Закарпатські жебраки: "Ми із Закарпаття, хату знищила повінь..."

Вихідного дня на вулицю Річну прямувала делегація. Хто ніс мішок із одягом, хто — важкенькі торби з крупами, олією — в громадському осередку був банк харчів та вживаних речей. Коли відкрилися двері помешкання, гості сторопіли. На столі, за яким сиділа чимала родина, парувала запечена рум’яна курка, лежали ковбаси, всякі м’ясні витребеньки, котрими добродійниці могли почастувати власних дітей хіба на Великдень... Аж зніяковіли, що застали нужденних за пишною трапезою. «Ми не вживаємо ні ячмінки, ні перловки, — сказала господиня. — Хлопці заробляють на м’ясо. До школи? Їх особові справи в Рахові». Документи згодом прибули, та нових учнів школа не дочекалася. Ніколи їм було на уроках висиджувати. Та й навіщо: в горластих жебраків уже була професія, яка приносила неабиякий дохід.

Зарплата така сама, як у голови ОДА

Рахувати гроші в чужій кишені — справа аморальна, але якщо людина публічна, то громадськість у демократичному суспільстві має знати, які в неї статки. Наші керманичі постійно запевняють, що в нас повна демократія, хоч не поспішають оприлюднювати свої прибутки. А скільки заробляє жебрак? Більш публічних людей, ніж вони, годі шукати. На одному з відомих телеканалів два роки тому показали сюжет про «генералів» вітчизняної вулиці та запевнили, що вони заробляють у середньому 300 гривень за день. Такий рівень зарплати мають висококваліфіковані програмісти, деякі міські голови, очільники держадміністрацій.

Тоді як журналісти вдаються до модних нині розслідувань заради виявлення «жебрацької мафії», українські громадяни стали менш жалісливі й не так щедро подають милостиню, а дехто ще й добряче сварить тих, котрі просять. «Ходи до мене картоплю сапати, — сказала хлопчині-жебраку сива селянка, — я тобі й заплачу, й дам їсти, сорочку виперу». Багато охочих розжитися з її пенсії, а працювати не хочуть. У Кам’янці всі знають чоловіка, який вдає безногого, але щойно оголошують його рейс, відкидає милиці і мчить із мішком до автобуса. Добродійки-педагоги на Річну, про яку йшлося на початку, теж недовго ходили: там потребували лише грошей, а не милосердя. А недавно зустріли тих «солістів», уже з вусами. Хлопці з гітарою збирали данину на автовокзалі. Свій «банк» вони все ж знімають.

«У місті немає своїх постійних прошаків»

— Ті, хто заробляє в такий спосіб на вулицях Кам’янця-Подільського, — не наші, — запевняє керівник міської служби у справах дітей Лілія Бевз.

«Прибульці» мають одну й ту саму адресу! Вулиця Київська, Рахів. Чому їдуть до туристичного Кам’янця? Сподіваються тут не тільки на гривню, а й на долар.

Пані Лілія розповідає: «У 90-х роках у нас багато дітей не відвідували школу, за копійки мили машини, ночували в підвалах та на горищах, а на кишенькові витрати заробляли жебракуванням. Не було належного контролю батьків, бо ті пиячили, вживали наркотики. Гостро бракувало притулку. Невдовзі ми відкрили його при дитсадку №17, завдяки цьому сотням сімей надано важливу соціальну підтримку, їхні діти не ростуть на вулиці. Відтак не маємо злочинних підліткових угруповань, що раніше діяли в кожному мікрорайоні. Ми закрили підвали й горища, жодна дитина не ночує в каналізаційній мережі. Радію, що в наших «знахідок» усе складається добре: двох діток матері-повії, яка залишила малюків у нічний час самих біля магазину, вже всиновили, сина алкоголічки влаштували в обласний притулок, потім — у центр соціально-психологічної реабілітації служби у справах дітей Хмельницької ОДА. Поки він проходить психологічну корекцію, вирішуємо в суді питання про позбавлення батьківських прав його матері. Наша мета: щоб діти залишалися в Україні. Якщо впродовж року їх ніхто не захоче взяти в свою родину, тоді вони можуть бути всиновлені іноземцями.

У кримінальній міліції в справах дітей Кам’янець-Подільського міськвідділу внутрішніх справ згадують 17-літню дівчину-циганку, котра чекала вже другу дитину. Урешті посадили її в автобус та відправили за місцем реєстрації, щоб народжувала вдома, бо їй підтримка рідні знадобиться. Як не є, а жебрак — теж людина. До кожного такого заїжджого гостя в місті намагаються ставитися гуманно. Стояв уночі біля супермаркету геть замерзлий хлопчина, їв булочку. Його родина недавно поселилася в селі Пудлівці. «Повезли додому, хоч це не наша територія, довелося тричі машину виштовхувати з кучугур, — розповідає пан Віктор. — На поріг вийшла мама-циганка і розсміялася: «Та він, коли не встигає на останній автобус, завжди добирається на таксі».

Чини по вірі і сумлінню

Біблія вчить: не всохне рука того, хто дає. Не відмовляють тим, хто просить біля церкви. Навіть якщо з першого погляду ясно: це п’яничка. А ще українці вважають: краще поділитися, ніж наражатися на гнів і прокльони тієї ж циганки. Старший науковий співробітник Національного історико-архітектурного заповідника «Кам’янець» Галина Осетрова запевняє: ще з часів Середньовіччя жебраки були під опікою церкви, при храмах діяли лазарети та шпиталі. Прошаками ставали бідні, скалічені, старі солдати, об’єднані в цех, їх покровителем вважався святий Лазар. У церквах на паперті вони мали свої місця й співали духовні пісні. Монастирі щедро пригощали їх під час храмових свят — так жебраки й виживали.

Провівши експрес-опитування серед читачів нашої газети в Кам’янці-Подільському, дізналися про їх ставлення до жебрацтва. Найчастіше пропонують створювати для них спеціальні заклади з трудотерапією, більше робочих місць, залучати здорових жебраків, безхатченків до громадських робіт. А ще — повернути статтю про відповідальність за дармоїдство, яка діяла в радянські часи. До речі, покарання тоді могло бути серйозне — до п’яти років примусової праці.

Окрема думка

Отець Юрій Матвейцов, настоятель храму Іоанна Богослова:

— Нині далеко не кожен жебрак — злидар. Є професіонали, які живуть на широку ногу, мають розкішні будинки та авто. Таким ніколи не подаю. Бо було б гріхом підтримувати паразитичний спосіб життя. Тут немає розбіжності зі Святим Письмом, яке вчить: чини по вірі і сумлінню. Розпізнати «артистів» легко. Українцям є де виявляти своє милосердя. Ось ми в церкві збираємо кошти для лікування бідної дитини від лейкемії. Є документи, родину знаємо.

Мовою цифр

«В Україні 30 000 безхатьків, 30 000 жебраків та 30 000 дітей, які старцюють і не живуть дома. Чверть із них просить регулярно. Денний обіг професійного жебрацтва — сім мільйонів гривень. На рік це понад два мільярди, з них третина йде міліції або бандитам» (http://tsn. ua/spetsproektі/groshі/profesіynіy-zhebrak-v-ukrayіnі-zaroblyaye-300-grіven-na-den).

Теги: жебрак, милостиня

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати