Вірування ромів України як історико-релігієзнавче джерело

Циганське населення України, яке налічує за офіційними даними 48.000 чоловік (1989 р.), за неофіційними – більш 100.000, склалося вже після того, як предки циганів залишили Індію внаслідок взаємодії індійського антропологічного, етнографічного, лінгвістичного і культурного субстрату з багатьма іншими елементами, обумовленими шляхами міграції та місцем подальшого розселення циган (ромів).

Більшість дослідників вважає, що причинами міграцій найбільш поневолених верств населення Індії були: кастова система, внутрішньополітична криза, навали ворогів тощо. Цей процес почався з 4-6 ст. і розтягнувся на століття, він мав декілька хвиль, причому ці хвилі мали здогоняти одна одну та перемішуватися. Остання велика хвиля пересування циган була у 14 ст., у зв’язку з навалою Тамерлана і на початку 15 ст. Пік цих переміщень лягає на період з 10 по 15 ст. Цигани затримувалися іноді на довгий час, поки нові групи переселенців, які йшли слідом, або соціальний вибух, або переслідування місцевого населення, або чисельні війни, завоювання арабів, турків-сельджуків, османів, або все це разом не штовхало їх у подальшу подорож. Цигани контактували з різними народами, які відрізнялися мовою, традиціями та звичаями, але вони, як правило, не залишалися на строк більший, щоб повністю асимілюватися.

На територію України цигани потрапляють наприкінці 13 – початку 14 ст. з Валахії та Молдови і до 16 ст. вони кочували вже по всій Україні. Міграція населення, незвичайні люди у дивовижному одязі і незрозумілою мовою цілком вписувалися у рамки того часу. У потоці мандрівних купців, ченців, ремісників та найманців цигани не привертали до себе особої уваги. Проникнення циган було мирним, без опору місцевого населення. Національна та культурна самобутність у той час ще не мали великого значення, не були перегородою соціально-культурної інтеграції.

Цигани були хоч і розпорошені по країні, проте рівномірно: 6-7 (на Півдні України – 7-8) десятих відсотків загального числа мешканців кожної області. Цигани в Україні не тільки не асимілювалися, але навіть не втратили власної самобутності. Історично в Україні склалося декілька особливих циганських етнодіалектних груп (сміливо можна казати – етносів). Кожна з них має власну назву, самовідчування, відрізняється мовою, ареалом формування, заняттями, віруваннями.

Перш за все це українські цигани – серви, сервуря або лівобережні цигани (найбільш чисельна циганська група в Україні), та влахи, влахуря. Мова цих циган належить до Української діалектної групи, згідно з лінгвістичною класифікацією, яку запропонував Л.Н.Черенков.[1]. Майже всі серви та влахи належать до християнської православної церкви.

Ще одна циганська группа, яка склалася на території України – це кримські цигани, або киримітіка рома, татарітіка рома (аюджі, гурбети та інш.). Їхня мова належить до Балканської діалектної групи. Ці цигани традіційно мешкають в Криму, на Півдні України, вони зазнали великого лінгвістичного та етнографічного впливу з боку місцевого тюркомовного населення. Кримські цигани переважно є мусульманами-суннітами.

Третя велика мовна група – Влашська. До неї належать молдавські цигани (Одеська та Чернівецька області), частина яких (кишинівці) оселилася у 20 – 30 рр 20 ст. у Донецькій, Луганській областях. Також до цієї групи належать келдерари та ловари, які мешкають маленькими групами скрізь на території України. Ці цигани відносять себе до православних.

Четверта – Карпатська група. До неї належать словацькі (сервіка рома) та угорські (унгріке рома) цигани, які мешкають у Закарпатській області, переважно католики та греко-католики.

Таким чином, ми бачимо, що серед циган розповсюджена релігія тієї країни, де вони мешкають. Це було необхідним з усіх поглядів: і задля здобування хліба насущного, і для самозахисту, а часом було примусовим заходом. Але нова релігія сприймалася дуже своєрідно.[2]

Наприклад, кримські цигани-гурбети є мусульманами-суннітами, але з домішками шиїзму: гурбети промовляють відому формулу: “Ля ілаха ілля ллах ве Алі велі уллах” (немає Бога, крім Бога, й Алі є прибічник його); впродовж 12 (10) днів першого місяца ал-мухаррама вони ходять з алемом (стягом) та мідяною чашою по селах, читаючи вірші щодо страждання Хусейна у Кебелі. У гурбетах є легенда, що таке право вони отримали за те, що хитрощами відвоювали у ворогів голову Хусейна та поховали її. Ці домішки шиїзму можна пояснювати персидським впливом. Цікаво, що кримські татари не дозволяли кримським циганам ховати померлих на загальних мусульманських цвинтарях, тому вони мали власні окремі циганські кладовища.[3]. Християнство (православ’я або католицьтво) також має серед циган своєрідність, яка дозволяє говорити про поєднання багатьох рис кількох релігійних систем (анімизм, фетішизм, магія, шаманизм, східні релігії, християнство тощо).[4] Це найбільш помітно у календарній, сімейній та побутовій обрядовості, демонології українських циган.[5]

Так, під час святкування Різдва та Нового року у хату до святкового столу запрошують коня. Під час весілля неодноразово ми зустрічаємось зі священним вогнем: люди розпалюють вогнища, які виконують функції очищення, ходять вночі зі смолоскипами тощо. Серед циган України мають місце дуже цікаві поховальні церемонії та обряди (в яких ми можемо побачити пережитки культу предків, а також певний вплив зороастрізму). Жах смерті та мертвих пояснюється можливою шкодою, яку можуть нанести мерці. Церемонії покликані умиротворити дух померлого. Під час смерті, вважають роми, людина знаходиться у 2-х світах, стає ясновидцем. У голові померлого ставлять ладан та свічку (щоб дух не заблукав у темряві вічності). Тіло одягають у нове вбрання. Похорон є завжди багатолюдним (збираються разом всі родичі – близькі та далекі). За звичаєм, ховають мерця за три дні після смерті. Тіло весь час знаходиться у хаті, ні на хвилину не залишається без догляду, але не можна й бути віч-на-віч з померлим, а також щоб, у групі не було парності, бо тоді дух може нашкодити людям. Серви зв’язують руки да ноги мерця шкіряними ремінцями, які потім розв’язують безпосередньо перед похованням. В останню нічь заборонено спати, тому роми грають в карти, розповідають казки, бувальщини, згадують цікаві пригоди тощо. Перед похованням у труну кладуть гроші або коштовності, в яму – їжу і виливають горілку. Інколи ховають померлих у цегляному склепі, який покривають дошками або кам’яною плитою, потім засипають землею. Зі цвинтаря йшли додому пом’янути померлого. Коли поверталися додому, то запалювали сірники та кидали їх позад себе. Під час поминального бенкету одне місце за столом залишали вільним. На початку трапези голова поминок куштував кожну страву, відливав трошки горілки на стіл “на помин його душі”. Під час поминок не можна голосно говорити, сміятися тощо, не можна вставати – це означає, що померлий обере того собі у попутники. Після бенкету гості повинні повернутися додому до ночі. Близьким родичам померлого впродовж 9 днів заборонено умиватися, змінювати одяг, взуття, різати хліб, впродовж 40 днів заборонено голитися, а впродовж одного року заборонені свята, весілля, танці, співи тощо.

Поминки здійснюються в 9, 40 днів, через півроку та рік після смерті. Остання помана найважливіша (річний чорний бенкет), під час його дух померлого завершує власну подорож по світу (навідуючи кожне місце, де бував раніше) й зараз готується до відходу назавжди. Обирається людина, яка зовнішньо схожа на померлого і вона буде репрезентувати його на помані. Її одягають у нове вбрання, бо родичі вважають, що забезпечують цим духа. На початку помани голова каже: “Сонце, Місяць й Бог! Слухайте мене. Цей стіл, який я поставив перед (ім’я померлого) з’явиться перед ним на небі! Отут люди, які їдять в його пошану! Може, вони й самі будуть здорові, може, Бог віднесе їх до неба! Спасибі, Бог, за все, що ти робиш заради нас!” Келдерари під час помани скидають з себе чорний одяг, танцюють, ллють горілку на одяг, а потім спалюють.[4]

Можна згадати велику кількість забобонів, прикмет. Для захисту від лихих духів, привидів, відьом цигани носять амулети (часник, кава, кістка вівці тощо), вірують в “око диявола”, тому ввечері завжди щільно завішують вікна. Серед циган існує ворожіння для себе - вірують у нього (наприклад, на сорочку) і для нециган (гадже), магічні заговори та заклинання.

Таким чином, ретельне вивчення релігійних уявлень, церемоній та обрядів (календарних, побутових, сімейних тощо), демонології та бувальщин допоможе відкрити нам нові сторінки про те, яким чином і коли поєдналися разом такі різноманітні монотеїстичні, полідемонічні, анімістичні й навіть шаманські риси[7], щодо походження циганських народів, шляхів їх пересування, взаємодії з різними куьтурами та традиціями. Роми України повинні зберегти власну яскраву культуру, серед якої духовна займає не останнє місце. Це буде корисним не тільки для вчених (релігієзнавців, східознавців, істориків та інш.), але й для самих циган (ромів).

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати