У Колочаву краще заїжджати вранці й по головній дорозі. Тоді ніяк не оминути Святодухівську церкву. Дух захоплює від її краси: дерев’яна сакральна пам’ятка 1795 року належить до найвидатніших архітектурних досягнень краю. За доби радянщини вона вціліла тільки завдяки нестримному бажанню тодішньої влади якнайбільше накапостити вірянам: тут облаштували музей атеїзму. А щоб абсурдна ситуація набула довершеності, на місці іконостасу встановили портрети вождів пролетаріату. Не дарма кажуть, саме в деталях криється диявол. Нині в давньому храмі теж музей — духовних скарбів сільчан. Та, повірте, в намоленому століттями місці наче отримуєш Боже благословення. Доповнюють це відчуття старезні дерева на церковному подвір’ї: обійміть кремезного ясена — і він забере весь негатив; не менш огрядна липа наповнить позитивом. Просвітленими й енергійними прямуймо далі. Бо стільки незвичного треба почути, побачити, посмакувати…

Найперше — під час сніданку. Що обрати, коли пропонують підбивані та сухі лопатки, колочені фасулі, ліниві цокілі, коропчену ріпу? Правильно, все. Бо за браком часу можна пропустити справжній ексклюзив. Деякі страви — суто витвір колочавських господинь, їх не скуштувати навіть у сусідньому селі. Рецепти, зрозуміло, не сьогоднішні і не з Інтернету, вони теж частина історії. Однак королевою столу, як і в багатьох українських оселях, почувається ріпа-картопля. Ось тільки готують її по-особливому. Та настільки, що цього року навіть започаткували фестиваль «Колочавська ріплянка». Тож гастрономічно не байдужі подорожні мають нагоду поповнити свої враження від закарпатської кухні.

Водночас із не меншою майстерністю колочавські жінки вправляються з угорським бограчем чи паприкашем, іншими стравами народів-сусідів. Це й не дивно: тутешня територія побувала під владою 18 держав, кожна з яких намагалася призвичаїти жителів до своєї культури. Та цікаве інше: як при цьому край зміг зберегти свою українськість? На це запитання знає відповідь народний депутат кількох скликань колочавець Станіслав Аржевітін. Днями він став лауреатом щойно започаткованої Національною спілкою краєзнавців України премії імені академіка Петра Тронька як автор книжок з історії краю та творець скансену «Старе село».

А односельці можуть додати: не тільки. Бо, власне, навколо нього й «колотиться» (за однією з версій, від цього слова походить назва села) нині все в Колочаві. Учений-економіст не з чуток знає про депресивність гірських поселень, тож вбачає в зеленому туризмі ефективний засіб розв’язання проблеми безробіття. 

Поки що колочавці тільки вчаться такої науки: більшість чоловіків, як і за дідів-прадідів, вирушають у пошуках роботи далеко за межі краю. Не дарма тут відкрито єдиний у країні пам’ятник заробітчанам, а вибиті на ньому понад сто імен колочавців, які склали руки на чужині, нагадують ціну тих грошей.

А чи є ще деінде на рідних теренах меморіал примиренню? Принаймні я не чула. Ось би взяти такий приклад та всій країні. Вшанувати, як зробили колочавці щодо своїх односельців, усіх учасників збройних конфліктів — і повстанців УПА, і афганців, і загиблих у Першій та Другій світових війнах, нагадавши цим, що найцінніше — це людське життя, а не політичні маразми.

Бо все наше життя — театр

Загалом у різний спосіб тут залишають нащадкам пам’ять про кожну людину чи подію, помітні у багатовіковій історії села. Як, наприклад, шанують відомого чеського письменника Івана Ольбрахта. В 30-х роках минулого століття він жив у селі, а його захоплення краєм і краянами вилилося в кілька романів. Один з найвідоміших — про колочавця, якого називають останнім опришком Карпат, «Микола Шугай — розбійник». Та ще більше Європа дізналася про Колочаву завдяки фільму «Марійка-невірниця» за сценарієм того самого Ольбрахта. Нині він отримав друге життя, а з ним і не менше захоплення сучасників: на недавньому фестивалі архівних і реставрованих стрічок у Болоньї посів перше місце. Не тільки майстерність творців піднесла його до класики кіномистецтва. Дія фільму розгортається на тлі чарівної карпатської природи, в колоритному колочавському середовищі. Українці розмовляють місцевим діалектом, євреї — ідиш, чехи й угорці — відповідно своїми мовами. Майже в усіх ролях — жителі села. Вони жодного разу не сфальшивили, хоч і бачили камеру вперше в житті. Я не мала нагоди переглянути стрічку, але вірю в сказане фахівцями, бо сама переконалася, що талант акторства в колочавців у крові.

