Володимир Кричфалуші. Анатомія однієї міграції

Володимиром Кричфалуші

Саме того дня зробив чудовий подарунок cпівробітникам Ужанського національного природного парку, передавши установі свій гербарій та власну наукову бібліотеку, яку він збирав упродовж 20 років наукової кар’єри. Бібліотека налічує близько 500 монографій, підручників, довідників та інших наукових праць, серед яких чимало рідкісних видань. Особлива частина переданого комплекту – нові сучасні наукові розробки, привезені з Канади, де вчений займається науково-дослідною і викладацькою роботою неповних десять літ: спочатку в Торонто, а тепер – у Саскачеванському університеті.

Попри велику завантаженість університетським життям Володимир Васильович охоче допомагає співвітчизникам-колегам готувати молоду наукову зміну, ділиться досвідом роботи викладання фахових предметів. Тоді ми багато говорили про пройдений науковцем шлях, теперішнє життя-буття. Продовження діалогу стало можливим завдяки сучасним засобам зв’язку на відстані. Про найголовніше – у цьому інтерв’ю.

- Коротко розкажіть, Володимире Васильовичу, про свій життєвий шлях до закордонної діяльності.

- Перш за все щиро вдячний своїм батькам за постійну підтримку моїх життєвих починань. Високо ціную нашу родину, в якій було чимало високоосвічених людей – науковців, вчителів, священиків, лісових інженерів, які, безумовно, вплинули на формування мого світогляду й вибору фаху біолога. Завжди пам’ятатиму добропорядну, вимогливу й надзвичайно інтелігентну людину – мого діда-вчителя Юрія. Йому, мабуть, найбільше завдячую вмінню працювати з повною віддачею сил та енергії, ніколи не зупинятися на півдорозі й завжди мати віру в себе.

А загалом мій шлях у науку розпочався ще в шкільні роки участю у різних наукових гуртках та олімпіадах. Після закінчення середньої школи із золотою медаллю вступив на біологічний факультет Ужгородського державного університету, де всі роки вчився на «відмінно» й отримував найпрестижнішу на той час Ленінську стипендію. З перших років навчання почав активно займатися науковими дослідженнями, проводив багато часу в польових експедиціях і лабораторіях, побував у найвідоміших ботанічних наукових центрах тогочасного Радянського Союзу.

Доля була прихильною до мене і незабаром науковими консультантами моєї дипломної роботи, присвяченої вербам Українських Карпат, стали провідні спеціалісти світу з  цієї групи рослин проф. О.К. Скворцов з Центрального Ботанічного Саду Академії Наук СРСР у м. Москва та проф. І. Хмеларж з Аграрно-лісівничого університету в м. Брно (нині Чеська Республіка), під керівництвом яких я пройшов справжню наукову школу.

Хочу згадати один надзвичайно цікавий момент. Вивчаючи систематику верб, незабаром з’ясував, що їх провідним дослідником у Північній Америці є проф. Д. Аргус iз Саскачеванського університету в Канаді. Я написав йому листа і десь за півроку (це було ще до “епохи” iнтернету), отримав від нього відповідь і пакунок з науковими публікаціями. Ніколи не спало на думку, що через два десятки років доля приведе мене саме в цей університет на другому кінці світу. Шкода, що нам так і не вдалося зустрітися з проф. Д. Аргусом. Він вийшов на пенсію й переїхав жити в інше місце, однак ми й надалі підтримуємо зв’язок.

Повертаючись до дипломної роботи… За її результатами опублікував 4 наукові праці, а сама робота отримала золоту медаль і диплом Академії Наук СРСР за найкращу працю в галузі біологічних наук. Назавжди запам’яталося вручення нагород, яке проводив академік А.П. Александров – Президент Академії Наук СРСР і один з “хрещених батьків” радянської ядерної енергетики. 

Після закінчення  вузу з відзнакою вступив до аспірантури, де працював над темою кандидатської дисертації під керівництвом проф. В.І. Комендара про оповитий легендами нарцис вузьколистий. На прикладі нарциса я розробив новий науковий підхід, що полягає в комплексному дослідженні загрожених видів рослин з метою виявлення їхньої таксономічної й популяційної структури, морфолого-географічної, екологічної й генетичної диференціації, шляхів походження і подальшого розвитку. Застосування цього підходу дає змогу не тільки глибоко пізнати біологію, екологію й еволюцію загрожених видів рослин, але й на підставі отриманих теоретичних знань розробити ефективні практичні заходи щодо їх збереження і відтворення. Після успішного захисту дисертації отримав пропозицію від Міністерства Освіти України опублікувати її монографією. Незабаром вона вийшла в світ у видавництві Львівського університету. Пізніше, застосовуючи цей науковий підхід, було вивчено близько 20 загрожених видів рослин Українських Карпат, а також виконано ряд досліджень у Словаччині, Угорщині та Румунії.

- Відомо, що у 1985 році Ви успішно захистили дисертацію в Інституті ботаніки Академії Наук України і вперше в Ужгородському університеті у 25 років отримали науковий ступінь – це був своєрідний рекорд. Перед Вами тоді, напевно, відкрилися чудові перспективи подальшого росту і цікавої наукової роботи?

- Я також був такої думки. Як енергійна молода людина будував плани поглиблення наукової діяльності, натомість наштовхнувся на несподівану перешкоду – мені запропонували посаду директора Ботанічного саду Ужгородського університету, але тільки при умові вступу до рядів Комуністичної партії. Я не бачив себе в цій організації, тому  відмовився від  пропозиції, що спричинило переслідування мене керівництвом біологічного факультету та партійною організацією університету. Добре, що допомогли друзі нашої родини і мені дивом вдалося затриматися в одній з наукових лабораторій хімічного факультету.

Згодом у країні повіяло перебудовою, конфлікт трохи вщух. Oднак він породив протиріччя між мною і адміністративною бюрократією, що тривали протягом усього періоду моєї роботи в Ужгородському університеті. Але життя не стояло на місці, і в 1993 році мене призначили завідувачем Науково-дослідної лабораторії охорони природних екосистем, яку відкрили на біологічному факультеті.

Власне організації ефективної наукової діяльності лабораторії присвятив ціле десятиліття. Під моїм керівництвом було виконано шість тем у галузі фундаментальних досліджень за програмами Міністерства освіти України, а також понад  десяток прикладних тем з оптимізації природно-заповідної мережі Закарпаття, збереження біорізноманіття тощо. Отримані наукові результати були опубліковані мною особисто і в співаторістві з моїми учнями і колегами у понад 250 працях. Наукові знахідки стали темами доповідей на близько 100 наукових конференціях колишнього Радянського Союзу, а пізніше України і понад 10-ти інших країн Європи, Азії й Америки. Наукові монографії побачили світ не тільки в Ужгороді, але й у Львові, Києві, Москві, а також за кордоном – в Угорщині та Словаччині. За плідну наукову роботу був відзначений грантами Фонду Сороса, нагороджений медалями Міністерства освіти, Держкомітету з науки і техніки, ВДНГ та іншими відзнаками. Крім науково-дослідної роботи багато часу й енергії присвятив підготовці молодих науковців. Був керівником і консультантом 7 кандидатських дисертацій і 21 дипломної роботи, читав лекційні курси в Ужгородському університеті, а також у Пряшівському університеті в Словаччині.

 - Але міжнародні аспекти Вашої тодішньої діяльності значно ширші, чи не так?

- Прагнув завжди приділяти особливу увагу інтеграції з світовим  науковим середовищем, оскільки розумів, що наука – явище інтернаціональне. Як керівник i координатор наукових тем брав участь у понад 10 міжнародних проектах за різними програмами ООН, ЄС, Регіонального eкологічного центру Східної Європи, Карпатської Фундації та інших міжнародних організацій. Був обраний членом п'яти авторитетних міжнародних наукових товариств та редакційних колегій двох закордонних наукових журналів. Був організатором чотирьох міжнародних конференцій і семінарів з проблем охорони довкілля Карпатського регіону. Зміг побувати на кількамісячних наукових стажуваннях в Австрії та Швейцарії, а також у багатьох закордонних наукових відрядженнях й експедиціях – від Західної Європи до Далекого Сходу, і від Центральної Азії до Північного полярного кола.

Разом з колегами-ботаніками із країн Центральної Європи у 1990 р. започаткували серію Міжнародних конференцій, присвячених проблемі антропізації навколишнього середовища. До речі, нещодавно в Словаччині була проведена 10-та ювілейна конференція. Були й інші цікаві сторінки мого наукового життя. Зокрема пригадую нашу поїздку з покійним проф. В. Ю. Сливкою в Кошицький і Пряшівський університети для підписання угод про співпрацю між нашими вузами. Володимир Юлійович був ректором університету, а я очолював раду молодих вчених. Тоді вперше мав нагоду пізнати його ближче. Він користувався великим авторитетом у наукових колах, був чесною людиною, чим заслужив повагу і підтримку людей. Дуже шкода, що так трагічно загинув, міг би ще багато зробити для розвитку науки і освіти Закарпаття. 

- Тут цілком логічно читач може запитати, а що ж тоді завадило Вам продовжувати успішну наукову кар’єру  і змусило  виїхати за кордон?

- Частково я вже розповідав  про першопричини імміграції. Крім того, моя плідна наукова діяльність подобалася не всім колегам. Можливо, я дійсно рухався дуже швидко, але я так влаштований і звик бути добре організованим і вимогливим як до себе, так і до iнших. Незабаром все це переросло у протистояння, що заважало працювати як мені особисто, так і дружині – тодішньому доцентові біологічного факультету. Зважаючи на те, що Ужгородський університет – єдиний на той час вуз на Закарпатті, де ми могли працювати за фахом, нам довелося прийняти нелегке рішення виїхати за межі рідного краю. Загалом атмосфера, яка тоді панувала в науці та й загалом у нашій державі, спричинила відтік за кордон кількох молодих науковців з біологічного факультету, які сьогодні працюють в Угорщині, Польщі, Німеччині та США. Наша родина, як знаєте, у Канаді.

Надзвичайно прикро було бачити, що відбувалося в українській науці. У той час, коли світова наука динамічно розвивавалася і рухалася вперед, науковці в Україні були втягнуті в сумнівні політичні ігри, які з часом трансформували й поглинули саме наукове середовище. На жаль, науковий простір і надалі продовжують руйнувати. За оцінками багатьох екcпертів і самих українських вчених, тепер наука та освіта не в пошані, залишилося дуже мало науковців, які глибоко займаються дослідженнями,  втрачається академічна культура.

Виглядає, що Україна застигла в фазі транзитивного суспільства і остаточне завершення її державно-політичного формування, очевидно, відбудеться ще не скоро. Доки суспільство не домовиться, як йому жити і в якому напрямі рухатися, і не створить здорове середовище із загальнолюдськими позитивними цінностями, марно сподіватися на якийсь прогрес і що сюди повернуться тисячі науковців, які сьогодні працюють за кордоном.

- Але повернімось до Вашої наукової діяльності. Думаю, що темою своєї дисертації обрали нарцис вузьколистий не випадково. Ваші дослідження, разом з іншими заходами, дали позитивний ефект, тепер щороку у збереженій Долині нарцисів справжнє паломництво любителів природи.

- Ще десь 50-років тому зарослі нарциса були поширені на Закарпатській низовині та в Мармароській улоговині, де вони займали досить великі пло­щі в Мукачівському, Хустському й Тячівському районах. Проведені мною дослідження виявили 13 місцезростань нарциса в рівнинній зоні Закарпаття і ще понад 20 у гірській частині Українських Карпат, головним чином на Свидовці та в Мармароських Альпах. На жаль, у результаті інтенсивного освоєння земель зарослі нарциса на рівнині посту­пово зникли і сьогодні практично збереглися тільки в урочищі Кіреші, що на околиці м. Хуста, яке місцеві жителі поетично назвали Долиною нарцисів. Своїми дослідженнями я розробив наукові основи збереження цього виду. Зокрема, запропонував перехід від загальноприйнятої того часу концепції пасивної охорони заповідних екосистем до їх активного менеджменту. Щасливий, що завдяки зусиллям науковців і впровадженню Карпатським біосферним заповідником комплексної програми заходів по стабілізації рослинного покриву Долини нарцисів унікальний куточок природи все більше приваблює чисельних відвідувачів.

