І вчора, і позавчора, і за "совєтів", і за "перестройки", і до нашої доби..
Характер нації – субстанція гігантська, всеохопна, і разом з тим містична. В усякому разі, це не звичка твого колеги хильнути «на халяву», з його незмінним: «Старий, то шо поставиш?» Якісь норми тут не спрацьовують, а індивідуальне «я» дрібніє перед знеособленим, але велетенським «ми», що включає в себе всі соціальні прошарки.
Тож обійдемося без звичного антуражу, яким обставляються розмови про національний характер – усі ті шаровари, сало, жупан і вареник. До джентльменського набору принагідно можна додати українські заздрощі, скнарість, хитрість, неотесаність, сльозливість і сентиментальність – далі ряд хай кожен продовжить на свій смак. Ми ж зупинимось на одній рисі, яка ніби входить до складової національної вдачі і закодована у вислові «моя хата скраю».
Отже, що за висловом? Так, індивідуалізм українців, не виробленість ієрархії, нездатність підпорядковуватись отій істині, викладеній ще до нас: «де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку». Звідси трагічна буденність одних і хитра вдоволеність із-за тинів ситих інших. Звідси ота ще трагічна відсутність критичної маси, що вибухала б позитивними змінами у площинах життя. Адже свинопасів завжди незмірно більше, ніж козаків.
Що ж до самої хати, то її не було взагалі. Ми тулилися у вічних «сінцях», як самодержавних, так і союзних, вимощуючи при цьому власними м’язами, мозком і кров’ю – розкішний в колоніальному стилі палац імперії. Тож про яку таку «крайню хату» мова, якщо саме через Україну, як ні через жодну іншу землю, лише у минулому столітті прокотилося дві світові війни, революція, громадянська, терор, і зрештою, безпрецедентний у світовій історії голодомор. Тож, яка «крайня хата»? Та й, зрештою, якщо вона крайня, то за нею що? Правильно – степ широкий, «бите поле килиїмське», в якому сіяч стає козаком. Або вояком УПА в лісі, до якого з крайньої хати теж якраз найближче.
З хати із вибитими вікнами і дверима виїхало й поневіряється по заробітках кілька мільйонів найактивніших, найміцніших українських громадян. Водночас, пригадуються слова одного з політиків: «У нашій хаті стало уютніше». «А в нашій?» – з повним правом має відгукнутися український народ. Той, із мерзлих околиць залізних міст і напівживих сіл, про якого батьки нації згадують напередодні чергових чи позачергових виборів. Чи клянуться у любові під час «традиційних» катастроф.
Зрозуміло, якщо той народ не звикся зі своїм «крайньохатством».
"Трибуна"
01 серпня 2007р.
Теги: