, закохані у свій край. Бути закоханим у місце, де ти живеш – це особлива риса. – Цими золотими словами відкрила виставку картин Лариси та Івана Бровді Ірина Алєксєєва, мистецтвознавець Музею сучасного мистецтва України. – Коли ми познайомились з цією парою – з’явилось відчуття якоїсь глибокої щирості і мудрості. Про професійність ми вже знали, були начитані, а ось це дивне відчуття людяності й простоти… Хоча, й не скажеш простоти… Швидше, це глибина, особлива енергетика. Таких людей небагато. Це перли, які зберігають в собі многогранність людської натури і професійність. Традиції в цій родині вкоренилися так, що вони може й самі цього не відчувають, але їх полотна все це передають глядачеві. І хочеться вже не просто ходити від однієї роботи до іншої, а постаратись налаштуватися на цю хвилю і бути постійно в діалозі з цими мудрецями світу творчості».

Окрім слова «мудреці» в той вечір звучало ще багато рідковживаних високих означень: і філософи, і всевиди, і майстри… «Все це – справді, про них, Ларису та Івана! –розпочав свій виступ народний художник України, академік Володимир Микита, який приїхав з Ужгороду заради цієї урочистої події. – Але для мене ці двоє молодих людей – так-так, вам не почулось, саме молодих, бо пам'ять завжди зберігає для нас той первинний образ, який закарбувався під час першої зустрічі – вони для мене в першу чергу справжні друзі. Івана, навіть, можу назвати нашим закарпатським словом – цімбор! Я пам’ятаю, як вони йшли до своїх вершин. Це було зовсім не легко. Але завжди з ними була віра і той нескоримий карпатський дух, який нині витає в стінах цього музею».

 «Виставка закарпатців – це завжди подія! – продовжив естафету привітань художників відомий український політик, дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посланник України Орест Климпуш. – І я гордий тим, що мої земляки несуть світло і добро світу. Це було важливо завжди, а зараз – особливо. І найкраще свідчення цьому – сьогоднішній повний зал небайдужих, тих, хто черпає у мистецтві Бровді, загалом, в нашій, започаткованій Бокшаєм та Ерделі, школі живопису, сили жити гідно, пам’ятати свої корені, берегти світ і людей довкола себе».

 «Я хочу висловитись дуже лаконічно, але, гадаю, максимально повно: і творчість митців, і самих Ларису та Івана, я дуже люблю і дуже поважаю. Вони є гордістю не лише Мукачева чи Закарпаття, але всієї України», – сказав під час виступу ще один почесний закарпатець, член ради Товариства Закарпатців у Києві, заслужений працівник сфери послуг України Христо Роглєв.

Хочеться зазначити, що в числі гостей Музею сучасного мистецтва України в той вечір було справді дуже багато людей абсолютно різних професій, звань та інтересів. Це була зустріч поза форматна, якась дуже природна і вільна, хоча доброю половиною присутніх були уважні до власних емоцій та сентиментів високопосадовці. Навіть, захотілось розібратись в цій алогічній ситуації. З цим запитанням звернулась до мистецтвознавця Ірини Алєксєєвої, яка була ведучою цього святкового зібрання й отримала від неї доволі аргументовану, мабуть, дуже потрібну нам, закарпатцям, відповідь: «Бо ви дуже дружні. Ви вмієте згуртовуватись. Цей особливий підйом, цей дух єдності, відрізняє закарпатське земляцтво від усіх. Виставка творчих закарпатців - це особливий колорит, насичений братським єднанням. Порівняно з будь-ким: Київщиною, Рівненщиною,  Одещиною – ви завжди енергетично міцніші».  

Відомий в Україні і світі мистецтвознавець, письменник, педагог, академік  Олександр Федорук продовжив цю філософську тему у своєму привітальному слові: «Пам’ятаю свої враження від побачених скульптур Івана у 80-ті. То була хвиля мистецької новизни і сили.  І зараз, як завжди, я знову відчуваю цю закарпатську модерність. Її не сплутаєш ні з чим. Й безперечно, вона народжена особливою силою, духом закарпатців».

Ще один почесний гість і шанувальник закарпатського мистецтва - Микола Бідзіля,  український державний, політичний, громадський та науковий діяч; відомий вчений у галузі космічної біології, засекречені дослідження якого пройшли апробацію у космосі, вітаючи митців вдало підмітив, що хоча Європа і велика держава та, мабуть, частка закарпатців у цій величі неабияка. «Наші таланти є у кожній європейській державі. Добре, що не в усіх випадках виїжджають самі творці – а лише їхні твори, полотна, гобелени, скульптури… Маємо віддавати належне і шанувати своїх людей. А щодо цієї виставки скажу так: можна оформити на фасаді музею вивіску: «Рекомендовано заходити усім, особливо тим, кому бракує енергії та доброго настрою!».

Унікальним, як і все, що робить народний артист УРСР, актор, режисер, академік Богдан Козак, було його вітання Ларисі Олександрівні та Івану Васильовичу. В той квітневий київський вечір Богдан Миколайович артистично декламував поезію і чарував присутніх розсипом мистецьких жартів.

 «Після такого блискучого виступу, мені, як банкіру, аби справити враження, залишається хіба що сипати вліво-вправо купюрами різного номіналу! – не розгубився й блиснув гумором відомий український політик, кандидат економічних наук Станіслав Аржевітін. – Кажу щирі спасибі шановним Ларисі Олександрівні та Івану Васильовичу , і запрошую їх у Колочаву – там є що писати!»

Тепло привітав митців колишній сокурсник Лариси та Івана Бровді, нині відомий в Києві та Україні каменяр Валерій Горобець: «Не одна дорога нами спільно пройдена. І щоразу це шляхи до творчого зростання, самопізнання та самовдосконалення. Бо перестати вчитися ні Іван, ні Лариса собі не дозволяли ніколи».

До речі, щодо доріг… «Лариса та Іван Бровді – це багатство Закарпаття, – сказав ще один «Й справді, - додав ще один добрий друг родини Бровді, лікар за фахом Олександр Бітлян, який приїхав на відкриття виставки аж з Івано-Франківська, – Закарпаття, має усі шанси дивувати світ як унікальними природними ресурсами, так і творами своїх геніїв. І нехай Бог дасть удачі кожному в усіх добрих починаннях!..» 

П.С. Після презентації каталогу творів Лариси Олександрівни та Івана Васильовича, директор Музею сучасного мистецтва України Оксана Коваль запросила всіх пройти до внутрішнього Музейного дворику, де вже за доброю традицією, на гостей чекав теплий прийом із гарячим узваром і креативним козацьким кулешем. Не обійшлося, звісно, без келиха п’янкого закарпатського червоного вина. І поки кияни частувались справжньою полонинською бринзою, винуватець свята, народний художник України Іван Бровді згадував минуле і розповідав, про те, як мандрував горами разом із Бокшаєм, як дивувався манері письма Коцки, як підмічав і вчився читати кольори у Манайла… «І я щасливий, що Господь напоумив мене і Ларису, попри таких великих вчителів, виокремити думки й розпізнати свій творчий шлях…» Бо те, що написано і серцем, а не лише розумом – лише те і є цінним. Й лише те може через роки, десятиліття, й навіть, сотні літ, стати гідним і вдячним дарунком і людям, і Закарпаттю, і Києву, і, головне, Богові… 

Теги: Іван Бровді, Лариса Бровді

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати