Маріанна Берец: «Джерело мого натхнення – життя в усіх його проявах»...

Біографічна довідка

Народилася Маріанна Берец 24 лютого 1957 року в селі Середнє Ужгородського району в сім’ї греко-католицького священика. З 1964 по 1974 рік навчалася в Середнянській середній школі. З 1969 по 1973 рік відвідувала студію образотворчого мистецтва під керівництвом Золтана Баконія при Палаці піонерів в Ужгороді. Навчалася в Ужгородському училищі прикладного мистецтва на відділі «художня кераміка» (1975–1979). З 1979 до 1988 року працювала на посаді художника в Середнянському райпромкомбінаті.

Працює творчо в жанрі живопису. Учасниця обласних виставок та пленерів. Роботи знаходяться у приватних колекціях та галереях України, Німеччини, Угорщини, Чехії, США.

– Рід Береців на Закарпатті відомий художниками, музикантами, вчителями... Маріанно, розкажи, будь ласка, трохи про оточення, в якому Ти зростала?

– Так, справді. У нашій родині багато професійних митців та тих, хто займався мистецтвом у вільний час. Моя бабка і прабабка по батькові гарно малювали. Навіть пам’ятаю, що бабка любила малювати натюрморти. Мій вуйко, Вільмош Степанович Берец, професійний художник, навчався у Празі та Будапешті, працював викладачем в Ужгородському училищі прикладного мистецтва в 50–х роках минулого століття. Його донька, Маргарита Берец, закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, факультет художнього текстилю, нині – відома мисткиня краю. Йосип Степанович Берец, рідний брат батька, викладав співи та малювання в Середнянській середній школі. Відомий художник краю, талановитий графік Шандор Петкі теж був нашим родичем. Він понад 20 років викладав в училищі живопис. Далеким родичем був і Семен Мальчицький... Пам’ятаю, моя тітка, вчителька Марія Степанівна, розповідала, що ми маємо якісь родинні зв’язки з відомим художником  Австро-Угорської імперії Ігнацієм Рошковичем, життя і творчість якого пов’язані з Ужгородом. Минулого року на площі Театральній  йому встановили пам’ятник. Цей перелік можна продовжувати. Чи не кожному членові нашої родини дісталася якась частка таланту до мистецтва. Словом, я росла у мистецькому середовищі й не уявляла себе ким-небудь іншим.

– Я би доповнив цей список. Твій рідний брат Лоці – теж всебічно обдарована людина. Знаю його добре, бо на початку 80-х ми працювали з ним на одному підприємстві в Середньому. Я – художником-оформлювачем, а він – монтажником радіоапаратури. Він у молоді роки займався різьбою по дереву. Я бачив його роботи. Гадаю, вони заслуговують на увагу. А ще він був закоханий у музику – як сучасну, так і класичну. Чи не вперше у його майстерні, де він займався різьбою, я слухав платівку з хітами всесвітньо відомої групи «Бітлз». Він чудово розуміється на техніці, і не тільки... Філософ за природою, спілкування з ним збагачує... Хто з родини мав на Тебе найбільший вплив?

–...Гадаю, що це був Вільмош Степанович. Він ввів мене у світ мистецтва. Вуйко часто приїжджав з Ужгорода до нас у Середнє, малював. Пригадую, як на моїх очах він з натури нарисував портрет своєї мами – моєї бабки. Це, звичайно, й мене спонукало взяти до рук олівця. А ще у нас удома часто говорили про мистецтво. Але вирішальний вплив на мене мав, як не дивно, мій учитель малювання Михайло Король, який після закінчення Ужгородського училища прикладного мистецтва був направлений на роботу в нашу школу, в рідне село, де й пропрацював до виходу на пенсію. Якось на уроці малювання його увагу привернула моя робота. Він взяв її, пильно подивився й прорік перед усім класом: «Маріанна буде великим художником. Запам’ятайте це». Не знаю, як мої однокласники, але я запам’ятала ці слова на все життя, свято в це повірила. Він мене запрограмував. Тоді я вчилася у п’ятому класі. Відтоді в мене визріло бажання стати художником. А розпочалося все в таборі відпочинку «Юний художник», що базувався у Сваляві. Три роки поспіль влітку я їздила у табір, де з нами займалися викладачі Ужгородського училища прикладного мистецтва під керівництвом талановитого педагога Золтана Баконія. Там познайомилася з багатьма дівчатами й хлопчаками, майбутніми митцями. З деякими із них підтримую дружні зв’язки донині. Нас тісно пов’язують дитячі роки, студія Золтана Баконія, навчання в училищі.

– Які спогади залишили роки навчання в училищі?

– Це були безтурботні щасливі роки юності, сповнені надій, сподівань, грандіозних планів на майбутнє. Гарні спогади залишилися про викладачів. Особливо вдячна Людмилі Аверкієвій, що віддавалася роботі душею і серцем. Кожне її заняття було надзвичайно змістовним й інформативним. Вона розкривала перед нами дорогу у світ мистецтва, прищеплювала вільнодумство, свободу творчого мислення, вчила розкутості у мистецтві. Пам’ятаю чи не кожен її урок. Шандор Петкі вчив техніки акварелі. Заняття проводив дуже демократично, на парах панувала дружня атмосфера. Викладав у нас також Іван Дідик, вчорашній випускник Львівського державного інституту декоративного та прикладного мистецтва. Він був дуже енергійним емоційним викладачем, щиро ділився з нами своїми знанями. Вчили мене і Йосип Пал, Магдалина Пуглик-Белень...З теплом  згадую Йосипа Бачинського, який був дуже інтелігентною, доброю і м’якою людиною... Не пригадую, щоб він когось образив на заняттях. Я щиро вдячна своїм викладачам донині. Вони виховали не одне покоління митців, які прославили наш край. Разом зі мною вчилися Олександр Сухоліт, Петро Матл, Володимир Павлишин, Тарас Руснак, які нині репрезентують мистецтво України в багатьох країнах світу.

– Як склалася Твоя доля після закінчення училища?

– Після закінчення училища я виконувала свою жіночу місію на Землі. Вийшла заміж, виховувала дітей. Але в сімейні будні намагалась якось вплітати й творчість. Коли мала вільну хвилину, малювала. Іноді виїжджала на етюди машиною з чоловіком. Не надто часто, але все ж. Рада, що чоловік завжди йшов мені назустріч, розумів мене, допомагав.

– Тобі вдавалося щось підзаробити, займаючись творчістю? У Тебе були якісь замовлення?

– Так, звичайно. Спочатку мені замовляли натюрморти і пейзажі знайомі нашої родини. З часом коло розширювалось і замовлення робили зовсім незнайомі мені люди, які в когось десь колись щось чули про мене. Виконувала я роботи й на сакральну тематику. Зокрема малювала ікони для іконостаса в греко-католицьку церкву села Пацканьово Ужгородського району, писала ікони для сільської церкви Свалявського району.

– А яке замовлення було найбільш оригінальним і незвичним?

–...Якось один відомий і заможний сомельє з Австрії замовив  намалювати для нього на полотні олійними фарбами етикетки його улюблених марок вина. Кожна етикетка розміром 50 на 50 сантиметрів мала була бути зображена на окремому полотні, а це понад 20 робіт. Це була важка й марудна робота. З жахом згадую це.

– Маріанно, Ти працюєш у багатьох жанрах образотворчого мистецтва. Який жанр найулюбленіший?

– Це натюрморт. Дуже люблю зображати милі серцю прості предмети, які нас оточують, які є часткою нашого повсякденного життя, нашого життєвого простору. Іноді здається, що вони несуть нам інформацію про своїх власників, спілкуються з нами. Гадаю, вони багато про що можуть нам розповісти. А ще люблю малювати квіти, фрукти та овочі, які з неперевершеною майстерністю зображали голландські майстри. Звісно, мене хвилює і природа, яка теж є джерелом мого натхнення. Думаю, що відтворювати цю красу, створену Всевишнім, – це покликання кожного митця.

– А як щодо портретного жанру? У Твоєму доробку я не бачив жодного портрета...

– Звичайно, я пробувала себе й у цьому жанрі. Малювала своїх близьких, себе. Хотілося намалювати когось із сторонніх, але не могла знайти охочих позувати мені для портрета. Всі не мають вільного часу, кудись поспішають. Тому малюю натюрморти. Предмети терпляче позують мені, скільки потрібно.

– Твої полотна дуже різні за манерою виконання, Ти постійно  в пошуках, експериментуєш...

– Так, і я вважаю – це природно, адже з роками людина змінюється як з погляду фізіології, так і психології, міняється її темперамент, світосприйняття. Усе це не може не впливати на волю митця, на тематику його творів, а значить – і на манеру, його почерк. А ще кожна робота виконується з певним настроєм, думками, почуттями, що матеріалізуються на полотні. Гадаю, саме тому мої роботи такі різні. І не тільки мої. Дивно коли митець не змінюється.

– Днями в Ужгороді відбудеться твоя персональна виставка.

– Так. Я вже кілька тижнів готуюсь до неї. Ініціатором її проведення виступила громадська організація «Культурний простір», яку уособлюють Анжела Ман, Мирослава Грибовська й Олександр Мондич. Вони вже багато років мене всіляко підтримують, допомагають, у тому числі й фінансово. Відчутну підтримку маю також і від давньої своєї приятельки Наталки Сіми-Павлишин, з якою товаришуємо сім’ями вже не перше десятиліття. Саме вона переконала мене зробити персональну виставку.

– Коли і де відбулася Твоя перша персональна виставка? Як вона пройшла?

– Перша виставка пройшла в липні 2004 року в мукачівському арт-кафе «Святий Мартин». Зробити там експозицію своїх картин мене вмовив мій давній товариш Олександр Мондич. Він допоміг усе влаштувати. Виставка пройшла досить успішно й не залишилася непоміченою. Про неї писали в газетах, були гарні відгуки. Це вселило в мене надію, впевненість у своїх силах. Хочу сказати, що раніше ніколи не прагнула слави, не планувала й навіть не мріяла  виставлятись у Луврі, і нині не мрію. Однак у Біблії сказано: «Час розкидати каміння, і час його збирати». Я вже в такому віці, коли хочеться поділитися плодами своєї праці, показати, що зробила протягом свого життя. Тому й погодилася показати свої роботи широкому загалу шанувальників мистецтва. Думаю, що це корисно, бо допоможе здобути певний досвід, можливо іншими очима глянути на свої роботи, зробити певні висновки. Подивимося... Після виставки обов’язково поділюся з тобою своїми враженнями.

– Ти створила сотні полотен, Тобі вдається гармонійно поєднувати побут і творчість. Що надихає Тебе, дає сили?

– Джерело мого натхнення – життя в усіх його проявах. А ще, звичайно, моя сім’я – чоловік, діти, які завжди підтримують мене у творчій праці.

Теги: Маріанна Берец-Скоропад, художник

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати