Допоки будемо "ніким"?

Але… якось соромно. І принизливо. Хіба є щось варте того, аби нашу "брудну білизну" перебирали і прискіпливо досліджували на міжнародному рівні? Тим більше, що за даними Європейського суду, Україна посідає друге місце у списку держав-порушниць прав людини, випереджаючи Грецію та Росію і поступаючись лише Туреччині. При тому, що ЄСПЛ розглядає менше одного відсотка заяв.

Тепер уже 62-річного мукачівця Георгія Лизанця більше 10 років тому, 17 лютого 1997 року, затримали і порушили проти нього кримінальну справу за начебто систематичне отримування хабарів від продавців ринку. П`ять місяців і 19 днів провів він у СІЗО, отримав там нервовий розлад, а тоді справу… закрили через відсутність доказів! Йому б радіти - випустили (!) і спробувати забути все, як страшний сон. Адже прощали колись радянській державі утримання в таборах і каторжну працю мільйони людей. Та Лизанець вирішив, що живе у новій демократичній державі і надумав добиватися справедливості — бодай грошима покарати прокуратуру, яка змусила спокутувати неіснуючу вину.

У січні 1998 року, посилаючись на Європейську конвенцію з прав людини, Лизанець подав позов у Мукачівський міський суд до прокуратури Мукачівського району, в якому вимагав 100 тисяч гривень відшкодування за моральні збитки (до речі, тоді це було більше 50 тисяч доларів США). Наприкінці вересня того ж року суд частково задовольнив позов — на користь Лизанця мали стягнути 80 тисяч грн. Навіть представник прокуратури В. Машіка визнав справедливість вимог позивача, за що… отримав дисциплінарне стягнення від прокурора області.

Проте платити прокуратура не поспішала, Державне казначейство нарікало на відсутність коштів. А Лизанець шукав справедливості у Президента Леоніда Кучми, голови Верховної Ради і в багатьох інших інстанціях. Натомість, через рік і місяць після рішення Мукачівського суду, постановою президії Закарпатського обласного суду від 29 листопада 1999 року рішення було скасовано, а справу скеровано на новий розгляд. Ще одним рішенням Мукачівського міського суду, вже від 17 травня 2001 року, знову на користь Лизанця, прокуратура мала віддати 80 тисяч грн. (хоча на той час це вже було тільки 14858 дол.). Відповідачі рішення не оскаржували, але й платити не поспішали, а Лизанець знову писав скарги у найвищі інстанції. Це призвело до того, що… проти нього поновили кримінальну справу.

Третій у цій історії український суд 5 квітня 2002 року знову визнав правоту Лизанця, але на цей раз оцінив його моральні втрати (лише за час перебування в СІЗО, а не за час домагання справедливості) лише в 10 тисяч гривень, що в доларовому еквіваленті вже було більш ніж у 25 разів менше, ніж він спочатку вимагав. Проте і ці гроші держава для громадянина, над яким, можна сказати, позбиткувалася правоохоронна система, не знайшла. Тепер уже почали казати, що він їх отримувати не хоче. Хоча, як справедливо зазначає адвокат пана Георгія, Володимир Думнич, могли їх бодай надіслати поштовим переказом, це було б хоч якимось документальним підтвердженням.

Тоді закарпатець, який не міг змиритися з думкою, що він проти держави ніщо, звернувся до Європейського суду з прав людини зі скаргою на порушення його права на чесний судовий розгляд. П`ять років тривало листування — позивач доводив обґрунтованість своїх претензій, а тепер уже держава Україна їх посилено спростовувала. Проте 31 травня цього року міжнародна інституція винесла вердикт: "держава-відповідач повинна заплатити позивачеві, протягом трьох місяців … 11 380 євро і судовий борг від 12 червня 2002 року, який все ще становить заборгованість як матеріальні збитки (10 тис. грн. — Авт.)… 3 тисячі євро як не матеріальні збитки плюс будь-які податки, які можуть бути стягнені з цих сум". Постанова передбачає, що за прострочення терміну виплати нараховується ставка позичкового відсотка Європейського Центрального Банку.

Це перша справа, виграна в Європейському суді з прав людини закарпатцем. Хоча погрози звернутися до цієї інстанції лунають досить часто. Проте далеко не всі справи приймаються до розгляду, або ж у позивачів бракує терпіння боротися і чекати роками. Ще погрожувати гучною структурою люблять наші політики, проте, в абсолютній більшості випадків чомусь воліють "шукати правду" у більш "зговірливих" українських інстанціях.

Адвокат Георгія Лизанця, Володимир Думнич, каже, що проблемою є відсутність достатньої практики ведення справ у ЄСПЛ . Складно знайти і фахівця, який зробить якісний переклад позову на англійську мову, адже важливо правильно викласти всі нюанси і юридичні тонкощі. Зокрема, Лизанець не оскаржував дії прокуратури чи казначейства, які не виплачували йому кошти, а посилався на те, що він і держава не були рівними перед судом. Несправедливість лежала на поверхні — аж надто про різні суми відшкодування винесено судові рішення. Крім того, каже адвокат потерпілого, отримати кошти за збитки, завдані правоохоронними структурами, у нашій державі практично нереально. Усі звернення до Президента Леоніда Кучми та інших державних високопосадовців залишилися без відповіді.

Насамперед через тотальну корумпованість українських судів наші співвітчизники з року в рік все більше подають заяв до Європейського суду з прав людини. Вже у цьому році винесено майже три десятки рішень проти України, тоді як у 2002 році було тільки одне. Після того першого рішення п`ять років тому, кількість виграних українцями проти України справ зростала як снігова лавина — 2003 рік — 3, 2004 — 13, 2005 — 120, 2006 — 114 рішень. А заяв з 1997 до 2005 року проти України в суді Страсбурга було зареєстровано 14055. Ухвалення остаточних рішень, через надзвичайну завантаженість Європейського суду та з багатьох інших причин за цей час склало лише 0,98% від кількості зареєстрованих позовів.

Загалом же майже 60% усіх справ, які чекають на розгляд Європейського суду, припадає на такі країни, як Росія (17%), Туреччина (13%), Румунія (12%), Польща (11%), Україна (6%). За свідченням аналітиків, крім усіх інших чинників, ЄСПЛ відіграє важливу роль у зміцненні демократії і верховенства права на всьому континенті, а тому неспроможний визнати всі порушення, які мають місце у країнах молодої демократії. Таке визнання означало б, що порушення прав людини в цих державах є системними, тобто що принцип верховенства права в них не діє. Європейський суд уникає також прийняття радикальних рішень, оскільки це може спричинити їх невиконання.

За інформацією Мінфіну України у 2005 році з держбюджету за рішеннями Європейського суду було сплачено 3 млн. 200 тис. 400 грн. А на 2006 рік на забезпечення виконання рішень ЄСПЛ в бюджет заклали 20 млн. грн.

Увесь час, відколи Україна незалежна, Рада Європи критикує українську правову систему, але без особливого успіху. А 2 жовтня минулого року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію, в якій розкритикувала Україну, а також три інші держави, за неприйнятні затримки з виконанням рішень Європейського суду з прав людини і поінформувала про свій намір позбавити парламентську делегацію України права бути присутньою в Асамблеї у разі невжиття Україною відповідних заходів упродовж шести місяців.

Ми все ще декларуємо (і самі навіть іноді віримо, що ось ще трошки-трошки та й проведемо) дієве реформування судоустрою і тоді все у нас буде чесно, прозоро й справедливо. Хоча реально справедливою залишається теза, яку колись висловив один із суддів: "У нас немає суддів, є судові чиновники. Як тільки питання торкається держави і громадянина, приблизно в 90% випадків рішення — на користь держави, і зовсім не тому, що громадянин неправий. Тобто суди не захищають громадянина. Ще гірша ситуація з кримінальними справами. Судді, внаслідок тиску на них голів суду, прокурорів, міліцейських начальників, вдаються до порушення закону".

Президент України Віктор Ющенко називає ступінь корумпованості судів і правоохоронних органів критичним, вбачаючи в цьому загрозу національній безпеці, 60% українських громадян не довіряють українським судам.

Прийнято закон, який передбачає, що всі судові рішення повинні оприлюднюватися бодай в інтернет-мережі, щоб народ знав своїх злочинців і справедливих (у тому числі й в переносному сенсі) суддів. Проте для цього ніяк не знайдуть чи то коштів, чи фахівців, чи, насамперед, бажання.

Якщо колись голова Закарпатського обласного суду хоч раз-двічі на рік вважав за необхідне спілкуватися з журналістами, то вже роками такого в принципі не відбувається, а отримати не іміджеві інтерв`ю чільників місцевих судів - просто фантастика. Навіть коли у райцентрі відбуваються масові акції протесту проти свавілля судової системи. Максимум про що можуть повідати журналістам - як тяжко працюється суддям і як важко їм загалом живеться. Як не вистачає бюджетних коштів на канцтовари і зарплат на прожиття. І взагалі -- наші судді надзвичайно зайняті! Авжеж, бо своїми рішеннями вони можуть закривати і відкривати кримінальні справи, заборонити, наприклад, податківцям перевіряти одіозних підприємців (рішення у справах відомого “розмитнювача” крутих авто з Хустщини), відпускати екстрадованих кримінальних авторитетів тощо. Дожилися!

Втім, надамо слово людині, яка кілька років пропрацювала в обласному суді краю, а відтак майже десяток років займається адвокатською практикою - захиснику Георгія Лизанця Володимиру Думничу. “Повірте, ваші ілюзії щодо вирішення вашої справи об`єктивно, безстороннім, неупередженим судом будуть розвіяні з початку першої зустрічі з суддею, з розмови, з якої ви зрозумієте, що він осідлав суддівське крісло зовсім не для захисту прав пересічних громадян, а задля набуття високого статусу і всього, що він може дати - перш за все для поповнення власного добробуту. Навіть кричущі порушення вашого права, за захистом якого ви звернулися до суду, повністю затьмарить безвідповідальне ставлення судді до свого обов`язку слідувати верховенству права, принципам справедливості, об`єктивності. Навіть закон “Про боротьбу з корупцією” є інструментом лише імітації боротьби, окозамилювання дутими показниками викриття дрібних посадовців, з яких, при цьому ще теж можна взяти хабарі. Хоч якось поліпшити ситуацію могло б запровадження системи обрання суддів на певний термін народом, пропозиція амністувати все надбане за час суддівської діяльності, але з умовою добровільно залишити займані посади, переатестація чиновників, яку, якщо по-чесному, зможуть пройти хіба третина від нині працюючих.

Звичайно, це загальновідомі речі, говорити ж конкретні - означає нажити собі пожиттєвих і могутніх ворогів. Хоча один з прикладів днями став надбанням громадськості - відомого в краї адвоката, який став дуже святим чоловіком, нещодавно позбавлено ліцензії на право заняття цією практикою. Будучи головою Закарпатської КДКА він в якості відповідача у суді “віддячив” суддям за рішення на його користь, видавши їм незаконно безоплатно свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю. Це виявив податковий ревізор ДПА в Закарпатській області. Проте не вважає це навіть гріхом”…

З такою судовою системою і домінуванням держави над громадянином ми не виліземо із Європейських судів і не позбудемось міжнародного позорища. Треба міняти систему дій влади в нашій державі, де народний (!) депутат від Партії регіонів, заступник керівника цієї фракції в парламенті Василь Кисельов дозволяє собі, сходячи піною, привселюдно говорити те, що думає про людей, які поза владою: «Хто такий Луценко для нас? Да він ніхто, і фамілія його нікак, тому що він сьогодні не політичний лідер, він лідер сьогодні громадської організації... Він сьогодні не міністр як політична фігура, він сьогодні не депутат як політична фігура, він сьогодні ніхто, він громадянин, такий же, як багато, як мільйони інших». «Багато інших» — це всі громадяни України. Тож доки нами керуватимуть такі політики з Партії регіонів, не бачити ним ні правди, ні правдивого суддівства.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати