Батько-кубинець знайшов свою дочку на Закарпатті… через 20 років (ФОТО)

«Моя мама Тамара родом із Новограда-Волинського. По закінченні школи вона вступила до Львівського університету, де і познайомилася з батьком – кубинцем Анхелем. Він був високим, дуже красивим, розумним і працьовитим. Сам на себе заробляв уже з 13 років – чистив взуття на вулиці. До Радянського Союзу приїхав, аби здобути якісну безкоштовну освіту. Був амбітним і мріяв про кар’єру на Кубі.

Я не знаю, як батьки познайомилися і як розвивалися їхні стосунки. Мама не любила про це згадувати. Знаю, що бабуся з дідусем були проти того, аби мама виходила заміж за батька. Вони боялися, що вона поїде з країни і покине їх. Та вони все ж побралися. Весілля відгуляли у 1967 році. Того ж року поїхали у весільну подорож до Куби. Вдома у нас зберігається чимало гарних фотографій з цієї подорожі. От на цій мама сидить разом з сестрами батька – моїми тітками. Тоді вся родина Герра проживала в старовинному місті Камагуей у центральній частині острова. Батько під час цієї подорожі був перекладачем мами, бо сам Анхель добре володів російською, а от його батьки не знали ані слова.

Коли батьки одружилися, мама влаштувалася на роботу на львівський завод «Електрон». Згодом в їхній родині з’явилася на світ я. Тато ще деякий час пожив у Львові, а потім змушений був повернутися на Кубу. Він дуже хотів, аби ми з мамою переїхали до нього, надсилав дуже багато викликів. Однак ми жодного разу не виїжджали. Наскільки я знаю, дозвіл не давали через те, що чоловік маминої сестри працював на секретних об’єктах. Власне, подробиць розлуки батьків я не знаю, це відбувалося поступово.

На Кубі у нього дуже добре йшли справи. Інженери були тоді дуже потрібні, тому вдома він почав швидко робити кар’єру. Їздив по всьому світу, мав часті відрядження й до Радянського Союзу, неодмінно при цьому заїжджав до нас у Новоград-Волинський, куди ми з мамою переїхали. Тобто час від часу ми з татом бачилися, спілкувалися. Писали одне одному листи, надсилали фотографії. Так тривало до 1979 року, а потім зв’язок поступово став обриватися. Ми поміняли місце проживання і номер телефону. Батько на Кубі згодом теж змінив адресу, і мої листи почали повертатися назад. Вже потім я дізналася, що він трохи змінив профіль роботи, почав співпрацювати з капіталістичними країнами, тому й не мав більше відряджень до СРСР. Тоді ж, схоже, він і подав на розлучення, одружившись згодом з іншою жінкою», – пригадує Наталя.

Коли вона у 1986 році закінчила школу, подальша спеціальність вималювалася сама собою. Наталя з дитинства була дуже здібною до вивчення інозених мов, тож самі вчителі радили їй стати перекладачем. За порадою маминої подруги, вона приїхала до Ужгорода і вступила на факультет романо-германської філології тоді ще УжДУ. «В Ужгород я закохалася з першого погляду і ще тоді сказала, що звідси нікуди не поїду. З часом перевезла сюди й маму, вона зараз живе з нами. А тоді, в студентські бурхливі роки, я якось і забула про те, що давно не отримувала листів від батька. Коли зрозуміла, що щось не так, що старі контакти остаточно втратилися, почала його шукати. Звернулася в кубинське консульство, там знайшли якусь адресу, але звідти листи мої все одно чомусь поверталися. З часом я припинила пошуки, примирившись із тим, що, можливо, ніколи вже про батька нічого не почую. Життя тривало, діти виросли, почали ставити багато питань. Я, що знала, розповідала їм про дідуся», – ділиться пані Наталя.

«Про те, що мене шукає батько, дізналася із соцмереж»

Аж тут 21 квітня минулого року в ефір вийшла популярна телепрограма «Жди меня». У ній було відео про кубинця Анхеля, котрий шукає в Україні доньку Наталю. Підтягнутий літній чоловік розповів, що в студентські роки створив в СРСР родину, однак бути разом вони не змогли. Він плакав, крізь сльози промовляючи, що в житті йому вдавалося все, однак він не зможе спокійно померти, не знайшовши своєї донечки. Показали в ефірі й сина пана Анхеля, який розповів, що з самого дитинства знав, що має (чомусь у Росії) сестру, яку дуже хотів би побачити. «Ми шукаємо її 20 років і дуже мріємо нарешті знайти», – казав брат Наталі.

Того ж дня, коли ця програма вийшла у ефір, Наталя отримала у соцмережах повідомлення від своєї шкільної подруги з Новоград-Волинського. Та побачила по телевізору підліткове фото Наталі й одразу повідомила її про пошуки батька. Наталя зареєструвалася на сайті «Жди меня», залишила свої контакти, після чого їй одразу почали дзвонити. «Ми з батьком мали зустрітися на записі програми у Києві ще у червні минулого року. Однак Куба його до нас не випускала у зв’язку з ситуацією на Донбасі. Лише коли підписали мінські домовленості, йому таки дали дозвіл. Нашу зустріч показали в ефірі «Жди меня» від 17 листопада. Той день зйомок був дуже важким, ми з дітьми провели на студії цілий день. Крім нас, там було більше півсотні учасників, адже за один день українська студія «Жди меня» знімає 5 програм. Наприкінці ми вже були такі виснажені, що коли до нас таки вийшов батько, просто схопили його під руки і повели спілкуватися. Я не плакала в той момент, бо ми стільки місяців готувалися до цього приїзду, що емоції вляглися і залишилася просто радість.

З батьком ми мали всього день для спілкування. Він розпитував про всю нашу рідню, про моє життя. Про себе також розповідав, запрошував на Кубу, аби показати нам, як він живе. Зараз тато вже на пенсії, але до цього дуже багато і плідно працював, займаючи посаду в міністерстві. Поспілкувавшись із ним, я десь зрозуміла, чому мама так і не вийшла вдруге заміж. Батько – дуже розумний, освічений, наполегливий. Знайти подібного йому непросто. Навіть нині, у свої роки, він так аналітично мислить, має таке ясний погляд, що я аж відчула якийсь комплекс неповноцінності. Можливо, якби я більше з ним спілкувалася в дитинстві, то теж би стала амбітнішою в хорошому смислі цього слова. Сподіваюся, ми ще встигнемо заповнити прогалини за 20 років. Вже цього літа, якщо все вийде, хочемо з родиною поїхати на Кубу і познайомитися з усіма нашими родичами».