Наталія Орєшнікова: «Я люблю свою роботу, і в цьому моє щастя й успіх»

Зіграла у 40 виставах. Улюблена роль - Мавки з «Лісової пісні» та Митрика із «Недотепи із Вертепа». Поставила десять вистав, серед них – прекрасна та сучасна «Енеїда» за Котляревським, «Цирк Івана Сили» за О.Гаврошем.  

 Її творчість оцінили і шанувальники, і журі. Вона – шестиразовий лауреат премії братів Шерегіїв. Нагороджена дипломом за кращу акторську роботу серед жінок сезону 2012-2013 років за створення ролі у виставі О.Гавроша «Тричі славний розбійник Пинтя».

В ексклюзивному інтерв’ю Тетяні Грицищук ділиться секретом успіху.

- Пані Наталіє, останні сім років ви – головний режисер театру «Бавка». В Україні багато говориться про гендерну рівність, але бачимо реалії: чоловіки неохоче пускають жінок на керівні посади. Розкажіть, будь ласка, про свій шлях до успіху, тим паче, що досі я не зустрічала у мас-медійному просторі розлогого інтерв’ю про ваш життєвий і творчий шлях.

- Народилася 13 вересня 1970 року в славному місті Свалява на Закарпатті. Кожна дитина мріє стати кимось – лікарем, вчителем, космонавтом. Я завжди хотіла стати актрисою, як нормальна дитина, мріяла зніматися в кіно. Пам’ятаю, як перед батьками грала, танцювала. До своєї мрії я йшла свідомо, робила крок за кроком. Дуже любила дивитися по телебаченню дитячі казки. 

Батько був військовим, і його перевели на роботу до Ужгорода 1975-го. Разом з ним до обласного центру переїхала і вся наша сім’я. Я пішла в перший клас третьої школи. Виступала на всіх святах. Коли була третьокласницею, до нашої школи прийшов Лев Йосипович Луцкер агітувати школярів відвідувати гурток театру ляльок, що діяв при Палаці піонерів. З нашого класу записалося 13 учнів. Педагоги з Дніпропетровського училища на першій репетиції всім роздали ляльки, а мене обрали працювати у живому плані. Було дуже цікаво, цей момент досі добре пам’ятаю. За рік педагоги виїхали чи то через хворобу, чи щось у них тут не склалося.

Гурток не те що розвалився, ми залишились без наставників. І Луцкер забрав нас до себе. Далі ми ходили у студію «Ровесник». Лев Йосипович - прекрасна людина: він виховав хороших людей, які згодом стали успішними акторами.

Наш клас був дружним, талановитим, ми часто ходили на вистави до драматичного театру. Наше життя було насиченим – ми проводили багато різноманітних літературних вечорів, брали участь у театральних постановках. Уявіть: 16 учнів нашого класу грало на гітарах!

1997-го я закінчила школу. Ой, 87-го, - виправляється. - Не можна відняти собі 10 років? - сміється.

Тоді був СРСР. Модно було поступати до вищих навчальних закладів. Думала, куди поїхати. Батьки хотіли ближче до хати, але в Ужгородське культосвітнє училище не хотіла. Поїхала у Рівне, подала документи до Рівненського інституту культури. Там мені не сподобалося. Після першого туру забрала документи і повернулася додому.

Не хочу називати справжню причину, можу лише сказати, що уже тоді моїм девізом були слова: «Мистецтво не продається». Талант не можна купити – або він у людини є від природи, або його нема. Інша річ – розвивати цей талант, бо кожна людина індивідуальна, талановита по-своєму.

Я вирішила, що завдяки домовленостям неможливо стати митцем – на собі все треба випробувати, - і повернулася додому. Але ж артисткою хочеться бути! Мені 16 років. Пішла шукати роботу. Заходжу в обласний драмтеатр: «Хочу бути артисткою!». Подивилися на мене зверху-вниз – освіти ж нема! - і кажуть прийти на прослуховування 3 вересня. На цьому я не зупинилася – пішла далі шукати роботу. І тут мені хтось сказав, що у Доманинцях є театр ляльок. Туди пішла одразу. Там мене зустріли Олександр Петрович Куцик й Ілля Юрковецький. Кажу, хочу працювати. «Добре», - відповідають. Думаю, що ж тут доброго - без освіти приперлася?! Сказали, прийти на прослуховування в останній день серпня. Я підготувалася, байку розказала, щось зіграла. І мене прийняли. Нині можу сказати, що це був перший випадок за всю історію театру, коли на роботу прийняли дівчину з вулиці, без освіти. Юрковецький і Куцик довго сперечалися: брати – не брати. Я уже не пам’ятаю, хто був «за», а хто «проти». Але завдяки комусь з них 27 років тому розпочалася моя акторська діяльність у театрі ляльок, яка триває досі. 
Тоді якраз ішов випуск казки «Теремок» за Маршаком. Ставив Куцик. Він дав мені маленьку роль скоморохи, а ще я допомагала акторам за ширмою. І була неймовірно щаслива.

Як відіграли «Теремок», переїхали на Театральну площу (Вже було вирішено, що приміщення колишнього драмтеатру передають лялькарям). Відтоді й працюю тут. 
За рік вирішила швидко вийти заміж і народити дитину, щоб потім все життя займатися творчістю. Моїм чоловіком був однокласник Володя Орєшніков. Народила сина Олега. Він уже дорослий, має 25 років, також творча людина: грає на гітарі, світлом і музикою займається. Дуже люблю свого сина, і приділяла йому максимум уваги, але виховали його таким мої батьки, за що їм вдячна. Якщо б не мої батьки, то таких успіхів у роботі я б не досягла. Завдяки їхній підтримці здобувала і вищу освіту в Харківському інституті мистецтв імені Котляревського. 
У декретній відпустці була рік і три місяці. Олександр Куцик поставив жорсткі умови: або декрет, або робота, гастролі. Я обрала друге. Хоча наша область і невелика, але їздили багато. Пригадую, на Тячівщині 21 день грали.

- Розкажіть про своїх батьків.

- У моїх жилах тече різна кров: бабуся була полькою, дід – українцем, мама – з Астраханської області, росіянка. Я вважаю себе закарпаткою. Тато називає мене дівчиною гір. А сам він – з Хмельниччини, Анатолій Новіков. Старша на п’ять років сестра Аня народилася в Росії, де і проживає. У побуті я розмовляю російською – дається взнаки навчання в російськомовній школі, - на сцені – тільки українською.

- Чим для вас є нинішня посада?

- Посада головного режисера дуже відповідальна, треба бути хорошим лідером, десь треба прикрикнути, призупинити. Вона більш адміністративна, як творча. Є багато «за» і «проти». Вважаю себе більше творчою людиною: люблю сцену, люблю грати, експериментувати, замислюватися.

 Я ніколи не ставила собі цілі стати головним режисером. В якийсь момент мені захотілося поставити виставу, тобто пізнати і цю професію. Не вважаю себе супер-пупер режисером, цій справі ще вчуся.

- Що вам вдалося зробити на цій посаді? Що вас тішить?

- Театр – це праця колективна. Якщо б не було підтримки колег, насамперед акторів, то мало що зробила б.

- Ваш театр ставить вистави не тільки для дітей, а і для дорослого глядача. У репертуарі є вистави з філософським підтекстом. Грають не лише ляльки, а й актори «вживу». В «Бавці» це давно започатковано?

- Театр як живий організм. Щороку розвивається. До філософських речей «Бавка» прийшла, бо це вимога часу. Так, репертуар театру різноманітний, є чим порадувати
найменших глядачів, є хороші вистави для середнього віку, підлітків і дорослих.

- Радує, що представлені в ньому і твори закарпатських авторів.

- Наше Закарпаття – колоритне, багатонаціональне. У репертуарі маємо фольклорні постановки на румунську тематику, угорську, словацьку. Мій попередник Олександр Куцик поставив дуже багато прекрасних вистав. До прикладу, його «Недотепу із Вертепа» за творами Дмитра Кешелі стала візитною карткою не тільки «Бавки», а і цілого Закарпаття. Ми показали її на багатьох сценах Європи, і навіть Казахстану. Отримали більше десяти всеукраїнських та міжнародних театральних вистав. У глядачів викликала неабиякий ажіотаж, бо в її основу покладена життєва історія закарпатського хлопчика і має в собі філософський підтекст: є чимало думок щодо походження людини, але єдина вірна – людина походить від матері.
 
- На що звертаєте увагу при формуванні репертуару?

- Коли читаю матеріал, думаю: цікавий він мені чи ні? І чи буде цікавий іншим? І що це принесе театру? Що отримає глядач – етику, естетику?

Саша Гаврош приніс мені свою книгу про Івана Силу, прочитала її на одному подиху, вона мені сподобалася, народилася п’єса, вирішили поставити на сцені. Так з’явився «Цирк Івана Сили». Торік на «Інтерляльці» отримав нагороду.

Задумала об’єднати казки, легенди Закарпаття і поставити виставу. Так народився «Тричі славний розбійник Пинтя». Постановку здійснив білоруський режисер Жюгжда.

- Кажуть, Наталії - успішні й сильні. Адже ім’я – це код.

- Не знаю. Ніколи про це не думала, - каже ніяковіючи. - Точно можу сказати, що я надзвичайно люблю свою роботу, свою професію, свій театр.

- Знаю, що ваш другий чоловік теж актор. Як живеться і працюється двом творчим людям під одним дахом?

 - Дуже важко. Разом ми уже 18 років. Допомагаємо один одному, підтримуємо, радіємо за успіхи, бо у театрі дуже важливе партнерство. Якщо добре грає партнер, то і твоя роль вийде.

- Як глядач, можу сказати, що Микола Карпенко грає прекрасно, зворушливо. А чим вас привабив Микола?

- Не красою. Це однозначно. Але Микола гарний, вродливий. Мені ніколи не подобалися красиві чоловіки, бо я вважала, що красиві подобаються всім. А в людині найголовнішим є не краса, а її душа, розум, інтелект, внутрішній світ. Микола Карпенко вразив мене своїм внутрішнім світом. Згодом з’ясували, що ми ходили в одну і ту ж групу в дитсадку. Коли знайшли спільне фото, то дуже сміялися.

- Що потрібно жінці ХХІ століття для щастя?

- Що насамперед потрібно для щастя? Над цим питанням завжди думаю. Якщо скажу, що «не гроші», то кривитиму душею. Праця повинна бути гідно оплачена, і чим більше за неї платять, тим краще.

Аби сучасній жінці бути щасливою, треба зайняти свою нішу. Якщо людина займається улюбленою справою, то це 70 відсотків успіху. Коли дівчата закінчують школу, то хтось мріє вступити до вузу, відкрити власну справу, а дехто – вийти вдало заміж, народити і виховати дітей, стати хорошою мамою. Вважаю, що це теж величезна праця. І на цьому поприщі можна досягти успіху і бути щасливою. 
Я люблю свою роботу і в цьому моє щастя й успіх.

Свят мало, будні в основному. І треба побудувати своє життя так, аби цих сірих буднів було якомога менше. Я не кажу, що всі дні для мене є святом. У мене теж є таке, що зранку не хочеться вставати і йти на роботу. Але, переступивши поріг театру, все минає, мій настрій покращується.

- Яке маєте хобі?

- Люблю готувати, в’язати. У дитинстві навчила мене мама, я довгий час в’язала, потім закинула, тепер знову пробило мене, навіть виставу придумала із в’язаних ляльок. Не буду говорити назву, бо забобонна. Дуже люблю собак, маємо таксу.
 
- Філософія вашого життя.

- Сповідувати Божі заповіді і не впадати у відчай.

- Творчі люди дуже емоційні і схильні до депресії. Що скажете?

- Так, знайоме і пережите все це. Головне, щоб наші депресії з чоловіком не співпадали.

- Знаю, що ви ще проводите і педагогічну діяльність.

- Другий рік викладаю режисуру театральних закладів і акторську майстерність студентам-заочникам Ужгородського коледжу мистецтв. Мені подобається, що вони прийшли не просто за дипломами, а хочуть чомусь навчитися, цікавляться, я намагаюся привити їм любов до театральної справи.

- На столі у вас – чотири букетики шафранів…

- Вчора (9 лютого. – примітка автора) у нас були дві вистави. Вдячні глядачі подарували квіти. Частину букетів залишила тут, частину – в гримерці, а великий взяла додому. Іду з букетом, а знайомі: «Зі святом!». Кажу, та нема у мене свята, рядові вистави були. А потім подумала, так і справді свято – глядачі прийшли, ми відіграли дві вистави, всі щасливі. Дуже люблю, коли дарують квіти на сцені.

Теги: Орєшнікова, Бавка, театр

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати