В Ужгороді представили найдавнішу українську діаспору (ФОТО)

Руснаків представили документальною книжкою відомого закарпатського  письменника та журналіста Олександра Гавроша «Блукаючий народ» (вийшла у 2012 р.),  збіркою поезій руснацької поетеси Саманти Рац-Стоїлькович «Десь близько», яка щойно побачила світ у львівському видавництві «Тиса», та прем’єрою  документального фільму телеканалу «Тиса-1» про життя української діаспори на Балканах «Маленькі історії Руського Керестура», знятого минулого року під час експедиції до Воєводини.

Знайомство із сербськими побратимами розпочав Олександр Гаврош, розповівши про сучасний стан речей в Дольніці. Зараз  за переписом 2012 р. в Сербії налічується  14600 руснаків, живуть вони здебільшого в трьох населених пунктах: селах Руський Керестур (5 тис. населення, з яких близько 90% складають руснаки), Коцур (близько 50 % руснаків), Дюрдьов (близько 30% руснаків). Звичайно, що асиміляція бере своє, за 10 останніх років їх зменшилося на 10%, але вони стараються зберегти свою культуру. Унікально є те, ця невеличка етнічна група має сотню письменників. Коли минулого року були в Сербії зі знімальною групою, то в Коцурі потрапили на засідання літературного клубу, до якого входять  20 письменників, і це на кількатисячне село! Це не початківці, а  люди, які вже видали свої книжки. Руснаки – дивовижний народ, вони весь час щось досліджують, будь то  історія свого села, церкви, роду чи мови. Остання відрізняється від закарпатського діалекту. Вчені називають руснацьку бешеду мікромовою.  За весь час існування діаспори вийшло близько 700 книжок цією мовою.

Невеличкий екскурс в історію здійснив словацький фольклорист та українознавець, іноземний академік НАН України Микола Мушинка, який десятками років спілкується із руснаками Сербії та  написав чимало праць про них. Це найдавніша українська діаспора у світі, підтверджує дослідник. Як   засвідчено в хроніці Руського Керестура, у 1751 р. приїхав у село перший руснак. Минуло вже більше двох з половиною століть, а  вони продовжують  там жити і мають на сьогодні надзвичайно багату культуру. Ота невеличка група сьогодні видає більше книжок, як будь-яка інша діаспора.

Вперше світу їх представив український фольклорист Володимир Гнатюк. Тоді ще студентом він поїхав до Руського Керестура на 2,5 місяці і записав багатющий фольклорний матеріал.  У 1898 р. молодий етнограф написав першу працю «Руські оселі в Бачці».  Це  була його дипломна робота, керівником якої був Михайло Грушеський.  Потім про це дослідження забули, аж поки в 1967  р. Микола Мушинка не захистив кандидатську дисертацію в Карловому університеті про В.Гнатюка і не поділився своїми знання з руснаками з Руського Керестура.  Вони перевидали окремою книжкою казки русинів Югославії, пісні, а до 100-річчя Гнатюка руснаки  перевидали 6 томів його капітальної роботи «Етнографічні матеріали з Угорської Русі», зробивши досліднику  більшу славу, ніж  українська академія наук. Першим у повоєнні роки звернув увагу на югославських  руснаків закарпатський літературознавець  Олекса Мишанич. Микола Мушинка також написав монографію «Фольклор русинів Югославії», перше видання якої  в 60-х роках  було анонімним у зв’язку із забороною його імені, але вже у 90-х роках було перевидано цю монографію вже під його прізвищем.  Стосовно сучасних досліджень руснаків, то тут книжка Олександра Гавроша «Блукаючий народ» не має рівних. Академік  зауважив, що надзвичайно радий, що такий роман-подорож  з’явився. Журналіст, побувши усього місяць у Воєводині, написав блискучий репортаж, продемонструвавши  живе слово. Ніхто  до нього і після нього  не написав такого, хоч і було багато наукових праць.

Мова руснаків  значно відрізняється від літературної української мови і більше схожа до східнословацького діалекту, ось тому Україна і не знає югославських русинів, бо вони говорять іншим діалектом, але якраз у ньому прихована їх оригінальність. Не було б цього діалекту, вони б давно асимілювалися. Той діалект їх зберіг.  До того ж у тій невеличкій громаді нема такої професії, яка би не була представлена руснаками, навіть академіка свого мають -  Юліана Тамаша, він, як і М. Мушинка, є іноземним академіком НАН України.

Від історичного знайомства перейшли безпосередньо до живого слова, носієм якого стала гостя з Руського Керестура молода поетеса Саманта Рац-Стоїлькович, що вдруге завітала на Закарпаття. Її коріння походять з давнього українського роду Криницьких. 26-річна мати двох п’ятирічних  близнючок, окрім поезії, займається багатьма проектами: перекладає, укладає науково-популярний українсько-сербсько-руснацький словник, пише енциклопедію для дітей. Вірші почала писати ще зі школи в 13 літ. Друкувалася у  літературно-мистецькому часописі «Шветлосц» й у газеті «Руске слово». Минулого року в Сербії вийшла її збірка руснацькою мовою «Чарна русалка». І ось тепер в Україні вийшла її перша збірка-білінгва «Дзешкаль блїзко» («Десь близько»). Книжка двомовна, половину  складають оригінальні тексти-верлібри Саманти руснацькою, половину  -  переклад віршів  на українську Олександра Гавроша. Особливого  шарму книжці надають і надзвичайно  гарні графічні ілюстрації львів’янки Юлії Процишин, яка вперше робила художнє оформлення книги. Тож збірка стала дебютом в Україні не тільки для руснацької поетеси, але й для львівської художниці та закарпатського письменника у ролі перекладача. Книжка вийшла у львівському видавництві «Тиса», яке очолює наш земляк з Рахова Олександр Масляник, саме він виступив меценатом збірки.

Поетка дарує читачам власну історію духовного розвитку жіночої істоти з її самотністю, коханням, болем, пошуком власного щастя і пізнанням власної сутності. Закарпатський письменник та доктор історичних наук Сергій Федака, вважає збірку унікальною, а вірші надзвичайно енергетично зарядженими. Для українського читача вони  будуть несподіваними і відвертими.  Авторка  бере із світу все найбільш цікаве і, пропускаючи через свій внутрішній світ, вражає новим поглядом. Дуже  несподіваний поворот думки перетворює читання рядків на захопливу мандрівку, яка до самого кінця не знаєш чим  закінчиться. У цьому мали змогу переконатися присутні на вечорі, слухаючи вірші з уст самої поетки.

Почути  живу руснацьку мову і відчути атмосферу сучасного життя  найдавнішої української діаспори можна було і у фільмі «Маленькі історії Руського Керестура», знятого режисером  Максимом Мельником і оператором Віктором Рейпаші. Це перший український фільм про руснаків Сербії (можна переглянути в Інтернеті).  Молодий телеведучий Максим, що навчається в Братиславі на режисера художніх фільмів і знає кілька мов, блискуче впорався з репортажним жанром, забезпечивши глядачам 100-відсоткоий ефект присутності.  Життя звичайних керестурців промайнуло на екрані за 33 хвилини, а здалося ніби гостювали місяць.

Про українсько-руснацькі зв’язки також розповіли вчений-етнолог,  професор Михайло Тиводар та  поет і підприємець Павло Чучка. За словами останнього, у свій час письменник Іван Чендей почав розвивати зв’язки з руснаками, привозивши групи парубків по 30-40 чоловік з Бачки у Бедевлю, Дубове і знайомивши їх на вечорницях з закарпатськими дівчатами. Але цей рух не отримав продовження, тісні зв’язки не зав’язалися. Сам Павло Чучка вже два роки намагається продовжити цю справу, але поки безуспішно. Батько Саманти Елемир Рац, який теж завітав на зустріч разом з дружиною, є  засновником молодіжно-туристичного руху і має бажання приймати закарпатських школярів групами по 15-20 осіб, щоб знайомити їх з тамтешньою молоддю, культурою та освітою.

Теги: Руснаки, фольклор, Гаврош, Мушинка, Тиводар, Чучка

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати