Відомий письменник і журналіст із Закарпаття, лауреат Шевченківської премії Мирослав Дочинець під час Форуму видавців у Львові не мав вільної хвилини навіть для розмов із журналістами. За кілька хвилин до передбаченої автограф-сесії на подвір’ї Палацу Потоцьких перед палаткою з його книжками вже товпилися черги охочих поговорити з автором. Одні просили нові видання «Лиса», інші купували кілька примірників «Вічника» і підписували їх чи не для всіх знайомих і друзів, треті зізнавалися, що перечитали вже всі книги. Уваги Мирославові Дочинцю не бракувало. У перший день Форуму видавців у Львові він провів масштабну зустріч із читачами у Львівському драматичному театрі ім. Лесі Українки. І все ж недовге інтерв’ю з відомим закарпатцем у перерві між автограф-сесіями записати вдалося. Письменник зізнався, що для нього цьогорічний Форум суттєво не відрізняється від попередніх, і розповів про те, що вже пише нову книгу.
— Цього року продажі на Форумі дуже добрі, як і минулого року. Мені здається, що навіть більші, хоча всі передбачення загалу були досить негативні через загальну ситуацію в країні, атмосферу. Але сьогодні, мабуть, навпаки, виникає потреба в цінностях, на які можна опертися, цінностях не матеріальних, а духовних. На перше місце виходять вартісні речі: наше слово, український дух, надія, віра. Мабуть, щось є в моїх книгах. Слава Богу, я радий.
Географія цього року дуже широка, навіть зі Сходу, Криму приходять люди. А з Центральної України, напевно, більше, ніж із Галичини. Підходило кілька закарпатців. Це мене вже не дивує. Закарпатці дізнаються про мої книги з закордону — Італії, Америки, Києва, Москви... Але це нормальне явище.
— Яку вашу книгу найчастіше запитують?
— Знаєте, тому й дивно, що на базарі, ярмарку, як ми говоримо, все потрібне: і петрушка, і кріп, і банани, й ананаси… І книги мають різного читача. Але є книги, які вже мають певне ставлення до себе, відціджені часом. Це «Вічник», «Світован», «Горянин». Про «Многії літа» вже й не говорю, бо це більше, ніж книга, це вже якийсь дороговказ.
— Вручення вам Шевченківської премії суттєво вплинуло на попит, який сьогодні є навколо ваших книг?
— Хочеться думати, що навряд чи. Але всі ми люди, всі люблять, аби навколо книг була особлива увага, увага загалу, бо тоді є більша довіра. Тому «Горянин» і «Криничар» ми видали окремою книгою. До цих книг особлива увага, бо це треба мати, воно вже офіційно оцінене, і це добре.
— Що хочеться написати після подій, які відбуваються в Україні, й чи хочеться взагалі?
— Я ніколи не пишу на події, я неплановий письменник. Знаєте, все має відстоятися, кристалізуватися. Ситуація змінюється кожного дня, кожної години. Один великий історик казав, що історія переписується кожні 10 років — світ змінюється і змінюється оцінка світу. Тому про всі ці речі, які сьогодні відбуваються, завтра ми почнемо розуміти більше, коли мине шум, коли пройдуть емоції, коли це ввійде в нас, коли почнемо все аналізувати, відстежувати, оцінювати. То почекаймо завтрашнього дня.
Я думаю, що наш президент дуже мудрий у цьому розумінні. Чому наші гарячі голови, які сидять не в окопах, а тут, вимагають крові? Мені дивно, як люди хочуть крові! Скільки люди хочуть смертей. Це не християнські речі. Треба спочатку примирюватися. Тих, хто хоче воювати, завжди вистачить, бо це адреналін, керування, а також це антинародні, антихристиянські речі. Але треба виходити з миру. Тоді ми будемо перемагати й тоді за нами буде Божа правда і Божа сила.
— Що сьогодні пишете?
— Не люблю говорити про те, що пишу, але оскільки я вже перейшов той рубікон книги, то можу сказати, що це буде щось проміжне між «Многими літами», «Вічником» і «Світованом». Я ніколи не повторююся, це мені не цікаво, це читачам не цікаво. Це буде книга одкровень, про речі вічні й сучасні, намагання поєднати те, що відбувалося і відбувається, і яке між тим існує поєднання на рівні вічних істин. Книжка буде називатися «Синій зошит». Дасть Бог до кінця року може й допишу.
— За 9 місяців, як і попередні книжки?
— За 9. Ну як може бути інакше? (Усміхається — Авт.).
— З якими побажаннями під час «Форуму видавців» підходять читачі?
— Читачі бажають мені те, що і собі: миру, спокою, благодаті, здоров’я. Це те, що нам усім потрібне зараз. Якщо це є, то є і сила, й надія.
— Не просять написати щось про Майдан, війну на Сході?
— Просять не тільки про це. Вчора мав зустріч у театрі Лесі Українки. Так багато замовлень, думають, що я інститут якийсь, що можу закривати якісь білі сторінки української історії. Але я не індустріальна база. Пишу тільки те, що диктує серце.
Наталія Каралкіна, Rionews