Варто зазначити, що нарцис вузьколистий має не тільке ве­лику естетичну і наукову цінність, але й чимале практичне значення. Добре відомо, що ця рослина є традиційною сировиною для одержання алкалоїдів й ефірних олій. Але залишаються маловідомими останні дослідження, проведені нами разом з науковцями Іспанії та Швейцарії, що відкрили у ци­булинках нарциса новий для науки тип алкалоїдів. Ця сполука не знайдена в жодному іншому видові рослин! Крім того, було виявлено ще кілька нових алкалоїдів для роду нарцис, який загалом налічує близько 60 видів. З’ясувалося, що ці алкалоїди мають велике практичне значення, зокрема активнo протидіють лейкoмії, раковим захворюванням шлункa, а також деяким тропічним хворобам. Ці дослідження надзвичайнo зацікавили фахівців усього світу.

- Наскільки  важливо, на Вашу думку, зберегти наступним поколінням усю мальовничу природу Карпатського регіону?

- Над усе люблю рідне Закарпаття й мальовничі Карпати. Знаходжу в природі невичерпне джерело енергії й творчої наснаги. Із шкільних років розпочав мандрівки рідним краєм, які продовжую й донині. Тільки повернулися з сином із наметового табору «Ойкос», з яким пройшли найцікавішими місцями Українських Карпат. На жаль, не лише любувалися чудовою природою.  Бачили й безкарне свавілля деяких можновладців, зокрема вирубaні для їхнього особистого збагачення ліси, забрудненi побутовими відходами річки тощо. Складається враження, що багато людей зовсім не дбає про майбутнє цієї унікальної гірської системи, навіть не хоче зберегти її для своїх дітей і внуків.

Із студентських років докладав максимальних зусиль, щоби зберегти ту частку природи, яка ще вціліла до сьогодні. Свого часу разом iз своїм однокурсником, нині д-ром Ж. Мелікою, який мешкає і працює науковцем в Угорщині, дoклали чимало зусиль для створення перших на Закарпатті екологічних громадських організацій та низки природоохоронних територій, серед яких і відомий сьогодні Регіональний ландшафтний парк “Притисянський”. Були переповнені бажанням змінити на краще стан справ, хоча це було зробити нелегко, а часом і ризиковано. Пригадую драматичні моменти, коли, до прикладу, мені разом із студентом-дипломником вдалося зупинити потужну техніку й зберегти від розорювання зарослі нарциса вузьколистого. Іншого разу змогли запобігти внесенню хімічних добрив місцевим колгоспом у Долині нарцисів.

З часом зрозумів, що екологічна освіта і виховання – це надзвичайно ефективний засіб для охрони природи, самої науки тут замало. Тому чимало уваги приділив організації різних науково-освітніх заходів. Серед них хотів би особливо виділити цикл екологічних навчань, що складався з 8 семінарів і практичних занять, проведених для працівників лісового господарства Закарпаття. Ними були охоплені всі держлісгоспи і лісництва області, а це сотні людей, які щодня працюють iз “зеленим другом”. Крім того, опублікував понад 50 популярних статтей в багатьох обласних і районних газетах Закарпаття на тему збереження довкілля. 

Важливіші аспекти охорони природи регіону я порушив у своїй доповіді "Українські Карпати – природна скарбниця світового значення: чи можливо досягти злагоди між людиною і природою?". Виголосив її на річних зборах Наукового Товариства ім. Шевченка в Канаді (НТШ). Це було в Торонто, в пам'ять д-ра Володимира Мацькiва, знаного у світі науковця-хіміка, інженера, винахідника та успішного промисловця. Прагнув окреслити основні складові сталого розвитку: охорону довкілля, соціально-економічні проблеми життя мешканців гірських областей, збереження їх традицій і культури. Адже охорона природи не може бути відокремленою від цього. Щоби досягти успіху, сьогодні вже недостатньо поліпшувати рівень природоохоронної справи, заручaтися підтримкою впливових міжнародних організацій чи отримувати гранти. Необхідно звернути увагу також на все швидше зубожіння місцевого населення. Це нова парадигма природоохоронної стратегії, яка є визначальною в 21-му столітті. Сподіваюся, що колись вона проб’є собі дорогу і в Україні.

