"Я бачив уже 55-ту осінь і жодної з них не запам'ятав..." Про мистецтво Павла Ковача і Павла Ковача в мистецтві

Саме від Бедзіра я дізнавався, що відбувалося в мистецтві на Закарпатті в довоєнний період, а також післявоєнний, про соцреалізм як однобоке тлумачення реальності, нав’язування ідей іншого світобачення.

Звичайно, покоління закарпатських митців, які навчалися в європейських академіях, дотримувалося зовсім інших, християнських та демократичних цінностей. До прикладу, в живописі Йосип Бокшай продовжував вдосконалювати своє мистецтво через імпресіонізм. Адальберт Ерделі, у свою чергу, доводив експресіонізм до сезанівського бачення реальності. А Федір Манайло апелював до кубістичних знахідок, відтворюючи народне світобачення, як це робили французькі художники, звертаючись до африканських скульптур. 

Мій Бедзір

— Перший курс давався дуже важко. Художньої підготовки в мене не було. Зате, — згадує Павло Ковач, — був план: навіду­ватися в майстерні до відомих закарпатських художників. Тоді ми (з Володимиром Яківцем та Мар’яном Олексяком) взялися випитувати у викладачів, до кого варто приходити в гості, а з ким краще не спілкуватися про мистецтво. Так-от, нам не радили мати справу з Павлом Бедзіром, бо, мовляв, може нас зіпсувати.

На третьому курсі ми вже відчували себе художниками. Якраз у цей період я почав більше спілкуватися з одногрупниками Владиславом Габдою, Іваном Зубакою та іншими. Разом з тим нам стало зрозуміло, що навчатися малюванню – це одне, а творчість – щось зовсім інше.

Крапку в цій «роздвоєності» поклав Іван Маснюк, попередивши про такі метаморфози. Але після наших поїздок по музеях Прибалтики, в Ермітаж та до Третьяковської галереї ми ще більше засумнівалися у власній геніальності. Одне слово, залишалася лише одна надія – на зустріч із Павлом Бедзіром, від якого нас так «оберігали». А коли ми врешті познайомилися з ним ближче, то зрозуміли, що саме він твердо стоїть «на ногах» у мистецтві. А ми ходимо там манівцями.

Тоді хтось із наших навіть придумав гасло: «Натура — дура, художник — молодець!». Диплом ми вже захищали так собі. Потім була служба, а опісля – зовсім інше життя.

«У наш медовий місяць я 23 дні боровся з голодом»

— Перед тим, як переїхати в Ужгород, — згадує художник, — я після служби в армії ще рік пропрацював вчителем малювання та креслення в селі Новоселиця (на Міжгірщині). І навіть здав вступні іспити до Львівської (сьогодні) національної академії мистецтв. У 1983 році, коли були відчутні всі ознаки розвалу Радянського Союзу, вже було зрозуміло, що ані життя, ані навчання не буде. В Ужгороді винайняв житло, позмінно працював у воєнізованій охороні (охороняв склад із міндобривом). На той час радванський кар’єр став територією моєї свободи.

Павло Бедзір давав читати книжки про йогу, мистецтво та філософію. Тоді я й багато малював. Цікавими були вправи, в яких потрібно було робити все одночасно: малювати, читати та слухати музику чи звуки природи. Бедзір називав цю практику «чисткою розуму». Він часто казав: «Бачу не очима, а розумом, чую не вухами, а розумом. Тільки той виховав свій розум, хто зробив його порожнім». Мовляв, лише в такому стані речі виглядають такими, які вони є насправді. Десь через рік я відчув, що вже сталися якісь зміни, щось почало відбуватися. І в той же час зустрів свою майбутню дружину.

Бедзір нерідко філософствував: як тільки в тебе почнеться якесь духовне просвітлення, природа обов’язково щось придумає. Так і сталося. Я закохався. Пригадую, він говорив мені, що не варто приносити в жертву свій талант заради сім’ї. Бо дається від Бога. Але я згадав, від кого дається жінка, і вирішив поєднати кохання та мистецтво.

До речі, в наш медовий місяць я провів 23 дні в голоді, дотримуючись повчання Бедзіра про те, що жінку потрібно перевірити голодом. Бо якщо вона все це витерпить, то можна сміливо з нею йти по життю.

«Молодь сьогодні більше перебуває у просторі, який пов’язаний з інтернетом»

— Бедзір любив повторювати, що свобода є основою творчості, і користь вона приносить тільки тоді, коли є осмисленою, — продовжує П.Ковач. — Той, хто хоче бути вільним, мусить бути  і відповідальним за її наслідки. Адже неосмислена безвідповідальна свобода є анархією.

У такому випадку, окрім руйнації як особистості, так і її середовища, вона нічого не приносить. В мою молодість питання вибору не стояло. Соціалістична система стверджувала: «Бытие определяет сознание», а капіталістична: «Сознание определяет бытие».

Думаю, ми є свідками драматичної розв’язки цих суперечок. Молодь правильно робить свій вибір, об’єднуючись у групи, створюючи свої виставкові простори, стаючи кураторами проектів. Серед цих молодих митців є і мої сини, а також вихованці.

А щодо свободи і загальнолюдських цінностей, то багато хто з мистецької молоді Ужгорода після закінчення Львівської академії потрапив до Польщі, де міністерство культури надає молодим художникам з усього світу піврічну стипендію на навчання. Після цього хлопці (мій син Павло, Юрій Білей, Станіслав Туріна, Антон Варга та Євген Самборський) створили «Відкриту групу», а згодом їх «Пінчук арт-центр» назвав однією з найкращих мистецьких груп України. 

Тому надія на нове покоління і віра в нове мистецтво є. Адже молодь сьогодні більше перебуває у просторі, який пов’язаний через інтернет. Прив’язаність до міста і до глядача на місці – не основне. Мистецтво вільне. Воно має виражати загальнолюдські цінності.

«Працюю з речами, які можна окреслити як «contemporary art»

— Мистецтво сьогодні дуже структуроване, кожна подія чітко окреслена. І якщо й бувають якісь суперечки між художниками, то їх потрібно розглядати як чисто бізнесові, — вважає Павло Ковач, — і коли вживається визначення «авангард», «модерн» по відношенню до сьогоднішніх проблем в мистецтві, розмову з такими людьми потрібно припиняти відразу.

Але коли говорити конкретно про закарпатську школу та її традиції, то я розглядаю їх у ме­жах поколінь. Бо кожне покоління художників (межі одного в середньому 10—15 років) має своє мистецтво і, відповідно, своє бачення світу. Кожне з цих поколінь висуває найяскравіших особистостей. П.Бедзір, Є.Кремницька, Ф.Семан є не лише представниками шестидесятників на Закарпатті. Вони ставили перед собою ті самі проблеми та завдання, що і європейські та американські  художники. Такі визначення, як «оп-арт», «абстракція», «абстрактний експресіонізм», завжди обговорювалися в їхньому середовищі.

Так і сьогодні, у молодих мистецьких колах ми чуємо про стрит-арт, ленд-арт, перфоменси, об’єкт.

На початку 90-х рр. я активно почав використовувати такі форми мистецтва, як перфоменс, інсталяція та об’єкт. Логіка була простою: замість того, щоб сидіти в майстерні й на двовимірній площині полотна моделювати ілюзію тривимірності, слід вписувати туди об’єми. Практика інсталяції давала глядачу можливість «увійти» в картину і бачити предмети зсередини. На сьогодні немає чітких визначень в напрямках, є загальна назва «contemporary art». Вважаю, що працюю з речами, які можна окреслити саме так.

Анастасія Ножка