У музеї просто неба на тлі чарівної карпатської природи вони через побутові сценки-перипетії з гумором показують-проживають минуле життя-буття. Ставний биров — так колись назвали сільського голову — водить нас від однієї садиби до іншої. Більш як 20 помешкань відтворено з ретельною точністю, зібрано тисячі предметів сільського побуту, інструментарію майстрів. Здається, колочавці не тільки нічого не забувають, а й не викидають. Тут і хижа вівчаря, і колиба, і хати лісоруба, чоботаря, бондаря, сабова (кравця), шустера (шевця). Є лазня і єврейська корчма зі справжньою борговою книгою, жандармерія з темницею для порушників, і церковнопарафіяльна школа.

Не мине биров і музею вузькоколійки, хоч здалеку видається, що паротяг, який привертає увагу потужним свистом, за мить зрушить із місця і повезе відвідувачів експозиційних вагончиків у далекі гори. Хоч на справжній дрезині таки можна проїхатися вздовж стрімкої місцевої річки. На кінцевій зупинці — типова хата вже радянських часів, на відкритті якої пощастило побувати й нам, журналістам, а також кафе, куди на каву запрошує сам угорський міністерський радник Едмунд Еган. Його колочавці згадують як автора небайдужого звіту про тутешнє життя із пропозиціями до уряду щодо подолання безробіття. Кому більше до вподоби чеське минуле краю, краще замовити обід в «Olbrachtova pivnice», а екстремалам піднятися на горище: там «На пуді у Шугая» пригощають чаркою перваку, колочавськими домашніми ковбасами і копченим м’ясом.

У гості до пернатих і волохатих

Що й казати, одним днем у Колочаві не обійтися. Бо як, скажімо, не відвідати птахопарку Василя Макара — наслідок 35-річного захоплення пернатими. На його дворищі живуть десятки видів папуг і голубів, загалом понад тисяча. «Ви не уявляєте, яку сильну енергетику мають птахи», — каже він. Хіба не варто перевірити?

Тим часом зовсім інші відчуття наздоженуть вас у реабілітаційному центрі бурих ведмедів, які, до речі, занесені в Червону книгу України. Тут на 12 гектарах національного парку в напіввільних умовах утримують 9 тварин, які потерпали від жорстокості двоногих звірів. У кожного з них власна історія знущань. Не можна без сліз дивитися на Беню: так звані господарі змушували його танцювати на розпеченому вугіллі, але годувати забували. Потапа довелося оперувати, бо ошийник так перетискував шию, що вріс у тіло. Віднині всі вони приречені жити під людською опікою, бо для життя на волі втратили інстинкти. Хіба, може, все складеться в кількамісячного Мишка — він сам кинувся під прихисток селян, рятуючись від собак, очевидно, після втрати матері.

Не менш колоритно, аніж скансенську, подано тут військову тему. Від поїздок на бронетранспортері через засідки лісових хлопців до екскурсії лінією Арпада, де за військовополоненими, що її зводять, наглядають «герр майор» і зольдат зі справжнісіньким шмайсером.

Слід зазначити, що в багатьох місцях в області від Другої світової залишився складний комплекс оборонних укріплень. Проте лише в Колочаві повертають їх до активного туристичного життя. Заходимо в бункер, де після реставраційних робіт усе, як було колись. Кулемет, автомати, пристрій далекого бачення, десятки інших пристосувань. Можна припустити, що чимало експонатів зберігалося десь в обійстях: не даремно тут ще 10 років після закінчення війни боролася із совітами група місцевого жителя Штаєра. За кількасот метрів — бункер-шпиталь. Тут планують відновлювати й інше об’єкти — ходи, бомбосховища тощо, щоб створити повноцінний кількагодинний маршрут.

ПРЯМА МОВА

Василь ХУДИНЕЦЬ, 
Колочавський сільський голова:

— Зайнятість колочавців ми пов’язуємо не тільки зі сферою туризму, а також навчально-оздоровчим напрямом, адже село розташоване на території Національного природного парку «Синевир». Кілька університетів уже мають у нас свої біологічні бази.

Загалом туристи в нас були завжди, передовсім іноземні, адже в Чехії Колочава давно є брендом. А в Україні село стало відомим завдяки Станіславу Аржевітіну, який докладає неабияких зусиль, щоб гостей було більше. Аби їхній відпочинок зробити цікавішим, пропонуємо історичні, військові, етнографічні, зоологічні, екстремальні маршрути. Неабияк допомагає Клуб чеських туристів манкіровкою туристичних шляхів — пішохідних, велосипедних, мотоциклетних, для джипів тощо. Їх нанесено на карту, яка дуже професійно зроблена і проводить туристів. Але здебільшого іноземців, бо ціна в кілька євро для них не проблема. А для українців — зависока.

Щодо популярного в Карпатах гірськолижного туризму, то вважаю, з цим треба чинити дуже обережно. Бо будівництво підйомників спричиняє вирубування лісу. А ми передовсім пишаємося тим, що тут його зовсім не вирубували, чого в Українських Карпатах, здається, не знайти. Нам у жодному разі не можна повторювати приклад Буковелю, де із заповідного куточка створили частинку мегаполіса.