- Якось Ви цілком слушно зауважили в одному з інтерв’ю: знайти свою нішу в Канаді – справа не з легких, вона потребує затрати великих зусиль і часу.

- Це, безсумнівно, так, але, думаю, труднощі тільки гартують людину, спонукають її  мобілізувати увесь свій потенціал. Якщо людина цілеспрямована – це найбільша цінність, особливо для науковця. Наука – явище універсальне, вона є  самодостатньою за своїм змістом і незалежною від державних кордонів. Інша річ, далеко не кожному вдається реалізовувати себе за кордоном. На це є кілька вагомих причин, які заслуговують на окрему розмову. Зараз тільки зазначу, що перeдусім треба бути готовим до зовсім інших правил гри, зокрема щоденної копіткої праці. Це непросте завдання, навіть, якщо ви дуже продуктивний науковець. Постійно треба не лише працювати, а й перепрацьовувати, у вихіднi, під час відпусток і свят, яких у Канаді вдвічі менше ніж в Україні. До речі, вражає стрімке зростання різних гастрономічних фестивалів, видовищ та інших дійств, чи, як тепер кажуть пo-українському, “шоу”. Жоден народ у світі, який хоче збудувати розвинуте суспільство, не відпочиває стільки як ми. Більшість українців мають ілюзії, що на Заході все доступне і треба тільки руку протягнути, щоби зірвати золоте яблуко. Змушений розчарувати – це зовсім не так. Часом доводиться чути від своїх співвітчизників-колег, що на Заході створені чудові умови для наукових досліджень – це не зовсім так. Умов для наукової праці там ніхто не створює, їх треба самому виборювати у гострих конкуренціях. Aле головне те, що тамтешнє суспільсто зацікавлене в розвитку науки. Врешті-решт, все залежить від самої людини.

Повертаюся назад до Вашого запитання. Кілька років тому наша родина переїхала з Торонто в Саскатун, у канадські прерії. Саскачеванський університет, в якому ми з дружиною тепер працюємо, належить до 15 провідних університетів Канади (загалом їх тут понад 60). Він  складається з 12-ти коледжів, що готують спеціалістів за класичними програмами, а також 5-ти шкіл з інтердисциплінарними програмами навчання, де навчають студентів, які вже мають ступінь бакалавра. Я працюю професором у школі Охорони довкілля і сталого розвитку, де викладаю два курси, а нещодавно також почав читати курс для біологів. Наша школа багатонаціональна, майже половина студентів це іноземці, в тому числі є й з України. Підготовка студентів – це дуже копіткий процес. Для того, щоби керувати студентським проектом, викладач повинен отримати грант для проведення наукових досліджень. Як правило, це становить 18 тис. доларів на рік на одного студента. Досягти цього дуже непросто, але нагородою є задоволення працювати зi студентами із різних куточків світу, які приносять свіжий подих і розмаїття в життя. Серед моїх випускників є вихiдці з Канади, Іспанії, України, Росії, Китаю, а також інших країн світу.

- Чи берете участь у житті української канадської громади?

- Після переїзду в Канаду брав активну участь у житті української громади в Торонто, зокрема  Українського Національного Об’єднання (УНО) і Наукового Товариства ім. Шевченка в Канаді. Був членом Управи Філії УНО Торонто-Захід, а згодом очолював цю організацію. Донедавна був членом Дирекції УНО Канади, а також брав участь у роботі Конгресу Українців Канади (КУК). Крім уже згаданої діяльності, часто дописував статті в українські газети, виступав з доповідями на різних конференціях і зібраннях, а також в українській телевізійній програмі. Брав участь у місії міжнародних спостерігачів на парламентських виборах в Україні, що її організував КУК.

З переїздом до Саскачевана моя громадська діяльність набула іншого виміру. Більше зосереджений на розвитку співпраці між Канадою й Україною в галузі науки і освіти. Допомагаю співвітчизникам-колегам, підтримуючи їхні науковi проекти, налагодження співпраці з науковими організаціями Канади, сприяння професійному зростанню, тощо. Нещодавно двоє співробітників Інституту ботаніки НАН України двa тижні перебували у Саскачеванi, де ми проводили спільнi науковi дослідження біорізноманіття степів помірного поясу Землі. Teпер, до прикладу, готуємо серію публікацій про відомих канадських біологів українського походження, імена яких незаслужено забуті або і незнані в Україні. Є й інші цікаві задуми і плани. Крім того, на добровільних засадах беру участь у проекті “Інтернет-eнциклопедія України”, що його здійснює Канадський інститут українських студій в Альбертському університеті в Едмонтоні. Підготував для енциклопедії десь півтора десятка статей про природно-заповідні об’єкти Українських Карпат, також мої фотознiмки часто використовують для ілюстрації багатьох інших статей.

Намагаюся допомагати добрим словом і порадою молодим людям з України, які хочуть навчатися в Саскачеваньському університеті. Зараз нашу школу закінчують троє студентів з України, всі добре вчаться і належать до одних з найкращих випускників. Ще двоє нещодавно були зараховані до школи і розпочнуть навчання восени. Приємно бачити молодь, яка здатна, покладаючися лише на свої сили, реалізовувати себе за кордоном. На жаль, в Україні державна програма відбору та навчання студентів за кордоном тільки нещодавно почала розвиватися. За подібними програмами у нашому університеті навчається чимало студентів з Китаю, Індії, В’єтнаму, багатьох країн Латинської Америки. Після закінчення вони повертаються додому і працюють на користь своїх країн. Від цього виграють усі.

- І на закінчення, будь ласка, кілька слів про Ваше книжкове зібрання.

- У мене особливе ставлення до книги. У нашій родині вони у великій пошані, а деякі передають з покоління в покоління. З дитинства дуже люблю читати, багато чому зобов’язаний книгам, через яких пізнавав світ і вдосконалював знання іноземних мов. І навіть нині, маючи можливість вибирати між традиційною книгою чи її електронним замінником, віддюаю перевагу першій. Для мене це інтелектуальний спосіб самозбагачення, а не технічний засіб для передавання інформації. Шкода, що розвиток сучасних інформаційних технологій відвернув багато молоді від книги. Хоча зазначу, що більшість моїх студентів віддає перевагу традиційним, а не електронним підручникам, незважаючи на те, що останні десь удвічі дешевші.

Свою особисту бібліотеку почав інтенсивно збирати зi студентських часів. Пригадую, як за всю  свою першу стипендію придбав Іконографію флори Центральної й Південної Європи, яка коштувала 50 крб., що того часу були чималою сумою. Ця книга дуже добре послужила багатьом ботанікам, а з переїздом до Канади подарував її одному зi своїх колишніх учнів, тепер науковцeві Ужгородського університету. Із своїх багаточиcельних поїздок завжди привозив книги – це був мій найкращий подарунок самому собі. За десятки років зібрав дуже повну наукову бібліотеку, яку й вирішив подарувати Ужанському національному природному парку. Чому зупинив свій вибір на цій установі? По-перше, це допоможе молодому колективу науковців парку отримати доступ до високоякісної професійної літератури, серед якої є й унікальнi в Українi речі, що, відповідно, сприятиме покращенню рівня його (тобто молодого колективу) досліджень. Це є особливо важливим з огляду на те, що парк є складовою частиною трилатерального Міжнародного біосферного резервату “Східні Карпати”. По-друге, ще під час моєї роботи в Ужгородському університеті в нас з колективом парку склалася плідна співпраця з вивченння його біорізноманіття, за результатами якої побачила світ спільна монографія. Pазом проводили міжнародні наукові конференції, виконували деякі проекти з розвитку екологічного туризму. По-третє, відчуваю також особистий сентимент до Ужанської долини, що була колискою нашої родини по материній лінії. З багатьма місцями цього мальовничого куточка нашого краю пов’язано багато подій мого життя. Завжди, коли маю змогу, з приємністю приїзджаю сюди. До нової зустрічі!

- Вдячний за розмову, зичу Вам і родині затишку і здійснення всіх найзаповітніших мрій!

В Ужанському НПП окремий стелаж займають  подарункові видання професора

Володимир Кричфалуші в арборетумі Саскачеванського університету

На дослідженнях у Національному парку “Грасслендс”

На дослідженнях у Скелястих Горах

На польовій практиці з студентами у Біосферному резерваті “Редберрі Лейк”

Теги: Кричфалуші, біолог, Саскачеван, КАнада

10 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати