Андрій Любка: Спання з жінками дарує мені радість і спокій

- Що тобі особисто дарує спання з жінками? 

Нічого особливого, те саме, що й іншим – радість і спокій. Я передбачав, що назва книжки викличе якусь таку серію розмов у множині, на кшталт "чому з жінками, а не з жінкою?" Це правильне питання, але на нього немає простої відповіді. На презентації в Харкові публіка жартувала, вимагаючи відео- чи хоча б фотододаток до книжки. Треба над цим подумати... (Сміється.) 

- Оскільки наша розмова відбувається напередодні презентації у Франківську, то розкажи, про що збірка "Спати з жінками". Як і де народжувалися ці тексти? 

Виявляється, Йоган Вольфґанґ Ґьоте втратив незайманість у 38 років, наслідком чого в літературі стала поява циклу його «Римських елегій». Минуло кілька століть, і теперішнім поетам для творчості вже не конче потрібні аж такі сплески і струси, їх задовольняє й просто сон, який часом може бути реалістичнішим за саме життя. Книжка «Спати з жінками» – саме про такий сон, від якого хочеться то якнайшвидше прокинутися, а то засинати глибше й надовше. Я писав про себе, свою й чужі країни, свої любові й своє кохання, улюблені книжки і напої. П’ятдесят історій, жодна з яких не є останньою, бо з них усе тільки починається. Можна хіба ще додати, що це тексти останніх чотирьох-п’яти років.

- Останнім часом ти більше пишеш прози, ніж віршів. Чому? Це якось пов’язане з дорослішанням? 

Я не знаю, чи можна це назвати дорослішанням, але я це дуже негативно загалом сприймаю. Віршів зараз майже не пишу, ще кілька років тому мені писалося віршів п’ятнадцять на рік, а тепер – сім-вісім. Я собі це пояснюю таким чином, що кожній людині на день надано певний ліміт слів і вона сама вирішує, як ними розпорядитися. Можна написати вірш, а можна колонку, статтю чи статус у Фейсбуці. Умовно кажучи, останнім часом я все більше писав різних текстів, тим самим крадучи слова у віршів. 

- Чи поезія вибудовує для тебе теперішнього певні рамки? 

Навпаки. Мені здається, поезія за своєю суттю не може створювати рамки, вона їх ламає. Тому поетичний досвід дуже плідно дає про себе чути у всіх сферах, у житті загалом – бо людина, яка читає вірші, вільніша, не зашорена. Хоча, звісно, це залежить від віршів, які читаєш. От начитаєшся віршів членів Спілки письменників – і в тюрму захочеться, подалі від таких творів (сміється). 

- У тебе в Фейсбуці у графах "праця" і "місце проживання" - красномовне "спитати". Отже, питаю, де ти зараз мешкаєш і чим займаєшся? Що тебе тепер найбільше цікавить і зачіпає? 

До літа я житиму у Варшаві – закінчую там Варшавський університет, спеціальність "балканістика". Це сербська мова, культура, історія, політика, звичаї, інтелектуальне життя Балканського півострова тощо. Словом, у нас готують фахівців, аналітиків, знавців певних регіонів Центральної Європи. А пішов я туди вчитися, бо в якийсь момент зрозумів, що я сам – балканець. І за темпераментом, і за сприйняттям світу й пофігізмом до нього, і за походженням. Зараз я в цьому впевнений – Буковина (про це пише Василь Кожелянко) і Закарпаття – це два «балканські» регіони України. Там культура, кухня (гостре й жирне), музика на весіллях і навіть традиції кровної помсти – цілком балканські. 

- Згадуючи фразу з твого вірша "випив рому, нарешті я вдома", хочу спитати: яке у тебе тепер відчуття дому? Чи знаєш, де він сьогодні? 

У мене немає власного помешкання – квартири чи будинку, я багато років вважав це мінусом, а зараз дивлюся на це позитивно. Так, мені доводиться весь час винаймати помешкання, але завдяки цьому я ні до чого не прив’язаний – мені не принципово важливо, куди повертатися. Наприклад, я влітку закінчу свої справи у Варшаві – і повернуся в Україну, в Київ чи в Ужгород. У мене вільний вибір, я можу навіть у Чернівці переїхати. Хоча зараз справді схиляюся до думки про повернення в Закарпаття. А через рік-два знову поїду на півроку в якийсь Берлін чи Белград. 

- Ти дебютував з віршами про любов, зрештою, це певною мірою і сьогодні твоя "візитівка". Відчуття і розуміння любові у тебе якось змінюється з часом і з новим досвідом? 

Звісно, змінюється – людина з роками черствіє, у неї грубішає шкіра. Тому моя порада молодим поетам – пишіть, поки вам пишеться. З роками лірика вивітрюватиметься, такі вже закони природи в літературі. 

- Якось ти достатньо відверто розповів, здається, у журналі "Країна", кілька історій про своїх жінок. Це вже була не література. Для чого такі ризики? 

Я не хотів би відкривати всіх карт, але інтерв’ю «Країні» не обов’язково ж має бути правдою. Письменник цілком може собі вигадати п’ять любовних історій і розказати їх, зронюючи скупу чоловічу сльозу. Але скільки з них правдивих, а скільки – містифікацій, суто літературних сюжетів, ніхто не знає. 

- Навчання у військовому училищі якось дається взнаки у теперішній ситуації? Не тягне захищати країну зі зброєю в руках чи якимось радикальним способом? 

Радше навчання у військовому училищі ще тоді утвердило мене в думці, що наша армія нікуди не годиться. За два роки я два чи три рази нормально стріляв, а весь інший час ми підмітали плац, чистили картоплю і шліфували стройовий крок. Тому, ошуканий у романтичному баченні військової професії, я не продовжив воєнну освіту. Але училище дало мені інше: вміння не панікувати. Треба спокійно чекати наказів і не створювати зайвого шуму й хаосу. Якщо буде війна – я піду воювати. Але, наприклад, за Крим я б не воював – і не бачу нічого аж такого трагічного, що ми втратили землю, яка нам ніколи не належала і на якій живуть півтора мільйона людей, які ненавидять усе українське. Це за них я мав би піти у бій? Ні, дякую. Інша справа, що нам важливо підтримати наших союзників – кримських татар. На жаль, вони не захочуть переселитися зі своєї малої батьківщини, але Україна повинна їм допомогти – і місцями в університетах для молоді, і фінансовою допомогою, і на міжнародній арені. 

- Ти завжди активно цікавився політикою, чи маєш думку для себе, що зараз відбувається в Україні і до чого ми всі ідемо? Маєш якийсь рецепт на щодень, що робити і як жити в цей неспокійний час? 

На жаль, не маю. Я теж переживаю й місця собі не знаходжу. Точно знаю одне: не варто аналізувати ці події зі щоденних новин, це марна справа. Сьогодні закінчуються довші й глибші процеси. Для мене український Майдан 2013-2014 став свідченням того, що в нас остаточно настало двадцять перше століття. Отож, українське ХХ століття – епоха поразок державницьких і незалежницьких прагнень, голодоморів, окупацій, більшовизму і агонії СРСР у формі СНД – завершилося. Тепер маємо шанс побудувати нову українську реальність.

Так чи сяк, а якщо узагальнити всі причини Майдану, то отримаємо просту відповідь: Українська держава радянського типу деградувала настільки, що перестала відповідати духові навколишнього часу і – що найважливіше – своєму ж більш сучасному суспільству. Умовно кажучи, люди зі свідомістю ХХІ століття жили в агонізуючій країні, що давно відстала від свого народу. Співжиття покоління Фейсбуку, ґаджетів, органічної їжі й влади, яка замовляє собі золоті батони й інкрустовані діамантами власні портрети-ікони, не могло довго тривати мирно. Змагалися дві реальності, одна мусила поступитися.

За 23 роки незалежності Україна вичерпала весь пострадянський ресурс – технології застаріли, труби прогнили, промисловість виявилася не пристосованою до ринкових цін на енергоносії, державний апарат став відверто окупаційним, нівелювалося значення науки, освіти, порядності, культурності тощо. Повний крах. В України просто не залишилося ресурсів – ані фінансових, ані ідейних – щоби продовжувати бути Українською Соціалістичною Радянською Республікою. У той же час населення, яке вважали електоратом і яке де-факто було покинуте державою на самих себе, стало self made – само здобуло добру освіту, вивчило мови, об'їздило світ і набачилося, як усе працює на захід і схід від наших кордонів, само навчилося заробляти гроші й утримувати себе, спромоглося не деградувати разом із «своєю» державою, зробило з усього цього висновки. А в потрібний момент – повстало. 

- Тебе постійно називають то найперспективнішим поетом Закарпаття, то найзавиднішим закарпатським женихом. А в тебе самого ще є оце відчуття перспективи, що все ще попереду? 

Мене ще колись в Ужгороді називали «найкращим поетом общаги». Може, тому, що в гуртожитку поетів було не так багато. Відчуття перспективи й свободи в мене є – передусім, внутрішньої. Сподіваюся, воно зростатиме.